Про підприємство ПМК-76 на Буковині чули всі – навіть ті, що не знають, як ця абревіатура розшифровується. Пересувна механізована колона №76 – будівельна компанія, яка існує вже 73 роки, і понад 20 з них її очолює Василь Іванович КАГЛЯНЧУК, якому вона стала першим і єдиним місцем роботи – змінювалися тільки посади. Досвід і цілковите занурення в улюблену роботу роблять успішними і підприємство, і керівника. Та якщо для фірми успіх – це стабільна наявність замовлень, оплати праці і гідної зарплати для працівників (робота і ще раз робота!), то ефективному керівникові потрібно більше, ніж робота.
Для інтерв’ю він відлучився з новорічного дитячого свята, яке щорічно влаштовує підприємство для дітей та онуків працівників. Його наймолодший дворічний онучок також там святкував – навіть завітав до кабінету дідуся після свята. Посидів хвильку в кріслі гендиректора, помахав «па-па» і пішов із батьками додому. Але залишив чіткий людяний штрих до портрету багаторічного суворого очільника одного з найбільших буковинських підприємств. Потім ще не раз це зауважила, коли розмову переривали підлеглі, що заходили у справі: субординація субординацією, але жодної зверхності чи навіть прохолоди у спілкуванні. Може, й у цьому секрет спільного успіху?
Про ті чинники, що роблять звичайного менеджера – менеджером з префіксом «топ», – розмовляємо з гендиректором ПМК-76 Василем Каглянчуком.
«Чернівчанин – не той, хто з діда-прадіда, а хто щось зробив для міста»
«Так, я не місцевий, я родом з Франківщини, – зізнається Василь Іванович. – Але в Чернівцях від 1973-го: навчався тут у технікумі, звідси пішов до армії, потім сюди ж повернувся. 1979-го прийшов на ПМК-76 і пройшов шлях від майстра до гендиректора. Колись на одній з нарад тодішній міський голова Микола Трохимович Федорук сказав: щоби бути чернівчанином – треба, щоб батьки і діди були тут народжені, але я заперечив. Сказав: поставте коло мене корінного чернівчанина і давайте порівняємо, що для міста зробив він, а що я. Чернівчанин той, хто зробив щось для міста!
Чи пам’ятаю свій перший робочий день? Пам’ятаю. Я прийшов, і мені сказали: йдеш будувати озеро. Те, що на Південнно-Кільцевій. Тоді ще й вулиці не було – болото, троща… Сьогодні маємо там парк Жовтневий.
Компанія сподобалася мені від першого дня – тим, що стосунки були людяні. Хоча працювати було важко: об’єкти по всій області, від Путили до Сокирян, постійно у відрядженнях…
Згодом, коли вже мав родину, двох дітей (з майбутньою дружиною ще під час навчання в технікумі познайомилися), отримав квартиру: 1985-го звели дім на Ентузіастів, 5, і кращим будівельникам давали житло. Потім мені випала нагода повернути цей «борг» колективу: коли розпався Радянський Союз і житло «від держави» нікому вже не давали, ми побудували будинок на вул. Зарожанській і 17 квартир у ньому роздали працівникам. Формально це був гуртожиток, який належав акціонерному товариству, і ми, за великим рахунком, не дуже мали право на такі дії. Але зробили цей «останній дзвінок» під завісу СРСР…
Наразі провідним працівникам підприємства даємо право отримати квартиру за собівартістю. Чимсь треба людину зацікавити, щоби вона була віддана компанії. Звісно, насамперед це зарплата. Але для кожного українця і особливо для його родини найперше – квадратні метри житла. Бо коли людина має тут квартиру – де б вона не заробляла, повернеться сюди. Та і взагалі раніше люди, коли приїжджали з-за кордону, купували нерухомість, вкладали зароблене. На жаль, сьогодні вже добре думають, чи варто це робити. Бо телеобіцянки кращого життя не відповідають дійсності… А проблеми державні переходять у проблеми сімейні: переконаний, що високий відсоток розлучень у нашій країні – в тому числі і через відсутність житла.
