Чи знаєте Ви, ким були ваші прадіди, як вони жили і за що боролися? Більшість, на сором нам, назве два або три покоління своїх предків. Тодор ГУЦУЛЯК, заступник голови Чернівецької обласної ради, вважає, що не знати своїх попередників – великий гріх, особливо коли для цього треба лише прочитати вкриті пилом книжки на полицях. Він дослідив історію шести поколінь свого роду.Грамотність врятувала татові життя
– Що більше я дізнаюся, тим цікавішою стає історія мого роду і мого рідного села, – розповідає п. Тодор, – я навіть відпустку беру в березні-квітні, щоби працювати в Чернівецькому архіві. Взимку там дуже холодно, влітку – жарко, а навесні – нормально. Шкода лише, що в суботу й неділю архів не працює! Шукаю будь-які згадки про рідні Корчівці, бо хочу довести: моє село не є повністю румунським, як вважають багато людей.
Про свою батьківщину Тодор Тодорович може говорити годинами. Він каже, що Корчівці на Глибоччині – унікальне село на межі Північної і Південної Буковини.
– Там зберігся неповторний дух нашого краю ще від австрійських часів, продовжує він, – усі жителі надзвичайно працьовиті, знають дві мови, дотримуються звичаїв і традицій. У Корчівцях народилося багато лісників, певне, й назва села походить від слова «корчувати». Село засноване 1785 року. Спочатку цю землю пропонували для заселення старообрядцям, але ті відмовилися. Тож першими приїхали до Корчівців 18 сімей – вихідців з Галичини. Серед них була й жінка з чотирма синами – моя прабабуся у шостому коліні. Звідки вона прийшла я ще не знаю, але збереглася легенда про її дивну вимову. Вона вимовляла слова специфічно, хоча й українською. Один з її синів і був моїм пра-пра-прадідом.
Найбільше я дізнався про свого діда з батькового боку Василя Гуцуляка. Вперше побачив фото діда через 60 років після його смерті у православному календарі 1915 року! Дід був фельдфебелем стрілецького полку, кошовим на січі. Це, звичайно, не була січ, яку ми звикли уявляти, швидше – український осередок. Дід мав корчму, служив у війську і воював, як казав тато, проти «москалів».
В архіві, шукаючи згадки про родичів, я знайшов документи, переважно скарги односельців на безсовісних священників, недобросовісних будівельників, учителів-пияків, відсутність української церкви. Як бачимо, часи змінюються, а менталітет народу залишається і суть проблем теж. Тож думаю, чим швидше вивчу сімейні архіви, тим легше житимуть мої нащадки. Треба знати їхні помилки і вчитися у них, бо ж не секрет, що людські долі в родоводі можуть повторюватися у різних поколіннях.
– Ваше життя теж схоже на чиєсь?
– Характером я вдався у діда Василя, вічно кудись влізаю, щось роблю – активіст, одне слово. Дідові така поведінка мало не коштувала спершу свободи, а потім – життя. У 1910 році його заарештували за те, що не погоджувався з підсумками голосування в селі. Нині це назвали б фальсифікацією виборів! А пізніше вже румунська влада засудила діда до страти за проукраїнські погляди. Але йому знову пощастило: документи потрапили до полковника румунської армії, який раніше був полковником австрійської армії. З’ясувалося, що дід служив у нього ординарцем. Полковник побачив знайоме прізвище і викликав в’язня. Впізнавши його, відпустив на волю, але суворо наказав більше на очі владі не потрапляти. Дід мав восьмеро дітей та й сам був з багатодітної родини. А зовні я схожий на маму. Вона – чудова жінка, яке присвятила усе життя татові та 11 дітям. Я був наймолодшим, народився, коли батькові було вже 60. Проте це не заважало йому виховувати мене у суворості.
– І Ви завжди його слухали?
