Рівно тиждень тому залишила цю стражденну Землю й пішла в інші світи чернівчанка Ангеліна ЖУК – дивовижна жінка надзвичайної доброти, щирості та розуму.
День її похорону починався сонячно. Коли ж її відспівували у дворі – бо для охочих попрощатися з цією людиною напрочуд великої душі не вистачило місця в квартирі – до труни підповз місцевий пес і сумно поклав голову на передні лапи, а з його очей – неймовірно! – котилися сльози. Заплакало й небо рясним дощем, що пролився раптом із хмар, які набігли невідомо звідки, коли труну з тілом Ангеліни Василівни опускали в зелю на Садгірському кладовищі.
Місце свого поховання вона вибрала сама, не хотіла завдавати клопоту рідним – доньці, чоловікові, онуці, зятю. Важко, мовляв, часто добиратися з Садгори до Годилова. Хоча сама була постійною відвідувачкою того цвинтаря. Бо там лежить її кровинка – син Валентин. Він був надією фізфаку – талановитий хлопець під два метри на зріст, який не знав, що таке хвороби. З третього курсу його забрали в армію. Звідти привезли у труні. Батьки домоглися суду над халатним офіцером, з вини якого трапилася страшна трагдія: на солдата впала 9-тонна плита, але тільки через 8 годин його забрали з місця події. Дорогою до лікарні він помер від внутрішніх крововиливів. Як на радянські часи, Жуки домоглися неймовірного – суду над винним у погонах.
Ця трагедія кардинально змінила життя кандидата сільськогосподарських наук Ангеліни Жук. Високоосвічена, знана в колгоспах Буковини професіоналка перетворилася на громадську діячку. Гострий розум, уміння аналізувати ситуацію та законодавчі акти, а також організаторські здібності дозволили Ангеліні Василівні не просто стати лідером батьків, чиї сини загинули під час військової служби на території своєї держави у мирний час, а й кардинально змінити ставлення до нещасних батьків з боку держави та місцевої влади. З організованим та очоленим нею Фондом «Право матері» почали рахуватися у структурах, які не звикли до когось дослухатися. Та вона разом з теж уже покійною вчителькою 24-ї школи Марією Маліцею, бібліотекарем гімназії №1 Вірою Осинською об’їздила всю область – додам головне: за власний кошт! – і склала списки усіх нещасних батьків Буковини, які втратили синів у війську або чиї діти повернулися додому інвалідами. Відтак ця мужня й наполеглива жінка, після смерті сина всю решті життя дрижали руки, навела місток між військкоматами й тодішніми соцзабезами. Яких нервів та якого здоров’я це їй вартувало – тема окрема. Та все ж вона домоглася – аналізуючи та посилаючись на законодавство, – що всім потерпілим батькам почали виплачувати грошову компенсацію за втрату дітей.
Та 8 гривень на місяць за втрату рідної кровинки Ангеляна Василівна розцінила як знущання. Тому розпочала боротьбу за… рівність і справедливість. Вона писала листи до Президента, Верховної ради, пояснюючи державним мужам просту істину: не має різниці між батьками, чиї сини загинули під час виконанння службових обов’язків і тими, хто з різних інших причин не повернувся з армії. Бо це блюзнірство, оскільки вже сама служба у Збройни силах є виконанням службового обов’язку, закріпленого Конституцією. Та між цими категоріями батьків існувала різниця, що впливала на суму доплат до пенсії.
А скільком самотнім матерям, які втратили дітей в армії, Ангеліна Жук добилася доплати до їхньої мізерної пенсії! До слова, законної доплати, яку держава просто не хотіла сплачувати, заощаджуючи таким чином гроші. Скільки для цього було написано листів, проаналізовано документів, зіпсовано нервів у кабінетах байдужих чиновників. Та вона ніколи не зупинялася і завжди домагалася свого. Підкреслю, не для себе, а для таких же нещасних жінок, як вона сама. Опинившись у тупику, йшла до газети. Озвучувала проблему – і це дещо полегшувало її виіршення.
Практично 10 років, а, може, й більше – аж до самої смертельної хвороби – Ангеліна Василівна була членом призовної комісії від громадськості. Їздила туди, мов на роботу, не отримуючи жодної копійчини. Це я підкреслюю вже з огляду на сьгоднішній меркантилізм. Допомагаючи іншим, вона не рахувалася ні зі своїм часом, ні з грошима.
…Від середини 80-х до середини 90-х, працюючи ще в «Молодому буковинці», я допомагала у створенні дуже багатьох громадських організацій. Та Фонд «Право матері» був єдиним, який не ставив перед собою матеріальних цілей, не цікавився зароблянням коштів, а навпаки, тільки вкладав у свої діяльність свої ж таки кровно зароблені.
Мабуть, портрет цієї жінки лишився би незавершеним і неповним, якби я не сказала про її надзвичайно гострий чоловічий розум технаря. На рахунку Ліни – так називали її рідні та близькі – десятки пристроїв, які полегшували сільськогосподарську працю. Та й удома вона не сиділа без діла, вигадуючи та майструючи з усього, що потрапляло їй до рук, різноманітні корисні пристрої. Маючи яблуневий сад, не давала пропасти жодному яблучку, готуючи з них десятки найрізномаітніших страв.
А ще вона дуже любила життя в усіх його проявах, до останньої хвилини була бійцем.
Земля Вам пухом, Ангеліно Василівно! І наші шана та пам’ять.
Людмила ЧЕРЕДАРИК і весь колектив газети «Версії»