Макети будівель у фоє підприємства
Робимо акцент на житло ще й тому, що Чернівці не є промисловим містом із заводами та фабриками. Але місто точно могло би бути однією з туристичних родзинок України. На жаль, останнім часом воно втратило своє туристичне обличчя. Пам’ятаю, як ми готувалися до його 600-річчя – місто було «вилизане»! А зараз гості не одразу розуміють, куди потрапили… Багато мешканців критикують владу за великі кошти, вкладені в Проспект і Героїв Майдану. І це не страшно, це добре. Проблема в іншому: треба, щоби ремонтувалися не тільки центральні вулиці, а в центрі щоби будувалися паркінги…»
Робота підвищеної небезпечності
«Складні часи перших років незалежності. Держзамовлення вже немає, об’єктів немає… Переді мною, як новим керівником підприємства, постала загроза згортати роботу і розпускати людей. Зустрівся з тодішнім головою ОДА, міським головою Чернівців, думали, що можна зробити. Вирішив брати будь-які об’єкти, навіть знаючи, що прибутку з них не буде. Але «по нулях» виходили! І це означало, що люди були при роботі і мали зарплату. Так і протрималися.
Потім з Європи привіз різні механізми, які давали змогу робити вулиці, тротуари. 2002-го познайомився з президентом Київміськбуду Володимиром Поляченком, тісно співпрацювали і багато досвіду перейняв у нього. Відтоді ми відновили будівництво житла в Чернівцях. Тепер 60-65% наших робіт – це будівництво саме житла. Решта – школи, садочки, дороги, ФАПи… Працювали й на оборону України, разів 15 були на Сході, зведені нами фортифікаційні споруди пройшли усі можливі перевірки, які визнали їхній високий рівень.
Загалом у нас на підприємстві немає проблеми кадрів. У попередній рік середня зарплата становила 13700 грн. Це понад 550 доларів. Сьогодні з такою зарплатою, живучи в колі родини, харчуючись домашньою їжею – думаю, можна жити в нашій країні? Це не десь по закордонах, далеко від рідні, де належиш до «третього сорту»…
Так, люди їдуть на заробітки, і це їхнє право: кажуть же, що «риба шукає, де глибше, а людина – де краще». Звісно, маємо чого прагнути: хотілося, щоби ми мали професійні училища, де готували б фахівців: мулярів, штукатурів, майстрів… щоби було кар’єрне зростання, щоби були ті, що потрібні для економіки України, а не засилля бухгалтерів, ревізорів, юристів… Ми потребуємо «середньої ланки», робочих рук! І переконаний, що Кабмін, Верховна Рада, президент повинні думати, як зацікавити, затримати українців тут і дати їм заробляти. Роботи ж стільки, що навряд чи якась країна має більше планів, ніж ми: і дороги, і комунікації, і мости, і школи, і садочки – всього треба! І жодна галузь не розвинеться без руки будівельника. І ми, будівельники, готові підкласти руку, плече усім галузям, які цього потребують.
Хоча наша робота дуже непроста: це робота підвищеної небезпечності, тут працюють висотні крани, важкі машини, тут паливно-мастильні матеріали… На моїй пам’яті двічі падав кран, траплялися складні аварії … З різних причин, і не завжди те, що трапляється, – з вини наших працівників. Відтак ми відстоюємо своїх людей – в тому числі й в судах… А вже потім детально розбираємося у причинах…
Бував у справах за кордоном, мав там зустрічі з українцями. Вони розповідали, як будується бізнес, наприклад, у Канаді. Маючи десятки мільйонів особистих коштів, бізнесмени на будівництво мікрорайону беруть кредит! Мене це дивувало. Кажу: ви ж переплачуєте! А вони заперечують: приватні гроші – то приватні, а робота – то робота. Різниця у депозиті і кредиті мізерна. І справді, кредитування під 5-7% – це те, про що я мрію й для нашої країни».
З жіночою частиною адміністрації підприємства
Має значення: прийшов робити – чи заробити
«Так, за ці роки доводилося працювати з багатьма керівниками області і міста (від Гнатишина, Філіпчука, Романіва тощо) – цілком злагоджено, без конфліктів. Не те щоби я був особливо дипломатичний – саме на ниві дипломатії себе не бачу (сміється – ред.) Але ж ефективна співпраця – це не тільки зусилля з мого боку. Правильний очільник обласного чи міського масштабу – навіть якщо він не задоволений якимсь керівником підприємства – все одно мусить бути задоволений самим підприємством, бо це податки і прибуток до бюджету міста чи області.
Якби мені випало керувати державою, то українці всі стали би будівельниками, розбудовували Україну. Бо роботи в нас – непочатий край. Починаючи від хвіртки у хазяїна – і закінчуючи ремонтом доріг, який чомусь у нас прийнято робити «латками»… І вся робота має бути оплачена.
На жаль, про мости, дороги, береги згадуємо лише тоді, коли трапляється біда. Скільки коштів було кинуто на ліквідацію наслідків повеней 2008 і 2010 років! Хоча можна було вкладати набагато менше, а ефект мати набагато більший – якби вкладали в упередження біди. Та, на жаль, попри здобуту «науку», ніщо не змінилося відтоді. Грошей на це не вистачає, як завжди. Але маю переконання: неприпустимо, щоби не вистачало для людей. Не треба давати їм на проїдання – дайте їм заробити! А щоби заробляти – має бути розвиток.
…Розумію, що в кожної людини свій характер. Людина може бути млява, спокійна, але чітко робити свою роботу, тоді її вдача – це позитив. Та якщо керівник пасивний, а його підлеглі через це не змогли заробити – то це його вина, він не організував належно! Я при прийомі на роботу завжди цікавлюся, навіщо людина прийшла: просто робити – чи заробити. Якщо заробити – це буде гарний працівник. Бо щоби заробити, треба гарно працювати, а не просто «робити» заради процесу».
«У мене вже запланована робота на 2021 рік»
«В українців прийнято говорити: «Аби не гірше». А маємо навчитися казати: «Має бути краще!» І цілком може так бути не на словах!
Нам не треба створювати щось заради «цього самого». Не будувати умовний атомний криголам, яким не буде де і що робити, а створювати корисний продукт – людям, іншим компаніям чи навіть державі. Якщо нам бракує 25 садочків – то чому не збудувати їх, а серед них і приватний садочок? Школу, де буде не 45 учнів в класі, а стільки, щоби заняття були ефективними, щоби вийшла дитина з класу після уроку іноземної – і вже казала «гутен морген», а не соромилася рот відкрити. Але ініціатива таких об’єктів, планування має йти від влади.
Загалом, думаю, підхід має бути інший, ніж було і є зараз. От свіжі нововведення: посилюють штрафи. Так, за рахунок цього наповнюватимуть бюджет. Але чи так вже це ефективно? Закони не повинні відлякувати інвестора. Захистіть бізнес – і всі будуть працювати. Думаю, що в Україні у багатьох є дуже багато грошей. То треба, щоб ці гроші йшли у справу, а не лежали під матрацом. Наприклад, з землею: влада має зробити крок, щоби не просто продати землю, а щоби ще до купівлі людина бачила, де що можна й вигідно на тій землі поставити: мийку, СТО, бутік… Як перспективний продукт. А коли купити землю, а потім ще мільйони витратити, щоби взяти технічні умови на проведення газу і світла – це означає, що в законах закладено: відганяти інвестора.
Загалом найкращий інвестор – наш, внутрішній. От зараз: організували об’єднанні громади. Об’єдналися люди, які платять податки, мають заробляти і на себе витрачати, знов заробляти, вже більше – і знов на себе витрачати. Ну, окрім цього, ще утримувати державні програми і проєкти – оборона, армія… Та звісно, що не треба гребувати й закордонними інвесторами, не лякати їх, а дати можливість пустити коріння. Хай дасть робочі місця – а далі вже можна просити маленький садочок, парк чи ще щось.
Щодо підприємства – я завжди думаю, що маю робити завтра. І в мене вже є домовленості з іншими компаніями, запланована робота на 2021 рік».
Не «ляльку в кріслі» треба міняти, а підхід до роботи»
«Колись трохи цікавився політикою, був депутатом міської ради від однієї з партій. Потім так склалося, що люди почали туди йти заради посад. І забули, чого взагалі прийшли в депутати. Депутат міськради має знати людей на своїй дільниці, їхні проблеми, винести на обговорення ці проблеми – на сесії чи на депутатському дні. Аби не до міського голови кожна людина ходила. А вони думають, як використати депутатство. Сьогодні, вважаю, мені ні політика, ні депутатство зовсім не потрібні. Бачу, що люди різних політичних поглядів голосують так, як потрібно їм самим, а не їхнім виборцям. Тому переконаний, що відкликання депутатів усіх рівнів має бути спрощеним.
Колись великі надії ми покладали на «свого прем’єра», якого отримали після Революції. Сподівалися, що місто розквітне, і область, ми ж такі маленькі! Якщо я скажу, що зроблено мало – навіть це буде перебільшенням. Нічого не зроблено.
Тепер сподіваюся, що має все вийти в нового президента. Критикувати є підстави, куди не глянь. Але мій підхід такий: дайте йому рік попрацювати, й неважливо, хто за кого голосував. А через рік, якщо нічого не зміниться, можемо сказати: ви не туди потрапили. Підхід до роботи міняти треба, а не «ляльку в кріслі».
Колись у нас на підприємстві працював Марк Борисович Куніс – батько відомої тепер акторки Міли Куніс. Коли вони виїхали, вона ще зовсім малою була. А кілька років тому він приїздив сюди, ми зустрічалися, пили пиво… Я його спитав: «Марік, ну от ти бачив, як тут і як там. Як гадаєш, коли в нас тут буде такий порядок, як там?» Він дуже просто відповів: «Коли тут будуть шанувати закон». Бо там, каже, закони пишуть «для всіх», а тут – щоразу «для себе».
«Ми багаті люди, якщо маємо таку природу!»
Важко уявити, але на території ПМК-76, неподалік гаражів і важкої техніки, поміж дерев облаштований невеличкий… звіринець! На деревах розвішані годівнички для птахів, поміж ними шугають білки (хтось нарахував зо 4 десятки), влітку шастають їжаки… А в загороді чудово почуваються чотири косулі. Похрумкують сінце, яким забезпечують їх доглядальники, полизують сіль… А поруч – з десяток пар чудових, яскравих і різноманітних фазанів! Різних порід і кольорів. Директор підприємства пишається цим живим куточком і розповідає, що частенько сюди на урок природознавства приїздять учні з навколишніх сіл. Тут і альтаночка для них є, можна посидіти, повчитися, послухати природу, подивитися на тваринок… І сам Василь Іванович любить сюди заглядати, і перед гостями похизуватися. Каже, фазанам тут добре: живуть парами, несуться, а їхні яйця вважаються у кілька разів поживнішими за курячі. Знайшовся навіть підприємець, який збирає їхні яйця в інкубатор і «висиджує» нових – такий бізнес. А Каглянчук навіть жодного разу не скуштував фазанячого яйця: каже, що для нього це ніби щось у птахів відбирати. І це каже завзятий мисливець, який ще й очолює мисливський клуб!
