Стівен Хокінг і Нік Вуйчич довели, що фізичні вади не є перешкодами на життєвому шляху. Та це – у здорових країнах з гідним ставленням до людей з особливими потребами.
І в нас є люди з особливими потребами. І вони гідно «тримають оборону». Та не завдяки державі чи місцевій владі, а ніби всупереч. І хоч «місто Че» позиціонує себе європейським, де одним з індикаторів є ставлення влади до інвалідів, та, на жаль, мало хто з них може подякувати владі за піклування. Бо коли поцікавилися в них думкою про те, як ставляться до інвалідів у Чернівцях, почули і гіркі зітхання, й обурливі, навіть брутальні слова на адресу владних структур. І це небезпідставно, бо знаємо не одну сумну історію про байдужість влади до інвалідів.
Скажімо,у Франції існує практика першочергового надання робочих місць інвалідам, бо там розуміють складність їхнього життя, а відтак – правильна політика. Нашій владі легше інвалідів не помічати. Та й робочих місць у місті просто немає. Калинівський ринок? Та чи кожний інвалід зможе там працювати? Й альтернативи практично нема.
Сім’ям, де є інваліди, просто «кинуто кістку» у кілька сотень гривень. Знаю родину, яка двадцять років виховувала сина з ДЦП. Його мама завжди була поруч, оскільки хлопчина був лежачим. А коли син відійшов у Вічність, вона, аби вирватися з лабетів болю, спробувала працевлаштуватися. Та хто ж візьме на роботу людину, якій за 40, та ще й без досвіду? Та у чім її провина?
У німецькому місті Ерфурт є чималий досвід роботи з інвалідами. Там навіть є родини, що беруть інвалідів на утримання. Але й робочих місць для них багато. Чому б той досвід не вивчити і не взяти з нього найкраще або хоча б щось?
А чи скрізь є ліфти та пандуси у Чернівцях? Пандус до гуральні, поштамту, ще деінде… А чи є пандуси та ліфти в університеті чи медінституті? Чому не зробити доступними для інвалідів наші театри, музеї, виставкові зали? Колись була свідком, як у Парижі охорона мистецького закладу миттєво зробила коридор у півторатисячній черзі, коли в ній з’явилася людина в інвалідному візку
А де у нас громадські вбиральні для інвалідів, коли, вибачте, у центрі нашого європейського міста з цим проблемно навіть для здорових людей? А у торговельному центрі «Екватор» туалети розташовані лише на другому поверсі й піднятися до них можна лише на ескалаторі. У Вавелі (Краків) на власні очі бачила, як охорона перевела людину-інваліда з черги до загальних туалетів до спеціального, для інвалідів. Тож такі туалети є скрізь, але не в нас.
Чи є наші тротуари й дороги безпечними для інвалідів? Так, у деяких місцях уже облаштували з’їзди з тротуару на дорогу. Це зручно як для інвалідів, так і для матусь із дитячими візочками. Але з рівчаками на наших тротуарах і дорогах не кожна здорова людина впорається.
А як виглядають потяги для інвалідів? Не знаєте? Поцікавтеся у білорусів: такий вагон інколи є у складі потягу, що курсує до Львова. І перелік питань можна продовжити, бо всіх проблем людей з особливими потребами просто не перелічити в одному дописі. Та найголовніша проблема – треба міняти ставлення суспільства до таких людей. Адже вони/ми не з неба звалилися, ми такі ж громадяни й патріоти, люди з активними громадськими позиціями, професіонали і … просто живі люди!
Не інваліди та їхні родини мають достукуватися до залізобетонних споруд на ім’я чиновник.. Ситуація мала би виглядати навпаки: відповідні інстанції самі мають опікуватися інвалідами. Не інвалід має вичитувати відповідні закони, дізнаватися про свої нехай і жалюгідні права. Це ОБОВ’ЯЗОК влади! Та більшість наших інвалідів має сумний досвід спілкування з бюрократією у медицині й у соціальних службах. І родичі або друзі інвалідів самотужки вирішують їхні проблеми. І так завжди. Хтось із інвалідів каже, що за 30 років свого життя не мав жодної підтримки з боку влади, хтось називає цифру у 50… У цих людей різні проблеми, різні потреби. Та головне запитання сьогодні – коли цих людей почують?
Алла ЧОБАН, чернівчанка, інвалід із досвідом