– Тато дуже не хотів, щоб я свого часу вступав у партію. Він казав, що перебачив їх багато – і жодна довго не жила. Він і сам не був комуністом, хоча до 70-ти років працював секретарем Нижньопетрівецької сільради. Так склалося, що до приходу радянської влади тато був одним з найбагатших людей у селі. Коли прийшли «совєти», багатьох розкуркулювали і висилали, або й убивали. Тата врятувало те, що він закінчив 4 класи Вижницької гімназії, грамотно і каліграфічно писав. Його призначили секретарем спершу Корчівської, а потім Нижньопетрівецької сільради.
Що таке квас і морозиво, ніхто у класі не знав…
– …Від шостого класу я мріяв стати юристом, хоча батьки це не дуже схвалювали. Але я наполіг на своєму. Зате інше його прохання я виконав: тато дуже не хотів, щоб ми, діти, продали його господарство, в яке він вклав усю душу. Тому я не продав хату, хоча ніхто з нас у селі не живе. Я зробив там музей нашої родини. У хатчині (кімната, в якій живуть селяни) повісив портрети усіх братів і сестер, батьків, помалював хату так, як це було в моєму дитинстві. Я дуже люблю цю кімнату, бо в ній виріс, а у «великій хаті» (вітальні) лише гостей приймали.
– Що найбільше запам’яталося з дитинства?
– Коли був піонером, ми вчили різні віршики. В одному з них йшлося про квас і морозиво. Ніхто в класі не знав, що це таке, бо жили далеко від міста. Ми запитували вчительку, і вона пообіцяла повезти нас до Чернівців на екскурсію. Вчителька виконала обіцянку і повідомила, що екскурсія буде в суботу. Я почав проситися в мами, аби відпустила. Вона відправила до тата, бо сама таких рішень не приймала. Тато підозріло запитав: «Що, навчання немає? Тоді пішли на город, тички до фасолі класти», – і не пустив. Я тоді так засмутився. Тато сміявся, що я буду це довго пам’ятати, а я дійсно запам’ятав на все життя. Тоді було образливо, хоча знав батьків принцип: або вчитися (я так і робив, бо це легше), або працювати, а відпочивати нема чого. Та я вдячний батькові за те, що він навчив мене працювати. Я не люблю відпочивати на морі, відправляю туди дружину і доньок без мене. Бо, коли прокидаюся на пляжі, жахаюся: нічого не роблю, ще й згорів! Останні дві відпустки просидів в архіві – такі вже в мене дивацтва (сміється).
– Що ще плануєте зробити під час відпусток?
– По-перше, викупив у Корчівцях стару школу. Вона кілька років була без господаря, аж раптом радіожурналіст В’ячеслав Мигалюк підкинув ідею зробити в ній музей села. Я довів будинок до ладу, треба збирати експонати. Планую написати книгу про історію свого села і свого роду, ще одну книгу – автобіографічну. Хочу дізнатися якомога більше про своє прізвище, тому виписав населені пункти, в яких живуть Гуцуляки. Зацікавився історією Вижницької гімназії, бо це була перша саме українська школа. Під час наступних відпусток хочу попрацювати в університетській бібліотеці, Віденському, Кишиневському і Сучавському архівах.
– А хтось ще з родини поділяє ваше захоплення?
– Один я такий. Утім, донька перекладає документи і статті з німецької, вона за освітою філолог, а я цієї мови не знаю, хоча вчив колись. Проте добре знаю румунську, тому румуномовні папери читаю сам.
– Дізнавшись про історію села і свого роду, Ви все-таки українець чи румун?
– Коли судити за кров’ю, то ніхто на Буковині не може сказати, що він – виключно румун чи українець. Ми, буковинці, – окремий унікальний етнос, можна сказати, така собі маленька нація. Суміш різної крові і створила неповторний буковинський колорит. А за духом – звичайно, українець. За це боролися мої попередники, так мене виховували і я ніколи від цього не відмовлюся.
Лєра ЯСНИЦЬКА, «Версії»
