Всесвітньовідомий ізраїльський музикант чернівецького походження – про колишнє й сучасне, про світ широкий і світ музики – і себе в них
Чарівна паличка для маленького Маріка
«Дитинство в Чернівцях пам’ятаю дуже добре – як світлий та яскравий початок мого життя. Тут починалося все, що склалося в мені як музиканті й особистості. Мого батька й досі пам’ятають люди, причетні до музики. Мама була відомим лікарем-урологом. Дитинство я провів практично у дідуся з бабусею, бо батьки весь час були зайняті: працювали на двох, інколи й трьох роботах.
Музикою я почав займатися у 5 років – по класу фортепіано. На заняття мене водив дідусь. І ота дорога від будинку, де жили дідусь і бабуся на вулиці Б.Хмельницького, і до музичної школи №1 у кінці вулиці Кобилянської займала в нас годину: дідусь розповідав мені про всі споруди, які траплялися дорогою, про старі Чернівці, про видатних людей, які тут жили, – і просто про друзів…
Дуже рано виникло бажання стати диригентом. У першій музичній школі був хор хлопчиків, яким керував видатний педагог і диригент Іван Любинецький, дуже харизматична особистість. Він був талановитим педагогом, енергійно й вправно керував великим хлопчачим колективом – і мені це подобалося. Ще й досі пам’ятаю виступи на великих концертах у Будинку офіцерів. На одному з них я побачив у залі діда й посміхнувся йому. Любинецький це помітив і без жодного жесту, одним нахилом голови зробив мені зауваження – я на все життя запам’ятав це. Тож диригент, зокрема хоровий диригент – для мене не вибір, це моє життя, з любов’ю до музики й до мови в музиці…
Але сформувалося усе трохи пізніше, у 7 років, коли на виставі «Земля» я побачив диригента в оркестровій ямі… Після вистави я зажадав, аби дід купив мені диригентську паличку. І коли отримав її, практично не випускав з рук, постійно щось наспівував, диригуючи сам собі. Так диригентська паличка стала частиною мого тіла.
Я був звичайним чернівецьким хлопчиком того часу – і піонером був, і жовтенятком… Згадується, як 9-річним я прочитав у чернівецькій газеті вірш місцевої поетеси (імені не пам’ятаю, це була дуже проста жінка, яка жила десь на околиці міста). Вірш був українською мовою й прославляв партію, як сонце. Я написав до цього тексту музику й заспівав у школі. І вчителі вирішили, що ми маємо поїхати до поетесі цілим класом і заспівати їй цю пісню…»
Нова країна, нові друзі, нові захоплення
«Коли в мої 12 років ми переїхали до Ізраїлю, можна сказати, нам пощастило: вже за два місяці батько працював за спеціальністю. Мамі, щоправда, довелося піти на курси: в Ізраїлі не прийнято, аби жінка була урологом, тож мама змушена була перекваліфікуватися.
Нові умови життя, нова школа, вивчення івриту на деякий час відсунули музику на другий план. Але через рік батько почав займатися зі мною грою на фортепіано вдома. Чесно кажучи, з батьком займатися було важко: він педагог вимогливий, а я, мушу зізнатися, був досить лінивим: любив музику, але прагнув, аби все виходило одразу й без особливої праці. Та й не грати ж я збирався, а диригувати… Любив грати на слух, а батько вимагав вивчати ноти, тексти музичних творів – без чого не відбувається класичний музикант. З татком займатися важко…
Коло друзів на новому місці сформувалося доволі швидко, я легко адаптувався до нового життя.
Музична гімназія, де я мав навчатися від 8 до 12-го класу, в Ізраїлі єдина і не в Тель-Авіві, довелося на заняття їздити. Хоча, звісно, в Ізраїлі все близько… Заняття музикою стали серйознішими, я потрапив до іншої вчительки і вже не міг сперечатися, як з батьком. Але разом із друзями ми захопилися тодішньою естрадою, навіть створили музичну групу. Тодішні мої партнери практично склали ядро сучасної естради в Ізраїлі».
В Америці не сподобалося
«У 18 років мене призвали до війська. Щоправда, узяли піаністом у армійський хор. Це був цікавий час: Ізраїль маленька країна, а відомі композитори писали твори для військового ансамблю як резервісти. Виникли нові знайомства у музичному світі Ізраїлю. Але гарна хвиля змінилася звичайною рутиною: після армії потрапив до драматичного театру, крім того, працював в естрадному колективі. Я закинув класику й займався лише цим. Виникло нове захоплення – джаз. І випало турне до Америки. Я вирішив добре там роздивитися й знайти можливість вступити на джаз-факультет.
