Друга світова скінчилася, та життя мільйонів українців залишалося важким. Фронти двічі прокотилися Україною: як наслідок – згарища і руїни. Мільйони спіткала лиха доля: хто в евакуації, хто на примусових роботах у Німеччині чи в таборах. Не всі мобілізовані повернулися додому. Розпалося чимало сімей, багато дітей стали сиротами, у селах і містах залишилося чимало інвалідів. Ці проблеми треба було терміново вирішувати…
Мир, але не повний
Мир прийшов відносний: на заході України тривали бої між УПА й радянськими внутрішніми військами. Подібне було в Латвії, Литві, Естонії: там зі зброєю опиралися «радянізації» місцеві національно-визвольні рухи. Тривав збройний опір у Західній Білорусі: навіть на сході цієї республіки частина колишніх радянських партизанів, не бажаючи повертатися у злиденні колгоспи, зі зброєю в руках намагалася відстоювати свої права на вільне селянське життя. Партизанські загони опиралися колективізації у Молдові, деякі з них були пов’язані з антирадянським збройним опором у сусідній Румунії.
Антирадянські партизани діяли й на території РРСФР: у брянських лісах до 1951 р. діяла так звана «зелена армія Роздимахи» – залишки збройних сил «Локотської автономії», створеної німцями під час війни. Збройний рух існував і в Казахстані, отримуючи допомогу з-за китайського кордону. Проти всіх цих рухів воювали радянські внутрішні війська, яких не демобілізували. Залишалися служити й ті, що потрапили до радянських окупаційних військ у Німеччині, Австрії й низці інших країн. На території Польщі радянські війська та частини НКВС разом з Військом Польським і частинами польського Корпусу Внутрішньої Безпеки воювали з куренями УПА й польським збройним підпіллям з організації «Вольносць і Нєзавісносць», створеної 1945-го замість демобілізованої Армії Крайової.
Значні фінансові засоби на ці збройні зіткнення радянська влада відривала від інших цілей. Для відбудови не вистачало робочих рук: країна зазнала величезних людських втрат, до того ж іще багато молодих і працездатних залишалося у війську. Деяткам тисяч з них доводилося брати участь у боях, що тривали й після офіційного завершення світової війни.
Виживати у складних умовах
Серйозною проблемою для влади були мільйони інвалідів війни. Для частково працездатних створювали спеціальні артелі, де виготовлялися в основному прості речі побуту. Держава не могла забезпечити інвалідів достатньою кількістю протезів та інвалідних візків. Люди самі вирізали дерев’яшку замість втраченої ноги, а коли не було обох ніг, робили з дощок невеличку платформу, яка з сильним гуркотом пересувалася на чотирьох коліщатах…
Були інваліди, що не могли працювати навіть на найлегших роботах. Пенсій, які вони отримували, на прожиток не вистачало, вони намагалися заробляти дрібною торгівлею. У зруйнованих будинках знімали ручки з дверей і шпінгалети з віконних рам, вивертали шурупи й витягали цвяхи, викручували крани – і все це за копійки продавали на базарах, щоби купити хліба. Війна залишила й таку категорію нещасних, що перетворилися на асоціальні елементи. Перед боєм солдатам видавали «наркомівські сто грамів», щоби додати їм хоробрості. Це перетворило частину цих людей на хронічних алкоголіків. А ще були хронічні наркомани, теж жертви війни: коли поранені потрапляли до госпіталю, а хірурги не встигали вчасно покласти їх на операційний стіл через страшенну завантаженість роботою, медсестри вводили пораненим наркотик (як правило, морфій), аби зняти нелюдські болі. Кілька таких ін’єкцій – і людина вже не могла обійтися без морфію… Алкоголікам і наркоманам жодної пенсії не вистачало. Одні жебракували, інші скоювали злочини. У перші повоєнні роки рівень злочинності значно зріс, порівняно з довоєнним періодом. На руках у людей було багато зброї, її нерідко застосовували злочинці. Звичайні громадяни мали бути вкрай уважними, бо крали все – навіть білизну, яку сушили у дворах.Не вистачало найнеобхіднішого: їжі, одягу, взуття. Демобілізовані, знявши погони, доношували форму, в якій прийшли з армії, Жінки перешивали, що потрапляло до рук. Цінувалися сукенки з парашутного шовку, жіночі пальта з офіцерських шинелей та спідниці з трофейної німецької уніформи. Особливі проблеми виникали із взуттям, ремонтували його бескінечно. А коли черевики остаточно розвалювалися, взували якісь саморобні капці – шкраби. У селі ж носили постоли або личаки, а все літо ходили босоніж.