Мисливець на “тихому полюванні”
«Самий що не є звір на земній кулі – це людина. Щоби людина народилася, жила – потрібен дуже великий труд батьків, родичів… А скільки є знарядь, щоби забрати життя людей (танки, літаки, ракети) – і всі ще й змагаються в цьому…
А от мисливство – це не обов’язково вбити звіра. Я можу з рушницею, або й без неї пройтися лісом – аби з тебе вийшло 3-4 поти – і отримати від цього задоволення. Для чого я це роблю? Така робота в мене, що цілий тиждень серед паперів. Мало рухаюся – хоча люблю і футбол, і на лижах ходити, і гриби збирати… А коли лісом пройдешся – розумієш, наскільки ми багаті люди, якщо маємо таку розкішну природу! То раджу всім: у вихідні покиньте диван і телевізор, візьміть родину – так-так, відпочивати тільки з родиною: сім’я для мене – святе! – і в будь-яку погоду йдіть до лісу! Це найкраще дозвілля!».
«П’ять американських президентів, які «відвідують» Вашківці на Маланку, «лежать» у моїй скрині»
«Друга моя мала батьківщина – Вашківці, звідки моя дружина. Маємо там будинок, город, сад. Страшенно люблю це містечко, яке щороку 14 січня славно маланкує… Я сам люблю народні звичаї. Ще при Союзі колядував – коли не дозволяли це, вистежували нас… Пам’ятаю, колись, як ще навіть до школи не ходив – пішов зі старшим братом колядувати. А потім якимсь чином потрапив з ним до школи. Старші питали мене, чи я ходив колядувати і як ми з братом гроші ділили. Кажу: «Він віддавав мені жовті копійки, а собі брав білі». Всі сміялися, бо знали, що «жовті» були тоді меншого номіналу, а «білі» – більшого, а я малий не знав…
У нас співоча була вся сім’я: і мама, і тато, який уже пішов у вічність – у 86 років… Дві сестри гарно співають. На Святий вечір 6 січня колядували вдома. Потім розбіглися світами… Але у Вашківцях тепер з приятелями маємо свою капелу. Вашківську маланку підтримую, люблю, маю вбрання, маски – останніх 5 американських президентів зокрема (упевнений, цього року вони знову «відвідають» Вашківці), і не тільки: і Шевченка, і Козака, і Баби, і Жида… У мене у скрині близько двох десятків масок, у дуже гарному стані – якийсь рік сам вдягаю, іноді позичаю – але за умови, щоб одразу наступного дня повернули! З них маленький музей можна зробити.
У день мого небесного патрона Василія приходять друзі, приїжджають з Чернівців, часом навіть ті, кого я не знаю. Усіх запрошую до себе в альтанку, там дуже гарно: є камін, є де сісти, і я всіх пригощаю чаркою і дякую за те, що не пройшли повз…»
Директорські фотоальбоми
Не повірите, але попри таке насичене особисте і громадське життя, було доволі складно підібрати фото Василя Каглянчука до цього матеріалу. І хоча під час інтерв’ю він час від часу схоплювався й демонстрував ту чи іншу світлину з кабінетних поличок («це ми з колективом», «а це коли президент на відкриття об’єкту приїздив», «а це ми Літній театр здавали» тощо), а в його смартфоні цих світлин ще більше («це ми на полюванні», «а оце бачте – город у Вашківцях садимо», «а оце дивіться які в мене груші там вродили!», «а це мої онуки – в мене їх четверо!») – знайти фото, де він сам-один, практично неможливо! Всюди з людьми, і про кожну подію і кожного, хто поруч із ним, може розповідати безкінечно… Наймиліше фото в його колекції – з новонародженим онуком на грудях. Так трапилося, що коли малюкові прийшов час народжуватися, його тато був у від’їзді – і почесну місію першого малюкового співрозмовника взяв на себе дідусь. Чи не унікальний випадок!
У власному – директорському – кабінеті
Але світлини – це тільки закарбовані миті, головне ж – саме життя. А воно у Василя Каглянчука розмаїте. І після дня народження, який відзначив 5 січня, 14-го у доброму здоров’ї і настрої відзначатиме Василія і знову вийде на Вашківецьку Маланку…
Маріанна АНТОНЮК, «Версії»
