У Чернівцях відбувся архітектурний конкурс на кращий проект «Пієта». За ідеєю, це має бути втілення найкращої проектної пропозиції для увічнення героїв Українського Майдану («Небесної сотні») та відновлення історичної й культурної пам’яті про знищену пам’ятку Буковини – Чернівецький Хрест «Пієту» (1827-1923), який має стати прообразом цієї скульптурної композиції. Раніше греко- та римо-католики міста освятили місце на Центральні площі, де встановили великий дубовий хрест, який тимчасово стоятиме доти, поки не постане «Пієта». Греко-католицька громада Чернівців домагалася відновлення Пієти ще з початку 90-х років минулого століття, але впродовж майже двох десятиліть отримувала від влади відмову.
Довідково: у католицькій традиції Пієта (від іт. pietà – жаль, скорбота) зображення сцени оплакування Христа Дівою Марією, двофігурна композиція на відміну від багатофігурного «Оплакування Христа».
– Чи потрібно відновлювати Пієту в центрі Чернівців? – міркує заслужений майстер народної творчості України Іван Назарович Снігур, якого ми попросили прокоментувати ситуацію.
– Звісно, я бачив проекти, які подавалися на конкурс, навіть двічі ходив їх оглядати. Річ у тім, що я вже майже 20 років намагаюся уявити різні проекти, які можна було б розташувати на Центральній площі, щоби, в першу чергу, об’єднати площу, по-друге – не «принизити» Ратушу, і по-третє – щоб не «принизити» нашого Генія і Пророка – Шевченка.
Знаю, скільки там пам’ятників змінилося. Перший зведений на тому місці– Пієта – був першим у Чернівцях узагалі. Присвячений він був дуже прикрим подіям: пожежі, яка 1816-го забрала цілий квартал від вул. Руської по Головній до вул. Шкільної. Всі будинки згоріли: був вітер і не було води, якою можна було загасити вогонь. Тож на згадку про 10-ту річницю пожежі в Чернівцях вирішили поставити пам’ятник. Згодом його створив скульптор Непомола – на замовлення місцевого заможного чоловіка Лазаря МихайлОвича. 1874-го при цьому пам’ятнику святкувалося 100-річчя панування Австрії на Буковині.
Коли прийшли румуни, цей пам’ятник перенесли з Центральної площі на місце поблизу костелу (біля сучасного Червоноармійського базару). З одного боку храму розташувався пам’ятник Святому Антонію, з іншого – Матір Божа з Сином на руках. Він був дуже ефектний, тлом скульптури була арка з виноградом, перед ним була металева загородка і квіти. Я сам, зізнаюся, просив, бувало, милості в Божої Матері, яку зображував той пам’ятник. За Румунії ще не було такого розділення церков, як нині. Кожний приходив до будь-якої церкви, молився, ставив свічку – і йшов собі. Далі вже розкол стався через попів…
А в центрі міста, на місці, де досі була Пієта, румуни поставили політичний пам’ятник: буковинка схиляє голову перед румунським воїном. У центрі композиції стояв Бугай, який символічно наступав передніми ногами на австрійського орла. З цим пам’ятником інколи доходило до посміховиська. Старожили розповідали, що батяри (волоцюги, жартівники-хулігани – ред.) якось найняли дядька з фірою – аби він привіз сіна й скинув біля Бугая. Самі жартівники втекли, а дядька – власника фіри впіймали. Щоправда, відпустили, трохи потримавши… Так уже тоді народ висловлював своє ставлення до політичних пам’ятників.
А коли в 1940-му прийшли «руські» – ті знесли все. Поставили на тому місці спочатку велику зірку з дошок, пофарбувавши її в червоне, а згодом замінили її бюстом Сталіна. Коли ж втекли в 1943-му, у Чернівці вступили німці і тимчасово поставили замість одного диктатора іншого: бюст Гітлера. Згодом, після повернення «совітів», Гітлера вкрав якийсь батяр. І нова влада навіть хотіла зробити його героєм, який боровся з фашистами. Але з’ясувалося, що він насправді бронзового Гітлера поцупив і вкинув до криниці в одному з дворів, та був перед тим двічі судимий за інші крадіжки. Тож героя з нього не вийшло.
Ну і вже радянська влада встановила пам’ятник Леніну, а 1992-го місце й зовсім звільнилося. Пам’ятник Шевченкові спорудили вже в іншій частині площі, вона змінила свою форму, втратила свою делікатність, візуально розпливлася…
Тепер постає питання: чи повернути на цю площу Матір Божу? Адже варто подумати і про інші речі. Наприклад, про те, що Матір Божу, очевидно, встановлюватиме котрась із християнських конфесій, а їх уже чимало. І якщо одна поставить скульптуру, то до неї ходитимуть усі, а чи тільки віряни однієї?
Я аналізував усі можливі виходи з цієї ситуації. Та моя думка – я би зробив пам’ятник не політичний і не релігійний, а такий, який би був прийнятний якщо не всім, то хоча б більшості. Щоби не порушив Шевченкової величі і приніс лише приємність, а не проблеми.
Я пропоную на цю клумбу зробити красиву форму античної вази. Наголошую: не вазу, а форму! З червоного чи бордового граніту, близько 3 метрів заввишки. Це об’єднає площу. І до такої композиції точно не буде претензій. Якщо навіть вона комусь буде неприємною – фарбу на неї наливати не піде.
Повертаюся до конфесій. На жаль, протиріччя між ними зараз доволі гострі і потрібно їх згладжувати, а не загострювати. Слава Богу, вже виникають розмови про об’єднання хоча би розрізнених православних конфесій в одну. І розпочинати варто принаймні з приятельських стосунків між ними, щоби люди хоча б у храмові свята ходили одне до одного в гості – та їх приймали по-дружньому. Поки не буде об’єднання чи дружби між усіма – Україна страждатиме. І саме таке об’єднання, а не матеріальні фігури, стало б найкращим пам’ятником людству.
Щодо проектів, які пройшли у фінал конкурсу. Серед них є дуже гарні, високомистецькі речі: видно, що автори дуже старалися, в їхній майстерності немає сумнівів. Є питання щодо матеріалу, з якого можна виготовляти такі скульптури: бронза надто темна, білий мармур не витримає часу – почорніє від пилу й вихлопних газів. А загалом, на мій погляд, серед запропонованих немає такого проекту, який можна поставити на Центральній площі. Всі вони мають право на існування, але десь у приміщенні, у скверах.
– Маємо пам’ятник митрополиту Гакману на подвір’ї Святодухівського Собору. Що скажете про нього?
Також детально оглядав його. По-перше, дивно, що його встановлював Московський патріархат – певною мірою безпідставно привласнюючи славу й досягнення думки корінного буковинця. По-друге, пам’ятник не проходив конкурсу, по-третє, всі знають, хто його замовляв і відкривав (відкриття пам’ятника приурочили до візиту тодішнього президента України Януковича, згодом скинутого народом – авт.). Тож тепер я цей величавий пам’ятник для мене символізує одне: це показовий факт, як не потрібно робити. В ньому немає мистецтва, а результат ремісництва дорівнює пню на рівному місці…
Записала Маріанна АНТОНЮК, «Версії»