Пригоди особливого будинку на вулиці Гонти (із циклу “Будинки і долі” Галини ПЕЛЕПЮК-МРИХІНОЇ)

           

Колись, у часи Австро-Угорщини та Румунії, нинішня  вулиця Івана Гонти носила ім’я   Шевченка. Напевно, зміна назви була логічною: адже саме Тарас Шевченко оспівав у своїй поемі «Гайдамаки» керівника українського гайдамацького руху Івана Гонту. На цій маленькій вуличці чимало гарних будинків, але один особливий.

 

Колись він був розкішним

Витончена ліпнина, ажурні ковані балкони, високі вікна на двох високих поверхах. Над вікнами першого – напрочуд гарні маскарони. Їх дев’ять, стільки ж, скільки й вікон на поверху фасаду. Їх не пошкодив  час і не торкнулася рука варвара. Сто з гаком років вони зустрічають і проводжають подорожніх уважним поглядом.

Тривалий час цей будинок не давав мені спокою. Він ніби обрав мене: притягував до себе, як ми говорили колись у дитинстві, «за шкірку». Можливо, тому, що пам’ятає мене маленькою?

Побудований з любов’ю та смаком, будинок належав колись двом братам-художникам на прізвище Штейнмец – Вольфу та Давиду. Зі зворотного боку на першому і другому поверхах були великі засклені веранди. Сходові  клітки прикрашали дерев’яні панелі і перила з візерунковим  оздобленням. Майданчики між поверхами викладені керамічною плиткою, причому, на кожному поверсі – інший малюнок і колір плиткового килима. У квартирах – високі розписні стелі, під ними – карнизи з ліпниною. Вони являли собою візерунок з переплетених квітів, між якими були вставлені різнокольорові скляні камінчики. У ванних кімнатах – порцелянові умивальники, один – дивовижно красивий, розписаний  бузковими айстрами.

Просторому подвір’ю додавали шляхетного вигляду трикутні, з плавно закругленими кутами, клумби. Їх оминали доріжки з бордюрами, а в центрі двору красувався фонтан. Альтанка у вигляді будиночка, кована огорожа, зарості бузку, розлога липа, що відкидала  мереживну тінь у кут двору – тут панували створені людьми і для людей затишок і насолода.

 

Біблійні легенди й Фауст з Маргаритою

Але найцікавіше очікувало  всередині парадного входу та сходових клітин. Стіни будинку від першого поверху до горища були розписані картинами. Тематика живопису – найрізноманітніша. У переходах між поверхами – малюнки на біблійну тему, від яких залишилися лише фрагменти: жіноче обличчя, ніжка немовляти, пухкенька і зворушлива. Один малюнок – надзвичайно барвистий  – сцена біля фонтану. Соковито виписані фрукти, овочі, квіти і дитина з сопілкою, що сидить, звісивши ніжки, на круглому ободі кам’яного фонтану. Стіна другого поверху являла собою пейзаж з  озером, кам’янистим берегом, качкою, що пролітає понад водою та ситою лисицею, яка обережно пробирається крізь високу траву. А, можливо, це був сюжет полювання – дуже схоже… На стінах сходової клітини верхнього поверху були розвішані написані на полотнах і заправлені в рами пейзажі.

  

Картини перетворювали будинок на Гонти в особливий, ні з чим не порівнянний. Кожний, хто відкривав двері парадного входу, одразу застигав у захваті.

  

Школярами і ми з друзями неодноразово забігали в цей будинок  до нашого однокласника, у квартиру на першому поверсі. Треба зауважити,  що в дитинстві та юності ми не надто звертали увагу на красу міста, в якому жили. Ми росли серед цієї краси, ми сприймали її як неодмінну даність, як повітря, яким дихали. Вона, ця краса, була для нас звичною, буденною. Але, потрапляючи в будинок на Гонти, навіть ми, діти, на мить завмирали. Обидві стіни сходового прольоту від підлоги і до стелі були розписані двома величезними картинами.

Зліва – біблійний сюжет «Повернення блудного сина», фінальний епізод притчі, коли блудний син повертається додому:

«… і, вставши, пішов він до батька свого. А коли він далеко ще був, батько побачив його, і переповнився  жалем, і побіг, і кинувсь на шию сину своєму, і зачав цілувати його. І озвався до нього той син: «Прогрішився я, отче, проти неба та супроти тебе, і не достойний вже зватися сином твоїм». А батько сказав рабам своїм: «Принесіть найкращу одежу й одягніть його, і персня  подайте на руку йому, і сандалі на ноги. Приведіть теля відгодоване та заколіть, будемо їсти й радіти! Бо цей  син мій був мертвий і ожив, пропав і знайшовся».

На стіні праворуч – сюжет з Гете, побачення Фауста з Маргаритою.  Пластичний, у легкому поклоні Фауст, у чорному плащі  і береті, захоплено поглядає на струнку, ніжну  дівчину:

 «О не лякайся! Нехай мій зір,

Хай потиск рук тобі те скаже,

Що словом не сказать…»                 

                                                  

 Чи були якісь з цих картин написані власниками будинку, художниками Вольфом і Давидом, достеменно не відомо. Від малюнків залишилися тільки фрагменти, на яких підпис автора відсутній. Але в кутах деяких малюнків добре проглядається підпис іншого художника: Коган. Як мені хотілося дізнатися про нього більше! Про його життя, про його любов, щасливу або трагічну. Адже не могло не бути незвичайної  історії кохання у людини, яка писала такі яскраві картини!