Але американське життя, американська ментальність мені не сподобалися: був упевнений, що це не для мене. Повернувся, робота тривала».
«Скрипаль на даху» й фортепіано як камінь спотикання на шляху до диригування
«Одного чудового дня мене запросили асистентом диригента до трупи, яка ставила відомий мюзикл «Скрипаль на даху». Оркестр був невеличкий, приблизно такий як у драмтеатрі в Чернівцях. І раптом перед прем’єрою поїхав диригент, який готував постановку – і на його місце запрошують відомого диригента. Я… обурився: «Чому не я? Я ж знаю всю постановку й весь музичний текст! Диригувати повинен я!». Пішов до директора, і той на пробу дав мені диригувати частину репетиції. І в мене вийшло. Я взяв трохи швидший темп і оркестранти дуже прихильно відгукнулися на це. Мені віддали частину вистав. Мюзикл користувався успіхом і ставився 70 разів. Я диригував 12-15 з них.
Разом із цим повернулася моя давня мрія – бути диригентом. В Ізраїлі диригентів готують у музичних академіях у Тель-Авіві та Єрусалимі. Професор, у якого брав приватні уроки музики, порадив їхати до Берліна чи Відня. Не наважувався їхати далеко, бо саме тоді мамі поставили невтішний діагноз. Зовні вона виглядала ще майже здоровою, але я не хотів залишати її. Та мама наполягла, аби я їхав. Дізналися, що найближчий за часом набір до музичної академії – не в Берліні, чи Відні, а у Франкфурті-на-Майні. Восени я поїхав. Після іспитів мене взяли, з умовою, що я покращу гру на фортепіано. А без цього мені «світив» тільки відділ хорового диригування. Я зважив свої можливості й вирішив, що хорошим піаністом я все одно не стану, а витрачати щонайменше 2 години на день на фортепіано здавалося недоцільним…Телефоном сказав батькам, що хочу повертатися, вони порадили залишитися. Моя наречена приїхала до мене і… за два місяці померла мама. Я часто думаю, що вона не хотіла, аби я бачив її в останні дні, знесилену хворобою».
Гершвін під егідою студентського комітету і позичені на «Радіо Франкфурт» ноти
«Коли у черговий раз мене покарали за «не покращену» гру на фортепіано і залишили на хоровому диригуванні, позбавивши оркестрового, я вирішив влаштувати концерт зі збірним оркестром.
Треба було вибрати щось новаторське, що привабило б студентів на добровільних засадах. І знайшов: концерт з творів Гершвіна. Був впевнений, що на Гершвіна публіка піде. Аби не ходити просто «людиною з вулиці», я звернувся до Студентського комітету – це така громадська організація студентів – із проханням знайти зал: місце для репетицій і концерту. Залишалося «не багато»: зібрати оркестр і знайти ноти. Просто так їх не отримаєш: існують авторські права.
Повісили оголошення про набір музикантів для студентського проекту. Відгукнулося 160 музикантів, «відсіяти» треба було приблизно половину. Із натхненням я пішов до «Радіо-Франкфурт». Від дверей оголосив, що грошей на оренду нот немає, попросив позичити ноти. І уявіть собі, хоча й виглядав божевільним, але знайшов прихильника ідеї: не тільки надали ноти, а й пообіцяли, якщо все вийде гарно, записати концерт для радіо! За усієї своєї рішучості, я навіть здивувався: німці ж звикли все робити за правилами. Репетиції почали негайно.
Не боюся похвалитися: концерт був успішним. Всі викладачі музичної академії прийшли, навіть педагоги з вокалу. І на радіо нас записали. Але переведення на хоровий відділ уникнути не вдалося. Нехай буде хоровий!..»
Колишніх чернівчан не буває
Багато було роботи, оркестрів, нових творів, поїздок. Здебільшого, майже постійно – Німеччина. Свій час і зусилля практично навпіл ділю між диригуванням і викладанням у музичній школі. Якби був лише диригентом, змушений був би (для виживання) приймати практично усі пропозиції.
