На пострадянському просторі 9 Травня, як правило, спричиняє черговий напад «побєдобєсія». Це слово вигадав декілька років тому протоієрей Російської Православної Церкви Георгій Митрофанов. Ним означають псевдо-релігійний культ Великої Вітчизняної війни, що використовується владою для зміцнення своїх позицій у суспільстві. Колись у СРСР обожнювали Леніна і Сталіна, наділяли КПРС надприродними якостями. Вся ця примітивна пародія на релігію відійшла в минуле після розпаду Радянського Союзу. Проте правлячі верхівки пострадянських держав намагаються відволікати увагу своїх громадян від серйозних проблем сьогодення різноманітними ілюзіями. В Росії головною пропагандистською «фішкою» путінських часів стало прагнення відродити імперію. Кремлівські пропагандисти створюють фантастичний образ імперської величі, поєднуючи в ньому елементи царської імперії та сталінського СРСР.
Стрижнем сучасного імперського міфу є культ Перемоги. Про неї новітні імперці говорять із використанням релігійної фразеології на зразок «священна війна», «свята ненависть». А об’єктивних дослідників вони звинувачують у «кощунстві». Якщо колись перемогу над гітлерівською Німеччиною приписували «генію товариша Сталіна» і «мудрому керівництву КПРС», то нині творцем перемоги оголошується російській народ. Ніби в Червоній армії воювали лише етнічні росіяни, а роль союзників СРСР у розгромі нацизму була мізерною. Гіпертрофована гординя є ґрунтом для небезпечного марення про «вищість» російської нації над усіма іншими.
На цей міф працюють численні російські серіали про війну, що заполонили екрани телевізорів. Їхні автори героїзують війну, романтизують її. Натомість більшість народів, які пережили жахи Другої світової, із сумом згадують загиблих і розмірковують над тим, як не допустити нових кривавих воєн. Не навоювалися лише ті, хто невдоволений своїм нинішнім становищем і хоче взяти реванш за минулі поразки. З одного боку – це духовні нащадки Гітлера, з іншого – неосталіністи, які мріють про необмежену владу у відновленій імперії. Обидві крайнощі потрібні одна одній, щоби лякати суспільство своїми противниками, а себе пропонувати на роль рятівника. Їхня словесна перепалка нагадує перестрілку на фронті.
Але переважна більшість людей не хоче брати участь у цьому протистоянні: вже виросли покоління, для яких та війна є далекою історією. Вони мають право жити власним життям, а не існувати в ілюзорному світі, нав’язаному пропагандистами. Адже політизація історія завдає непоправної шкоди сучасним поколінням. То у Польщі в черговий раз піднімають питання про оголошення злочинними тих українських організацій, на які покладають провину за «волинську різанину» 1943 року. То в Ізраїлі вимагають у поляків 65 мільярдів доларів компенсації за єврейську власність, яка залишилася після Голокосту та знищення польських євреїв гітлерівцями. То в Німеччині стверджують, що євреїв убивали не стільки німецькі нацисти, скільки поляки й українці.
Постійне роз’ятрення старих ран лише шкодить сучасникам. Пам’ятати війну треба, але весь час жити минулим неможливо. Виклики нинішньої епохи вимагають сучасних відповідей, а відшукати їх в історії неможливо: епоха змінилася кардинально.
Ігор БУРКУТ
