Щойно повернулася з “Бель Вю”, де команда від авторів фільму – режисер Тарас Томенко, продюсер Олег Щербина із підтримкою двох нардепів – Юрія Павленка та Владислава Севрюкова (останній разом із модератором презентації Володимиром Килиничем представляли Буковинську кінокомісію) презентували фільм, що так і назиdається “Будинок “Слово”. Важко зібрати зараз докупи думки, аби зрозуміло розповісти про потрясіння, яке пережила ціла аудиторія і кожний з присутніх окремо .
Люди різного віку, культурного й життєвого досвіду, політичних і просто людських уподобань – на 80 хвилин буквально завмерли на своїх стільцях у цілковитій тиші. Концепція/сюжет картини формулюються просто: це розповідь про мешканців лише одного будинку – так і хочеться підкреслити, не лише Харкова, а цілої УКраїни – це українські поети, прозаїки, художники, актори того періоду, який у підручники історії літератури та культури потрапив під назвою українізації. Митці розстріляного покоління. Покоління, яке немов Атлантида української культури, на цілі десятиліття зникли під водами забуття. Фільм документальний, грунтований на архівних документах і культурних установ, і спецслужб, але у першоглядачів склалося колективне враження – і я впевнена, не лише у Чернівцях – що це твір мистецький, художній. Часовий простір – приблизно десятиліття 1927-1937 років. !927-го харківські літератори, здебільшого безквартирні у тодішній новій столиці України, вирішують скластися коштами на побудову кооперативного будинку. Влада підтримує цю ініціативу, чому – зрозуміло: дуже зручно мати під контролем одразу всіх діячів української культури, в яких комуністична влада бачила пряму загрозу своїй людожерській ідеології. Будинок збудували, у плані він виглядає як величезна літера “С” (у старослов’янській азбуці – “Слово”).
У сюжету немає карколомних поворотів, квартиру за квартирою називають мешканців цього будинку, показують їх живими й молодими й лише за 10 років посивілими й втомленими… Боляче дивитися й тому, що ми, глядачі, вже знаємо трагічні долі цих людей: боляче знати, що одного за одним по ночах будуть вихоплювати з життя й творчості цвіт української культури – просто за те, що вони – українці. І не просто українці, а люди, які володіють Словом – тобто культурним і психологічним впливом на українську націю. Імена ці спливають у кінці картини живою низкою за алфавітом – і моторошно стає від просто переліку цих людей. Може, оця сувора простота – найбільше мистецьке досягнення фільму. Підкреслене повторюванням відеоряду про сучасний вигляд Будинку “Слово” із вищербленими стінами й сходами – як символом вищербленої репресіями України…
Не скажу про інших, але мені деякі подробиці доль цього розстріляного поколінна були відомі вже років 50 тому, коли розповідав мені про них – не лекційно, дрібками, з якихось наразі не пам’ятних нагод – наш буковинський Златоуст, людина енциклопедичних знань і великої любові до України, до її Слова Анатолій Миколайович Добрянський. Його оминув трагічний фінал героїв презентованого нині фільму, все-таки часи були трошки інші, але крові попсували йому доволі… Я на власні очі бачила вскриті листи, перекладені в інші конверти, на які з автентичних конвертів були вирізані й наклеєні адреси… Навіть не намагалися приховати, підкреслюючи: Все про тебе знаємо!..
Наразі розумієш, якої довіри він удостоював. Це точно знаючи, що в кожній студентській групі був хоча б один, завербований 1-м відділом… Ми навіть знали деяких…
Дуже школа, що Анатолій Миколайович не дожив до цього фільму…
Фільм невдовзі вийде в чернівецькому прокаті. Всіх, хто це прочитає, прошу: подивіться це самі, переконайте подивитися своїх друзів і рідних… Звісно. якісь екшени збирають аудиторію легше. Але підіть. Не пожалійте пару десяток гривень. Бо це для кожного з нас – щеплення. Від диктатури. Дуже актуальний вірус наразі.
У сюжету немає карколомних поворотів, квартиру за квартирою називають мешканців цього будинку, показують їх живими й молодими й лише за 10 років посивілими й втомленими… Боляче дивитися й тому, що ми, глядачі, вже знаємо трагічні долі цих людей: боляче знати, що одного за одним по ночах будуть вихоплювати з життя й творчості цвіт української культури – просто за те, що вони – українці. І не просто українці, а люди, які володіють Словом – тобто культурним і психологічним впливом на українську націю. Імена ці спливають у кінці картини живою низкою за алфавітом – і моторошно стає від просто переліку цих людей. Може, оця сувора простота – найбільше мистецьке досягнення фільму. Підкреслене повторюванням відеоряду про сучасний вигляд Будинку “Слово” із вищербленими стінами й сходами – як символом вищербленої репресіями України…
Не скажу про інших, але мені деякі подробиці доль цього розстріляного поколінна були відомі вже років 50 тому, коли розповідав мені про них – не лекційно, дрібками, з якихось наразі не пам’ятних нагод – наш буковинський Златоуст, людина енциклопедичних знань і великої любові до України, до її Слова Анатолій Миколайович Добрянський. Його оминув трагічний фінал героїв презентованого нині фільму, все-таки часи були трошки інші, але крові попсували йому доволі… Я на власні очі бачила вскриті листи, перекладені в інші конверти, на які з автентичних конвертів були вирізані й наклеєні адреси… Навіть не намагалися приховати, підкреслюючи: Все про тебе знаємо!..
Наразі розумієш, якої довіри він удостоював. Це точно знаючи, що в кожній студентській групі був хоча б один, завербований 1-м відділом… Ми навіть знали деяких…
Дуже школа, що Анатолій Миколайович не дожив до цього фільму…
Фільм невдовзі вийде в чернівецькому прокаті. Всіх, хто це прочитає, прошу: подивіться це самі, переконайте подивитися своїх друзів і рідних… Звісно. якісь екшени збирають аудиторію легше. Але підіть. Не пожалійте пару десяток гривень. Бо це для кожного з нас – щеплення. Від диктатури. Дуже актуальний вірус наразі.