Але спогади про Чернівці завжди були для мене особливим сентиментом. Завжди цікавився усім, де тільки згадувалося про Чернівці. От у пам’ять мами на запрошення єврейського культурного центру Новосибірська, звідки мама родом, 2012-го провів там кілька заходів. Це були концерти, лекції, зустрічі зі студентами та школярами. І уявіть собі, директор симфонічного оркестру там – Лев Крокушанський з Чернівців! (Саме це знала давно, бо 7 років вчилася з майбутнім директором оркестру в одному класі – авт.)
2015-го мене уперше запросили на фестиваль класичної музики «Буковинський листопад». У Чернівцях маю тепер надійних партнерів і друзів: Надію Селезньову, керівника камерного хору «Чернівці», та Йосипа Созанського, керівника та диригента симфонічного оркестру. І Надія, й Йосип – чудові музиканти, проникають у музику душею. І це особливим чином впливає і на хор, і на оркестр. Чернівецькі музиканти взагалі відкриті для музики. Зауважу навіть: тут особлива аура. Якщо порівнювати з іншим музичним середовищем, Чернівці ближче швидше до Ізраїля чи Америки, ніж до Відня. У Відні блискуча школа, але вони, як би висловитися точніше, грають ноти, а не дух твору.
І ще одна маленька відмінність: у Чернівцях я прошу оркестрантів нагадувати мені за кілька хвилин до перерви, бо захоплююся роботою і втрачаю відлік часу. За кордоном у зазначений час музиканти просто встануть і вийдуть на перерву. Чернівецькі, не зважаючи на те, що змушені працювати у кількох місцях, будуть репетирувати, скільки треба.
Пазли збіглися у Чернівцях
Нинішній концерт задумали ще рік тому. Але сталося так, що 21 квітня довелося диригувати у Чернівцях, так би мовити. «позапланово». І мені приємно, що коли Йосип травмувався, він запросив замінити його саме мене.
У концерті ж 9 листопада, ніби ненавмисне, збіглося багато різних обставин. Адже Чернівці – місто особливе. Перш за все – дата концерту. Це дата «Кришталевої ночі» 1939 року, коли на усій території Третього рейху і окупованих на той час територіях відбулися водночас єврейські погроми – початок фізичного винищення євреїв. Як слушно зауважив на прес-конференції Йосип Созанський, не треба думати, що це стосується лише євреїв. Ми ж бачимо, як інші людожери керують нині винищенням українців.
Ще один збіг: ізраїльська композиторка Анна Сегал написала музику на «Фугу смерті» Пауля Целана, присвячену саме подіям «Кришталевої ночі». А я давно знав творчість Пауля Целана і мріяв колись виконати щось на його твори. «Фуга смерті» виконуватиметься українською у перекладі чернівецького професора філології Петра Рихла. І таке не може бути випадковістю.
І ще одна світова прем’єра: уперше в світі (не враховуючи провальної першої постановки 1812 року) виконується ранній твір на біблійний сюжет ще одного композитора, який зажив широкої відомості більш пізніми творами, вже у Франції: Майербера вважають батьком «великої французької опери». «Клятва Ієвфая» називається інколи «Клятвою Євстаха», бо саме ім’я «Євстах» (знайоме нам як Остафій і навіть Остап) означає «клятва Богові». Воєначальник Ієфай під час важкої битви поклявся: якщо залишиться живим, принесе у жертву Богові першу людину, яку зустріне. Так вийшло, що першою він зустрів власну доньку. Ієфай не порушив клятви й велів принести дівчину у жертву. Та Господь зупинив жертвоприношення. Фінальний хор з опери Майєрбера саме й славить милість господню.
Складна програма, повна внутрішніх зв’язків між загальнолюдським і особистим. Я приїхав заздалегідь, аби мати час на репетиції, на порозуміння з оркестром. Музиканти мають… дозріти. Чесно кажучи, до Чернівців їду більше для внутрішнього задоволення – і отримую це. Тутешні музиканти щиро відгукуються на музику, на мої пояснення й вимоги. Вибрані для нинішнього концерту твори неможливо виконати на самих стандартах. Дуже важливо, аби музиканти осягнули душу виконуваної музики, проникли в її образи. Чернівецькі оркестранти – саме такі.
А для мене як музиканта важливо на теренах музики створювати контакти між людьми…»
Лариса ХОМИЧ, «Версії»
