Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: ПЕРЕМОГА АНТИГІТЛЕРІВСЬКОЇ КОАЛІЦІЇ ТА УКРАЇНА (частина 36)

Масштаби Другої світової війни зростали, про свій вступ у війну оголошували одна країна за одною. Переважна їхня більшість участі у бойових діях не брала, обмежуючись лише словесною (інколи матеріальною) підтримкою справді воюючих сторін. Якщо на самому початку війни дехто підтримував Гітлера, то після переконливих перемог армій Антигітлерівської коаліції у 1942-1943 рр. ситуація докорінно змінилася. Нові учасники долучалися тільки до цієї переможної коаліції, серед них і деякі колишні союзники Німеччини (наприклад, Румунія та Болгарія). Як наслідок, кількість членів Антигітлерівської коаліції сягнула шести десятків, хоча головний тігар війни несли на своїх плечах СРСР, США, Велика Британія й Китай. В арміях більшості цих країн воювали українці.

 

Розгром гітлерівської Німеччини. Зміни кордонів та складу населення України

Для західних українців, які мешкали на землях у складі Польщі, Друга світова війна розпочалася 1 вересня 1939 р. Тисячі українців – вояків Війська Польського брали участь у боях з німецькими агресорами, декому довелося постріляти і в червоних «визволителів» 17 вересня та в наступні дні. А коли 22 червня 1941 року Німеччина напала на СРСР, вже мільйонам українців довелося зі зброєю в руках битися з ворогом. Відступ на Схід, а для багатьох – жахливий німецький полон, натомість потім – наступ на Захід, вигнання німецького окупанта з рідної землі – багато чого випало пережити людям.

Червона армія у 1943-1944 роках з боями просувалася українською землею, громлячи противника під час широкомасштабних операцій. Від кадрової Червоної армії, якою вона була в 1941 році, майже нічого не залишилося: переважну більшість її нових бійців і командирів призвали із запасу або ж уперше мобілізували до війська. Хоча Москві здавалося, що людські ресурси СРСР невичерпні, вже на початку 1944-го проблема поповнення армії постала досить гостро. Її намагалися вирішувати за допомоги мобілізації представників тих народів, кого за царизму насильно до війська не брали – більшості мусульман імперії, нечисленних народів Крайньої Півночі й Сибіру. А в СРСР призвали й їх.

Багато радянських громадян під час війни перебували в тюрмах і таборах. Влада вирішила частину їх відправити на фронт. Ті, хто відбував покарання за кримінальні злочини не найбільшої важкості, могли добровільно попроситися до війська, «щоби своєю кров’ю змити провину». Як правило, їм давали зброю і відправляли у штрафні частини, де після першого поранення боєць звільнявся від покарання і після одужання потрапляв у звичайну військову частину. Через штрафні батальйони проходили також рядові бійці і молодші командири з числа військовослужбовців, засуджених військовими трибуналами. А засуджених офіцерів, розжалуваних у рядові, відправляли у штрафні роти.

Червона армія несла величезні втрати, компенсувати їх було все важче. Коли з-під влади окупантів області почали повертатися під владу Сталіна одна за одною, там негайно починалася мобілізація до РСЧА. Ресурси  тут знайшлися великі. Проте Радянська влада не мала особливої довіри до людей, що побували під німецькою окупацією. Вона не цінувала навіть найбільш лояльних своїх громадян, тим більше – цей «підозрілий елемент». З ним поступили по-звірячому.

Восени 1943-го тисячі щойно мобілізованих українців, не перевдягаючи у військове обмундирування, практично без зброї кинули на форсування Дніпра «на підручних засобах». У бій вони вирушили в тому одязі, в якому ходили вдома, тож їх назвали «чорною піхотою». А кров у тієї піхоти – така ж червона, як у всіх, і від неї Дніпро-Славутич на певний час став червоним… Ті, хто вижили, розповідали: це було пекло. Німецькі кулеметники, які безперестану косили наших хлопців, від цього божеволіли. А «геніальні полководці Сталіна» все гнали й гнали під кулеметний вогонь людські хвилі…

Дорогою ціною діставався кожний метр здобутої землі. Неймовірно важкий труд, страшна нервова напруга, смерть на кожному кроці – ціна війни жахлива, й заплатити її довелося сповна простим людям. А славу і нагороди поділили між собою ті, хто без ліку гнав цю масу «чорної піхоти» під німецькі кулі. Рідні загиблих часто навіть не знали про долю своїх синів, батьків, братів. У папірці, що приходив родині, було написано «пропав безвісти». А це означало, що держава ні копійки не заплатить: а раптом «пропалий» перейшов на службу до німців?

Лише восени 1944-го останніх гітлерівців вигнали з української землі. А УРСР відроджувалася у трохи змінених кордонах. Насамперед, змінився кордон з Польщею, їй віддали Перемемишль і отримали Кристинопіль, перейменований на Червоноград. А від союзної Чехословаччини забрали Підкарпатську Русь, перетворену на Закарпатську область. Відбувався й обмін населенням: з Польщі силоміць вивозили українців, а з СРСР до Польщі з великою радістю виїжджали поляки. До Чехословаччини виїхала більшість волинських чехів, натомість звідти в УРСР переселили частину людей, що називали себе “русинами”. 

 

Завершення Другої світової

Провідні держави Антигітлерівської коаліції на кількох конференціях вирішили долю післявоєнної Європи. Західні союзники не дали Сталіну можливості зайняти всю Європу під приводом «звільнення її від німецько-фашистських загарбників». Але контроль над країнами Центральної і Південно-Східної Європи він собі забезпечив. Червона армія рухалася на Захід, їй назустріч наступали армії західних союзників. Вони висадилися у Нормандії в червні 1944-го і з боями дійшли до Німеччини. В останні дні квітня 1945-го відбувалася своєрідна гонитва: хто першим заволодіє німецькою столицею й змусить ворога капітулювати. Берлін взяла Червона армія, і пізнього вечора 8 травня було підписано остаточну капітуляцію Німеччини. У Москві про це дізналися на початку 9-го травня, відтак і святкували День перемоги саме цього дня.

Європа раділа довгоочікуваній перемозі, а в Азії війна ще тривала. Радянський Союз безпосередньої участі в ній не брав, маючи з Японією пакт про ненапад. Правда, допомогу китайській Червоній армії він надавав, хоча і приховано. А в Китаї бойові дії проти японських агресорів вели як комуністи, так і китайські націоналісти. Ця країна зазнала величезних людських і матеріальних втрат: лише мирних людей у Китаї загинуло майже 17 млн! Японці застосовували там хімічну і бактеріологічну зброю, здійснювали засуджені світовою громадськістю акти геноциду: як у місті Нанкін, більшість населення якого була по-звірячому закатована.

Наприкінці 1941 р. у війну з Японією вступили США, які після поразок у першому періоді війни почали одержувати перемоги у великих морських і повітряних битвах. Американська техніка виявилася кращою, ніж японська, і випускалося її у США значно більше, ніж в Японії. Та японці вирішили домагатися перемог за допомоги «психологічної зброї» – людей, які атакували американські кораблі, керуючи торпедами або літаками, начиненими вибухівкою. Смертник-камікадзе гинув, завдавши значної шкоди противникові.

Готуючись до висадки на Японські острови, американці підраховували свої можливі втрати. Виходили дуже великі цифри. Мирне населення озброювалося бамбуковими піками, луками і стрілами, примітивними однозарядними рушницями – щоб ставити опір американцям. Звичайно, втрати мирних японців у випадку такого опору складали би мільйони загиблих і покалічених: що могли зробити селяни з бамбуковими піками проти американських танків? А у Вашингтоні вже були готові застосувати ще жахливішу зброю, якої світ раніше не бачив.

6 серпня 1945 р. на мирне японське місто Хіросиму америкнський бомбардувальник скинув атомну бомбу, яка за лічені секунди стерла місто з лиця землі. Через три дні ще одна атомна бомба впала на японське місто Нагасакі. Точна кількість загиблих невідома, але приблизно оцінюється у 140 тисяч. А ще кілька сотень тисяч згодом померло від ран, опіків і променевої хвороби. Частина сучасних японських і американських істориків нині стверджує, що навіть півмільйона жертв атомного бомбардування  – у кілька разів менше, ніж загинуло би в разі висадки американських військ у безперервних боях на Японських островах. Шок від атомного бомбардування дав японському командуванню зрозуміти: війну програно безнадійно. І майже відразу після американського удару по Хіросимі Радянський Союз у порушення угоди з Японією оголосив цій країні війну.

За шість днів з Квантунською армією в Маньчжурії було покінчено, і в Токіо японський імператор, який втратив останню надію на почесний мир, оголосив повну й безумовну капітуляцію. 2 вересня 1945-го на борту американського лінкору «Міссурі» був підписаний акт про капітуляцію. Від СРСР його підписав генерал Деревянко – етнічний українець за походженням, військовий розвідник, що знав англійську та японську мови. Друга світова війна 1939-1945 років була остаточно завершена.

 

Втрати, надії, реалії

Людство втратило у Другій світовій війні від 50 до майже 80 млн чол.: різні країни наводять різні цифри. Найбільших людських втрат зазнали Радянський Союз і Китай. Сучасні історики вважають, що 48% всіх людських втрат СРСР припадає на Україну. Війна завдала й величезних матеріальних збитків: 714 міст і селищ міського типу і 28 тис. сіл були зруйновані, без притулку залишилося близько 10 млн чол. Зруйноване треба було відбудовувати, а людям, які змогли пережити усі жахіття війни, треба було починати нове, мирне життя. Яким воно буде, важко було уявити.

Багато людей наївно вважало, що після всього страшного влада припинить репресії, розпустить колгоспи і дозволить громадянам вільно відвідувати церкви й молитися Богу. Реальне життя виявилося зовсім не таким. Репресії тривали, від них страждали не лише ті, кого звинувачували у «посібництві окупантам», а й нерідко зовсім невинні люди, які стали жертвами доносів заздрісних осіб. Колгоспи не лише не розпустили, їх почали створювати там, де не встигли створити до війни. А політика державного атеїзму тривала, хоча і не в таких найгрубіших формах, що практикувалися до війни.

В сучасній Україні виникають дискусії: чи виграла війну Україна як частина Антигітлерівської коаліції? Питання формуоюється неправильно: УРСР була лише частиною Радянського Союзу, а не окремою державою. Втім, наприкінці війни Сталін надав Українській РСР такі атрибути державності, яких були позбавлені інші радянські республіки. Зокрема, у Києві розпочали роботу народні комісаріати (від 1946-го – міністерства) закордонних справ і оборони. Москва пояснювала, що Україна і Білорусь зазнали найбільших втрат серед республік СРСР і їхній внесок у спільну перемогу дає їм особливі права, тому ці республіки йотримали те, чого не мали інші. УРСР опинилася навіть серед країн – засновниць Організації Об’єднаних Націй.

Чому Сталін погодився на такі поступки? А він був наляканий розмахом національно-визвольної боротьби на Заході України і діяльністю Укранської Головної Визвольної Ради (УГВР) та сформованого нею уряду. Існувала реальна небезпека, що згодом їх можуть визнати інші країни, тому Москва матиме дуже серйозні проблеми. От і вирішили перехопити ініціативу. Мовляв, хочете Українську державу – маєте УРСР. І нічого іншого вам не треба! Захід у черговий раз засвідчив свій прагматизм: щоб не псувати відносини з Москвою, він офіційно не визнав УГВР, натомість місце в ООН визнав за УРСР. Про події в Україні відразу після війни і політику західних держав щодо українців поговоримо наступного разу.

 

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *