Хочеш потрапити до бойової частини – принеси дозвіл батьків
Як захищається та воює Ізраїль; як ставляться до свого військового обов’язку мешканці цієї держави та як держава виконує свої зобов’язання перед ними; за рахунок чого ізраїльтянам вдається стільки десятиліть поспіль воювати з ворогом, який з усіх усюд оточує їх, – про все це у розмові з колишнім чернівчанином, а нині громадянином Ізраїлю Юхимом ДУМАНІСОМ.
В Ізраїлі мешкає чимало колишніх чернівчан. Там навіть міністри є з Чернівців. Відтак країна ця буковинцям досить близька й нібито зрозуміла. Зокрема, з колишнім працівником культури Фімкою Думанісом знайома понад 35 років. Це дуже класна, надзвичайно грамотна і з неймовірним почуттям гумору, людина. Кілька років тому – на 600-ліття міста – він приїжджав до Чернівців. Оббігав усіх знайомих і друзів, відвідав могили… Його енергії можна було позаздрити. Хоча замолоду мав два інфаркти. І якби не виїхав до Ізраїлю, то… Там, після третього серцевого нападу життя йому врятувало шунтування. У нас ця операція була тоді на рівні фантастики.
Саме з Юхимом Овсійовичем Думанісом і зв’язалася по скайпу. У нього дві доньки, два зятя й онук, тож про військовий обов’язок і війну знає все.
Кожна квартира з міні-бомбосховищем
– Фіма, твоя країна живе під постійними обстрілами понад півстоліття. До цього, думаю, звикнути не можна…
– Звісно, це явище ненормальне. Я б сказав: це просто скотство – не більше і не менше. Та попри це, як знаєш, до Ізраїлю й досі їдуть на постійне проживання. Держава, як може, убезпечує їх. Усі квартири нових будинків мають індивідуальне бомбосховище. Це ізольована невеличка кімнатка, де завжди зберігається вода, їжа та все необхідне для певного часу перебування. Коли ж звучить сирена, мешканці ховаються там. Цікаво, що першими туди «залітають» собаки…
– А куди ховаєшся ти з дружиною?
– У нас кімната-сховище обладнана на поверсі для 6-ти квартир. Жодного будинку немає без такого укриття. Та я, на порушення правил, інколи залишаюся вдома і спостерігаю, як на підльоті до міста наші ракети збивають ворожі…
– А якщо під час обстрілу ти їдеш машиною?
– Цивільна оборона на такий випадок розписала алгоритм дій. Треба вийти з авта і лягти на землю, прикривши голову руками. Та звичайно ж подібні дії не завжди рятують. У центрі одного з міст у жінку, яка лежала на землі поруч з машиною, влучило осколком і – на смерть…
Перед законом рівні всі. І ортодокси також
– У вас в армії служать усі – і дівчата й хлопці, так?
– Усі – військовозобов’язані приблизно до 50-ти років. Донедавна не служили тільки ортодокси – правовірні іудеї. Та вийшов новий закон, який змушує виконувати військовий обов’язок і їх також. Ортодокси почали протестувати, та уряд наголосив, що перед законом в Ізраїлі всі рівні.
Натомість група юнаків і дівчат, хворих на ДЦП, почала вимагати, аби їх теж брали до армії, бо й вони хочуть бути причетними до справи захисту батьківщини. Зрештою, це питання вирішилося позитивно. Їм дали військову форму, навчили і почали використовувати там, де може знадобитися їхня старанність, наполегливість, сумління. Тим паче, що серед них чимало талановитих комп’ютерників.
У нас є чимало випадків, коли дівчат забирають на військову службу й відправляють у штаби на роль стюартів – готувати й подавати чай, каву. Та більшість із них одразу ж подає документи до «учебок». І, до слова, серед командирів нижчих військових підрозділів дуже багато дівчат і вони хвацько командують хлопцями.
Без жінок – і ні туди, і ні сюди
Загалом жінки в армії – це окрема тема. Без них там було б сутужно. Вони виконують роботу, що не під силу чоловікам. Скажімо, в пустелі на спостережних пунктах по кілька днів лежать у секретах непоміченими, ведучи спостереження за кордоном. Як наслідок – врятовані сотні й тисячі життів. Нещодавно був такий випадок: з моря вийшли 5 командос морських елітних котиків-палестинців. Оскільки їх одразу ж виявили, то їм не дали пройти уперед. Страшно уявити, що було б, якби вони просунулися до населених пунктів.
Серед свіжих випадків ще один – нетиповий, але… Цими днями на півночі загинули два ізраїльтяни. Принцип нашого керівництва зазвичай такий: адекватна відповідь.
– Око за око, зуб за зуб?
– Ну, десь так. Але з’ясувалося, що існують і здоровий глузд, і добра воля. І ми не завдали залпового удару на відповідь.
– Може, зіграло роль те, що у березні відбудуться вибори до Кнесету?..
– Не заперечую. Та наголошую, що армія щоразу за півгодини до обстрілу певного району надсилає його мешканцям SMS із попередженням, аби люди покидали помешкання. Зрозуміло, що разом із мирним населенням тікають і ті, кого варто було б знищити. Та все ж таки людські життя – у нас пріоритет.
Батьки відвідують місця служби дітей, а ті щотижня приїжджають додому
– Фіма, а тепер давай заглянемо до армії. Як у вас відбувається призов?
– Доволі часто юнаки та дівчата приходять на випускний бал із повістками у кишенях. Але служба у нашій армії зовсім не подібна на вашу, українську. По-перше, без дозволу батьків нікого не беруть до бойової частини. Якщо в сім’ї одна дитина, вона може служити в армії, але до бойової частини не потрапить. По-друге, один чи два рази на тиждень солдат приходить додому. Буває така служба, що додому повертаються щодня або ж тільки раз на місяць. Але жодним чином не рідше. Навіть під час бойових дій, які у нас називаються операціями.
І, по третє, батьки постійно відвідують своїх дітей за місцем служби. Пригадую, наша менша, Юля, служила на півдні країни. На вихідних зателефонувала. Питаємо в неї, що робить. А вона каже – нічого, нудьгуємо. І додала: чогось смачненького домашнього хочеться… Ми з дружиною переглянулися, спакували валізи і махнули машиною до неї.
– Фіма, ти сказав про бойові операції. Тож виходить, що у вас теж операції як наше АТО?
– Так, але кожна має свою окрему назву, обов’язково… поетичну. Приміром, остання називалася «Непорушна скеля» і тривала досить довго – 50 днів. У ній брали участь і два мої зяті. Один з них – водій, перевозить вояків, а другий – сапер. Воюють, до речі, тільки висококваліфіковані, добре навчені фахівці. Як відомо, Ізраїль у цьому є, так би мовити, «законодавцем моди». Американська армія саме в нас багато чого навчилася, надто ведення боїв у містах. Наших консультантів запрошують розповісти, що насправді відбувається під час бойових дій. Бо так, як у нас, – ніде не вчать. Ніколи не кидають бездумно солдат в атаку, а попередньо тривалий час навчають. Бо найцінніше – це людське життя. Тож коли точилися бої за місто Газа, солдат спочатку тренували у збудованому місті-муляжі, де все було як насправді. Лише після цього вояки пішли на штурм.
Крилата лікарня сяде на поле бою задля одного пораненого
І ще є один момент, дуже важливий для морального стану вояків: просто з поля бою пораненого – навіть якщо він один – забере гелікоптер. Насправді це крилата лікарня, яку в нас називають «сорока». Доки вона долетить, використовують індивідуальні пакети зі спецзасобами першої медичної допомоги: укол на запобігання больовому шоку, препарат для зупинки крові тощо.
– А щодо вашої медкомісії…
– Про неї у нас кажуть – медпропускник. Молодь, особливо та, що хоче потрапити до бойових частин, намагається її якимсь чином обійти. Бо там дуже суворий відбір.
Загалом служба в армії – справа в Ізраїлі надзвичайно почесна. Вона відкриває на майбутнє солдату величезні можливості в плані роботи і кар’єри, бо відчиняє двері до таких закладів, куди просто так потрапити неможливо.
Моя старша донька Ірина, приміром, служила всі 6 років, поки навчалася за рахунок армії в Тель-Авівському університеті на медсестринському факультеті. Та, як правило, перебування в армії зводиться до 2-3 років. Тепер доньку залучають до військових операції 1-2 рази на рік.
Про смерть повідомляє психолог і тільки мовою загиблого
– Скільки людей загинуло під час останньої 50-денної операції?
– Близько 5-ти. Як правило, 1-2 солдати гинуть від так званого дружнього вогню, тобто від своїх куль і снарядів. Хоча наші вояки дуже добре підготовлені, але ж недарма кажуть, що куля – дура.
Ховають героїв на Єлеонській (Масличній) горі в Єрусалимі. Разом з побратимами туди ж кладуть і напівєвреїв, якщо вони віддали життя за Ізраїль. Якщо батьки полеглого живуть за межами нашої країни і хочуть, аби сина чи доньку поховали біля них, удома, то за рахунок армії тіло перевозиться туди.
Гинуть чомусь такі красені! А їхні побратими під час похорон плачуть, як діти.
Неодноразово я був свідком того, як молода людина буквально ридає над могилою, промовляючи: «Це він мене закрив собою… Це я мав загинути…»
Найбільш морально важкою армійською службою є, зрозуміло, служба оповіщення. Там працюють психологи та лінгвісти, які володіють багатьма мовами. Їхнє завдання – повідомити сім’ю про загибель рідної людини та провести з рідними протишокову психологічну терапію. Скажімо, в Ізраїлі мешкають, отже й воюють, євреї з Ефіопії. Коли трапляється біда в їхніх родинах, до них ідуть психологи, що володіють амхарською чи мовою тигринья, чи ж іншими, яких у ефіопів з десяток, а то й більше.
Поранені ж та покалічені отримують надзвичайно високі пенсії – вони та їхні сім’ї забезпечені до кінця життя. Держава їх ніколи не забуває і постійно відвідує, перевіряючи умови життя та віддаючи належні почесті.
Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»