Понад 19 млн мешканців України опинилися на вулиці. Центр Києва був зруйнований на 85%, у Харкові 70% будівель лежало в руїнах, а Тернопіль був розбитий практично вщент. В уцілілих квартирах нерідко селилися кілька родин, на довгі десятиріччя перетворюючи їх на так звані «комуналки»: кожна сім’я займала кімнату, а кухня та всі інші «зручності» були спільними. Кімната в «комуналці» вважалася непоганим житлом, недоступним для дуже й дуже багатьох людей. Під житло у містах займали підвальні та напівпідвальні приміщення, а де не вистачало й їх, копали землянки. Нашвидкуруч збивали дерев’яні бараки, де взимку було холодно, а влітку спекотно. У селах і невеличких містах ставили саманні хатки з долівкою замість підлоги. Де вистачало лісу, будували дерев’яні хати. Кожний крутився, як міг. Я, приміром, народився на початку 1947-го у колишній конюшні, яку мої батьки пристосували під житло замість спаленої хати…
Незважаючи на труднощі, люди працювали із повною віддачею, намагаючись відродити те, що знищила клята війна. Нерідко виживали лише завдяки взаємодопомозі. Кажуть, що нещастя саме не ходить. 1946-го старе прислів’я справдилося учергове: Європу вразила посуха. В Україні зібрали лише малу частину того врожаю, що був у передвоєнні роки. Реальною стала примара голоду.
Голод 1946-1947-го
Не лише посуха стала причиною голоду, який спіткав Україну 1946-го і кульмінація якого припала на першу половину 1947-го. Найбільше постраждали області сходу і півдня України, де колгоспи змушені були здавати державі майже все зерно, що виростили. А вирощувати його було надзвичайно важко і через брак робочих рук, і через нестачу тягла і сільгосптехніки. До армії під час війни мобілізували не лише людей, але й коней. Трактори теж опинилися в армії. Орати землю доводилося на коровах, і навіть їх не вистачало: війна забрала й худобу. Чимало селян не мали присадибних ділянок, які могли б урятувати їх від найгіршого.
А Москва вимагала неухильного виконання планів, намальованих відірваними від реального життя партійними функціонерами. Колгоспникам за працю від рання до пізнього вечора видавали злиденні 50-100 г зерна на трудодень. Хіба могла родина, знесилена важкою працею, вижити, не отримуючи нормального харчування? Голод охоплював район за районом, область за областю. Відібране в селян зерно влада везла в Росію й за кордон. Українським хлібом годували Ленінград, а Москва отримувала з УРСР овочі, що дозволяло москвичам харчуватися у межах фізіологічної норми.
СРСР вивозив продовольство і за кордон – у сусідні європейські країни, що перейшли під його контроль: Польщу, Румунію, Чехословаччину, Болгарію, Югославію. Отримували Українське зерно отримуавли Німеччина, Франція тощо, в урядах яких у перші повоєнні роки були комуністи. 1946-1947-го за рубіж вивезли понад 2,5 млн т зерна, здебільшого з України, де за ці роки від голоду померло більше мільйона її мешканців.
Але не всі області республіки були однаково уражені голодом. Набагато кращою ситуація була в Галичині. Тут ще не встигли провести масову колективізацію, а УПА й підпілля ОУН не дали радянським та партійним чиновникам вивезти все зерно, вирощене у приватних селянських господарствах. Про те, що Галичина з хлібом, невдовзі дізналися не лише у східноукраїнських областях, але й у Молдові й тих районах РРСФР (насамперед, на Дону й Кубані), де також лютував голод. І голодні люди потягнулися до Галичини. Залізнична ж міліція намагалася не пускати їх туди, де була можливість вижити. Так «піклувалася рідна Радянська влада» про своїх громадян, прирікаючи їх на голодну смерть. Але правдами й неправдами люди все ж проривалися за Збруч. Командування УПА наказало: годувати всіх голодуючих, незалежно від національності, – українців і білорусів, росіян і молдаван. І наказ цей галичани виконували, врятувавши цим життя тисячам людей. Діставалися до «землі обітованої» не лише здалеку: через Дністер і Черемош на Тернопільщину і Станіславщину, Львівщину і Дрогобиччину переправлялися буковинці й бессарабці, чиї райони також спіткав голод.
Чому так постраждали Чернівецька й Ізмаїльська області
Бо тут активно створювалися колгоспи, а місцеві повстанці не мали достатньо сил, щоби протистояти вивезенню вирощеного. Через недоїдання люди почали страждати на дистрофію, та для всіх місця в лікарнях не вистачало, але й там неставало продовольства. Селяни намагалися дістатися Чернівців, де можна було знайти роботу й заробити на шматок хліба. Але міліція ловила їх і відправляла назад. За офіційними даними, від дистрофії в Чернівецькій області під час голоду 1946-1947-го померло майже 2,9 тис. осіб. Навряд чи ця цифра повна. Ті, хто вижив, розповідали страшні речі. Відомий краєзнавець Іван Снігур згадував, як на чернівецькому вокзалі з вагона випав хлопчик, що їхав у Галичину, бо вагони були забиті вщент, їздили і на дахах. Поїздом дитині відрізало ногу. А голодні люди, що купчилися біля колії, схопили ту ніжку, засмажили на вогнищі й з’їли. Снігур бачив це на власні очі.