 

Історія пошуку художника

Я розпитувала багатьох людей, чимало днів провела в архіві, розглядаючи старовинні адресні книги, які пахнуть пилом і часом. На жаль, в будинку № 10 (таким колись був його номер) не знайшлося згадки про людину на прізвище Коган. Якщо ж спиратися на усні розповіді, то за одними відомостями художник був спадкоємцем власників на прізвище Штейнмец, а за іншими – знімав квартиру на одному з поверхів. Цілком імовірна й третя версія: замовлення на розпис стін він отримав від своїх побратимів по ремеслу, Вольфа і Давида. Адже в невеликому місті, якими були тоді Чернівці, художники, маючи загальне коло інтересів, напевно, були знайомі.

І ще – ім’я! Хотілося б знати його ім’я. Невже він його не залишив?

Звісно, можна було б придумати художнику життя, адресу, любов та ім’я. А потім назвати це рятівними словами «за переказами старожилів». Але я так багато думала про нього, що він став для мене майже другом. А друзів же не обманюють, про них не вигадують усіляких небилиць. Я шукала далі, безперестанку повторюючи про себе слова нашого краянина, письменника Анатолія Крима: «Зараз ти щасливий, тому що шукаєш». Я розпитувала знайомих: може, хто знає або пам’ятає цього художника? Я навіть розмовляла з ним, прохала: «Будь ласка, відгукніться, назвіть своє ім’я, дозвольте дізнатися про себе. Адже це так важливо і правильно: щоб ім’я залишилося. Я напишу його на папері, я розповім про Вас, а хтось обов’язково почує, запам’ятає і повторить. А ви десь там, в інших світах, вдячно посміхнетеся й наповните сюжетом стіни якогось небесного під’їзду». Отак я з ним розмовляла, і мені вже здавалося,  що я його знаю, що зустрічалася з ним на чернівецьких вулицях, і не раз. Чому б ні? Я ж мешкаю за два кроки від будинку на вулиці Гонти.

Знаєте, є таке правило: рано чи пізно на поставлені запитання обов’язково знайдуться відповіді. Нехай навіть поступово і не завжди всі відразу.

 

Головне не втомлюватися ставити запитання

А тепер – припущення. Розглядаючи на малюнку підпис «Кogan», неважко помітити, що заголовна «К» прописана незвично: із подовженими горизонтальними вусиками. Вони немов обіймають чотири наступні літери, утворюючи ще одну, латинську «С».

 

Розмовляючи з фахівцями, я дізналася, що таким чином багато художників зашифровували у своєму  підписі першу букву імені. В такому випадку, існують два рівноцінні варіанти. Перший: якщо прізвище художника Kogan, то його ім.’я  починається з літери «С». Другий: якщо прізвище художника пишеться з літери «С», тобто Cogan, то першу літеру свого імені «I» він просто поставив на початку прізвища: «ICogan». Я занурилася в архівні відомості й у міському адресному переліку відшукала одну єдину людину на прізвище Kogan з іменем, що починається на «С»: Chaim. І двох – на прізвище Cogan з іменами, що починаються на «I»: Ioan і Isac. Якщо всі ці припущенні вірні, то ім’я художника – одне з трьох: Chaim, Ioan або Isac. Знову немає однозначної відповіді, але розгадка ближче, ближче, вже ось-ось. А художник не поспішає з підказкою, ховається…

Повернімося до будинку на вулиці Гонти. У роки після ІІ світової війни він заселявся іншими мешканцями, як, утім, і всі старі будинки в нашому місті. Але й цих, післявоєнних, мешканців доля розкидала по світу. Переконайтеся самі: один зі знімків, зроблений в 60-х роках, надійшов до мене із-за океану, з міста Сан-Антоніо, штат Техас.

А у 1978-79 роках будинок реконструювали і добудували третій поверх. Веранди з боку двору розібрали і зняли, а парадні двері заклали цеглою. Як пам’ять про минуле залишився тільки базальтовий поріг біля входу. Добротні дерев’яні панелі – сумне видовище! – занепали. У колись чарівному дворику не побачити ні фонтана, ні альтанки, ні трикутних клумб. І старої липи вже немає, спиляли. Малюнки на стінах поверхів і сходової клітини зафарбували, сьогодні можна побачити тільки розчищені кимсь фрагменти. Картини «Повернення блудного сина» та «Побачення Фауста з Маргаритою» в сходовому прольоті безжально знищили, а за рахунок самого прольоту збільшили площу однієї з квартир. Стерли первісну красу, невдовзі й пам’ять зникне. Як було сказано представником темних сил, тим, що однієї породи з Мефістофелем: «Ну, що ж … звичайні люди … загалом, нагадують колишніх … квартирне питання лише зіпсувало  їх».

Кажуть, що будинок живий, поки в ньому живуть люди. Будинок на Гонти і зараз заповнений мешканцями. Значить, живий. Та стіни його втратили незвичайність і красу, що подарував їм колись художник на прізвище Коган. Подарував і розтанув, розчинився у «вчора». Тільки тінь його мариться на коротенькій вуличці  Szewczenkogasse.

 

«Знов близитесь ви, постаті туманні, 
Що вже мені з
являлися колись. 
Чи держу вас? Чи знову тій омані 
Мої чуття прихильно піддались?..

 
І знов мене привиддя полонили, 
Неначе звуть в мовчазне царство сна…

Я стрепенувсь, і сльози забриніли, 
І серце враз відтало аж до дна… 
Теперішнє здалека ледве мріє, 
А що пройшло – ізнов живе і діє»  

 (Переклад уривків з трагедії «Фауст» Йоганна-Вольфґанґа Ґете Миколи Лукаша)

 

Галина ПЕЛЕПЮК-МРИХІНА

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *