Три життя Володимира Жоріна

Чи ж думав хлопець із Заліщиків у поїзді на Одесу, де збирався вступати до Інженерно-будівельного інституту, скільки складних змін та поворотів готує йому доля?

Життя перше: будівельник

Після інституту молодий інженер Володимир Жорін опинився на Буковині. Перша робота, одруження, сім’я, діти. Через деякий час – викладання у Чернівецькому будівельному технікумі. Кажуть, удавалося непогано, зі студентами розумівся. Ще й зараз на численних будовах області працюють його учні.

Перший поворот долі був не надто крутий, але значущий, може, не лише для власного життя Володимира Жоріна, але й для Буковини, а відтак – для України.

Життя друге: політик

Коли в Чернівцях, услід за всією Україною, виникають перші паростки того, що складеться у Народний Рух, Володимир долучився до нього, став українським політиком, так би мовити, першого призову. Його друзями-однодумцями, об’єднаними спільною боротьбою, бажанням волі для України стали Тарас Кияк, Олег Панчук, нині покійний Віктор Фреліх. У боротьбі за Незалежність не залишився байдужим і до невідомої хімічної хвороби, яка спричиняла облисіння чернівецьких дітей: Володимир Жорін особисто з групою однодумців їздив до Німеччини за ліками для підтримки хворих діток. Кажу, підтримки, бо що лікувати, й досі не ясно.

Окрім політичної діяльності, на початку дев’яностих на кілька років очолив Чернівецький художній комбінат Худфонду України. Часи були нелегкі, в країні тривав розгул прихватизації, а під керівництвом Володимира Жоріна опинився численний колектив. Та ще такий неординарний – художники. Тепер вони згадують, що Володимир показав себе доволі вправним менеджером…

Тепер удар долі був наглим, болючим і несправедливим. Інсульт, спочатку повна нерухомість, згодом навчився пересуватися. Права рука так і залишається невправною…
Володимир знаходить сили почати нове сходження. Наслідки чернівчани могли побачити у виставковому залі «Вернісаж».

Життя третє: художник

Може, в цій іпостасі склалося усе, через що раніше пройшов Володимир Жорін. Уміння точно бачити світ і передавати у кресленнях будівельні наміри. Краса буковинського краю, який став для Володимира рідним. Численні мандрівки іншими країнами, коли це ще було для нього можливим. Творча підтримка дружини Павліни, відомої майстрині-вишивальниці. Снага боротьби й гарт духу в політичній діяльності. Друзі-однодумці – і лікарі, що за довгі роки хвороби також стали друзями.

Спробую розповісти про те, що побачила сама на цій імпрезі. Перше, що вразило – характер живопису, структура мазка й малюнка. Переходила від полотна до полотна і сама себе переконувала, що це – олійний живопис на полотні. Чіткі риси, легкі, прозорі шари фарби і райдужне розкладення кольорів. Поетичні назви до картин: «Тут була Аня», «Випливає скеля з туману»…

І оця кольорова радість настільки не в’яжеться у свідомості з усім, що знаєш про художника, що соромно стає за власні життєві незадоволення і скарги! Зрозуміло, що все мальоване з пам’яті, але і карпатські краєвиди і вулички приморських міст такі достовірні, справжні, здається можна зараз завернути за ріг і побачити… щастя.

Ще одна яскрава риса – безліч квітів. Маки, ромашки, настурції, гліцинії, ломиніс… У їхньому різнобарв’ї вирує життя, бажання і вміння насолоджуватися ним, та ще й ділитися цією насолодою з оточенням. Чи багато здорових такі щедрі на добро?

Темні кольори зустрінеш хіба що на тих полотнах Володимира Жоріна, де він звертається до історії, до містики, до філософського осмислення життя.

Може, єдине, чого не потребує художник – поблажливості. Він усе про себе знає. І все це читалося в його розумних іронічних очах, коли на відкритті виставки професіонали намагалися дати оцінку того, що побачили…

Лариса ДМИТРЕНКО, «Версії»