Факти людоїдства фіксували міліцейські протоколи. Лише І півріччя 1947-го в УРСР зареєстровано таких 130 і 16 з них – в Ізмаїльській області.
Коли у щойно створених колгоспах почали вмирати колгоспники, влада дозволила видавати певну кількість зерна голодуючим, що дало їм змогу вижити. А неокооперованим селянам жодної допомоги не булои. Москва скористалася голодом для прискорення колективізації в районах, долучених до СРСР у перебігу війни.
Посуха і неврожай вразили не лише СРСР, але й інші європейські держави. Але Західна Європа отримувала продовольчу допомогу зі США і Канади, що дозволило їй уникнути найгіршого. Втім, Москві «не потрібна» була допомога від «імперіалістів», хоча й учорашніх союзників. Вона прагнула довести світові «переваги соціалізму», тож замовчувала голод у своїй країні й розповідала казки про «щасливе життя радянських людей під мудрим керівництвом Комуністіичної партії та її вождя, геніального Сталіна». Країна під цим «мудрим керівництвом» уже готувалася до нових воєн.
Початок «холодної війни»
Замість переведення економіки на мирні рейки, після завершення Другої світової Москва спрямувала її на виробництво нової зброї та військової техніки. Першочерговим завданням Сталін вважав створення власної атомної бомби. На чолі «атомного проєкту» поставив міністра внутрішніх справ Лаврентія Берію. Радянські розвідники викрали в американців секрети виробництва атомної бомби і радянські вчені та інженери почали створення власної найстрашнішої зброї.
Поступово припинила своє існування Антигітлерівська коаліція. Останній раз її солдати спільно виступили на параді 7.09.1945 у Берліні. Через кілька днів після капітуляції Японії на честь перемоги у світовій війні в центрі німецької столиці воїни СРСР, США, Великої Британії й Франції пройшли урочистим маршем, поставивши останню крапку в найбільшій війні в історії людства. На трибуні стояли полководці країн-переможниць, але серед них тільки маршал Жуков мав найвищий статус. Командувачі армій США, Великої Британії і Франції замість себе прислали заступників, що наочно продемонструвало: коаліція прямує до розпаду.
А 1946-го учорашні созники втупили в «холодну війну». В СРСР її початком вважали Фултонську промову Черчілля, в якій колишній британський прем’єр закликав зупинити наступ комунізму у світі й захистити демократичні цінності. Захід же головну вину покладав на Сталіна, за підтримки якого в країнах Центральної та Південно-Східної Європи комуністи встановили диктатуру і розгорнули репресії проти інших політичних сил. Небезпека такого розвитку подій існувала навіть у Франції та Італії, де компартії під час війни отримали чималу популярність і їхні представники потрапили до урядів цих держав.
Москва, як завжди, рахувалася лише з силою, тож Захід почав підготовку до масштабної війни з СРСР, який готувався до війни не менш активно. Це потребувало значних видатків, і влада, замість підвищення життєвого рівня людей, спрямувала головні ресурси на виробництво озброєнь. Для використання атомної бомби, яку інтенсивно розробляли в СРСР, потрібні бомбардувальники й ракети, які здатні донести й скинути її, а їх радянська авіація не мала. Ще наприкінці війни Сталін наказав скопіювати найкращий тоді американський важкий бомбардувальник Б-29 – саме той, що здійснив атомне бмбардування Хиросіми і Нагасакі. Радянські фахівці до останнього гвинтика розібрали Б-29, який сів на території союзника – СРСР – і за рік мали повні креслення його деталей і вузлів. До цієї роботи залучили понад 900 заводів і конструкторських бюро, і вже 1947-го відбувся перший політ копії американського бомбардувальника, названий в СРСР ТУ-4 за ім’ям конструктора Туполєва, який керував роботою над ним. Коли 1949-го СРСР отримав свою атомну бомбу, він уже мав літак, здатний скинути її на США.
Паралельно тривала робота зі створення балістичної ракети, здатної доставити за призначенням ядерну зброю. Перша радянська балістична ракета Р-1 була точною копією трофейної німецької Фау-2, на її основі розробляли нові системи, що долали все більші відстані. На цю роботу виділяли шалені кошти. А ще в СРСР працювали над створенням нових зразків артилерії, танків, бронетранспортерів тощо. Широко використовувалися здобутки іноземних конструкторів – німецьких і американських перш за все. Почалося переозброєння Радянської армії: так вона називалася від 1946-го, коли відмовилися від назви «Робітничо-Селянська Червона армія». Країна ще не оговталася від світової війни, а вже увійшла у війну «холодну».
Перші повоєнні роки були дуже важкими, проте в суспільстві панував оптимізм, породжений перемогою у війні. Багатьом радянським людям здавалося, що вони зможуть досягти щасливого життя завдяки своїй праці. А працювати доводилося тяжко й багато. Тому країна відроджувалася темпами, що дивували сторонніх спостерігачів. Та про це – наступного разу.
Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук
