Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: 1941-й: КРЕМЛЬ ВТРАЧАЄ УКРАЇНУ (частина 32)

 

В історії СРСР 1941-й посідає особливе місце. Напад гітлерівської Німеччини  розпочав найсерйозніші випробуваннядля Радянського Союзу. Сталін ретельно готувався до війни, та напад противника 22 червня 1941 р. виявився для нього несподіваним. Все більше сучасних істориків схиляється до думки, що Гітлер випередив кремлівського диктатора на лічені тижні, чи навіть і дні. Є чимало непрямих підтверджень цього, хоча переважна більшість радянських документів засекречена Москвоюдотепер. Відтак дуже важко відповісти на багато запитань при дослідженні початкового етапу німецько-радянської війни. Масштаби розгрому Червоної армії 1941-го вражають: за деякими параметрами вони не мають аналогів. Не менше вражає, що держава витримала такий удар і в кінцевому підсумку перемогла могутнього противника.

 

Не до того готувалися…

Твердження радянської пропаганди про «неготовність СРСР до війни з Німеччиною» не відповідають дійсності. Підготовка йшла на повну. Цілодобово, у три зміни, працювали війькові заводи, постачаючи у війська новітню зброю та військову техніку. Створювалися й розгорталися все нові й нові дивізії. Тривалаприхованамобілізація особового складу під виглядом військових зборів резервістів.Доєвропейської частини СРСР перекидалися добре підготовлені до війни з’єднання Особливої Далекосхідної армії: загроза нападу Японії значно зменшилася, бо японці зав’язли в інших конфліктах.Величезні сили підтягувалися до кордонів з Німеччиною, і Москва готувала їх не до оборони, а до наступу. Червона армія мала більше танків, ніж усі решта армій, разом узятих, і ця колосальна броньована армада мала зламати опір противника й пройти переможним маршем аж до Атлантики. Успіх танкістів мала закріплювати мотопіхота, що рухалася на автомобілях разом з танками. Формувалися мехкорпуси, що складалися з танкових і мотострілецьких дивізій з артилерією на механічній тязі. У звичайнійпіхоті артилерію перевозили кіньми, натомість у механізованих корпусах – спеціальними тягачами або ж тракторами. Але ці трактори – як і автівки для перевезення мотопіхоти – планувалося мобілізувати в народному господарстві перед початком бойових дій. І цим була закладена проблема, яка проявила себе на початку війні дуже сумними наслідками.

Найбільше мехкорпусів було сконцентровано в Україні: Київський Особливий військовий округ був найміцнішим у СРСР. У 1941-му ним командував генерал-полковник Кирпонос, який зробив карколомну кар’єру, коли рух соціальних ліфтів був значно прискорений репресіями, які звільняли високі посади швидко і безжально. Ще на початку 1939-го полковник Кирпонос обіймав скромну посаду начальника Казанського піхотного училища – одного з багатьох у РСЧА. Та з початком фінської війни його призначили командиром 70-ї стрілецької дивізії й відправили на фронт. Наприкінці тієї війни він отримав наказСталіна штурмом взяти друге за значенням місто Фінляндії – Вііпурі (шведська назва – Виборг). Жодного військового значення цей штурм не мав, бо фіни вже розпочали евакуацію Виборга за домовленістю з радянською стороною. Проте Сталіну потрібна була хоч одна яскрава перемога, і Кирпонос забезпечивйомутаку. Він особисто повів червоноармійців морською кригою в атаку, незважаючи на артилерійський вогонь противника. Солдати гинули від снарядів, потопали в крижаній воді, але наказ виконали. А їхній командир став генерал-майором і Героєм Радянського Союзу – й швидко піднявся аж до посади командуючого округом. Проте не встиг набути ні потрібних знань, ні досвіду, що невдовзі призвело до трагічних наслідків.

Невідповідність посадам, які займали, – біда багатьох свіжоспечених полковників і генералів. Навіть досвідчені командири у щойно сформованих частинах мали чималі проблеми, бо не встигали як слід знайомитися з підлеглими й вивчати особливості своїх нових частин. Вище командування не вітало ініціативи знизу, навпаки, «занадто» ініціативний військовикризикував дуже сильно. Як і вцілому СРСР, повсюдні бюрократизм і нехлюйство завдавали армії значної шкоди. А головне, людина тут, як і деіндепід владою більшовиків, вважалася легко замінним гвинтиком системи й життя рядових в очах командування не мало особливої цінності. Розпоряджаючись величезними людськими та матеріальними ресурсами, радянські генерали й маршали думали зовсім не про те, щоби їх берегти. Вони налаштовувалися на захоплення нових територій і готувалися першими напасти на ворога. Заскочити його, розбити убоях біля кордону й розгорнути швидкий наступ броньованої армади, прикритої з повітря тисячами власних військових літаків –уперед, на Захід! Але сталося все навпаки.

 

Шок від першого удару ворога

Війська Особливого Київського військового округу, на базі якого в разі війни розгортався Південно-Західний фронт, призначалися для першого удару в напрямку на Люблін, Кельці, Краків. Їх і дислокуваливідповідно до цього плану. Мехкорпуси округу базувалися здебільшого в нещодавно долучених до СРСР західноукраїнських областях або поруч із старим державним кордоном. Для наступу такадислокація була найкращою, надто коли противник небув готовий до цього. Та ворог сам готувався завдати удару, причому він планував так само масовано застосувати танки й авіацію для блискавичного досягнення переможних результатів. Німці називали таку війну «бліцкріг», тобто «блискавична війна». Ще до осіннього бездоріжжя й зимових холодів вони планували вийти на лінію Архангельськ – Астрахань, розгромивши СРСР й окупувавши його європейську частину. Головного удару вони завдавали через Білорусь і Смоленськ на Москву, тоді як радянське командування готувалося до головних боїв не там, а в Україні.

22 червня 1941 року німецькі війська завдали потужного ударуна всій лінії кордону з СРСР. Радянські історики, розповідаючи про перші дні війни з німцями, акцентували на героїзмі прикордонників, які нерідко до останнього боронили свої застави; говорили про масовий запис добровольців у Червону армію, про героїчну 99-у дивізію, яка тричі брала прикордонний Перемишль тощо. Але учасники йсвідки тих подій запам’ятали зовсім інше. У перші години в зоні бойових дій з’явилися червоноармійці без зброї, які намагалися скинути військову форму і перевдягтися у цивільне. Вони покинули свої частини і прямували на Схід, подалі від лінії фронту. На очах розвалювалися цілі військові частини, і все більше рядових і командирів здавалося у полон. Дехто з радянських істориків звинувачували удобровільній здачівполоннасамперед західних українців, насильно мобілізованих до Червоної армії. Але масово здавалися й ті, що народилися і виросли в СРСР. Чому так?

Головна причина – взаємна ненависть влади й народу, яку намагалася замаскувати офіційна пропаганда, а прояви «антирадянщини» нещадно переслідувалися каральними органами. А з першим ударом ворога влада відразу втекла, і разом з нею зник і страх перед репресіями. Багато радянських громадян вважало, що гірше влади більшовиків нічого вже не буде, тож вітали окупантів, сподіваючись на покращення свого життя. Не бажаючи захищати органзіторів Голодомору і репресій, чимало червоармійців піднімали руки, щоби пересидіти війну у полоні. Вони ще не здогадувалися, на що насправді обернеться полон для тих, хто туди потрапив…

Напередодні  війни в Радянському Союзі виходили фільми, в яких майбутню війну зображували як переможний похід Червоної армії, яка з легкістю громить ворога, а європейський пролетаріат радісно вітає визволителів від «буржуазно-капіталістичного рабства». Проте справжня війна виявилася зовсім іншою. За лічені тижні кадрова Червона армія зазнала небачених втрат і здала ворогові Білорусь, Прибалтику, Молдову, значну частину України. Звичайною логікою пояснити такий стан неможливо: РСЧА мала значну перевагу над противником і в живій силі, і у військовій техніці. На території України розгорілася величезна танкова битва: в районі Рівне – Дубно – Луцьк  зійшлися у двобої радянські механізовані корпуси і німецькі танкові групи. Радянські втрати виявилися фантастичними: за два тижні лише один Південно-Західний фронт втратив стільки танків, скільки вермахт узагалі мав на всьому Східному фронті. Чим це можна пояснити?

Значна частина броньованих машин дісталася ворогові неушкодженою: екіпажі їх покинули нібито через брак пального і боєприпасів. Або кидали без жодних пояснень і лісами намагалися відійти в тил. Хтось із танкістів піддався паніці, хтось узагалі не хотів воювати за «рідну Радянську владу і товариша Сталіна». А дехто й насправді залишився без пального й снарядів, хоча на складах ще було все необхідне. Не було ж головного – людей, здатних чітко й відповідально виконувати свої обов’язки. Безлад і нехлюйство набули небачених масштабів, через них бойові дії нерідко ставали неможливими. Нагадаємо, дивізії мотопіхоти можна було розвернути наповну,лише отримавши з народного господарства необхідні автомобілі й трактори. А мобілізація техніки зривалася через нерозпорядливість виконавців. З тилу надсилали розукомплектовані або зіпсовані автомобілі, ще й без водіїв. Ще більші проблеми виникали з тракторами. А це означало, що дивізії залишалися піхотними, а не ставали мотострілецькими, до того ж і без артилерії, яка не отримала потрібної тяглової сили. Танки мусили вступати у бій без підтримки мотопіхоти, що значно їх послаблювало.

А в німців існував чіткий «орднунг» (порядок), що й позначалося на результатах боїв. Так, порядку у вермахті було набагато більше, ніж в РСЧА, а його кадри були краще підготовленими до сучасної війни, ніж більшість командирів Червоної армії. Досвід здобувався в боях, ціна його була надзвичайно високою. Важливим виявилося і ставлення командирів до рядових солдатів: німці своїх намагалися берегти, чого не можна сказати про багатьох червоних командирів. На першому етапі війни противник помітно перегравав червоних у психологічному плані. Червоноармійці дуже боялися оточення, і крик: «Нас оточили!»змушував багатьох кидати зброю й ховатися по лісах. На очах таяли дивізії, корпуси й цілі армії. А сотні тисяч справді потрапляли в оточення, звідки шлях був у пекло таборів для військовополонених, дебільшість бранців гинула від голоду, холоду, хвороб і знущань. Розгромлені частини відходили на Схід: цей відхід отримав тодіназву «Великого Драпу». Бажання захищати приєднані 1939-го території більшість червоноармійців не мала. «Совіти» тут ненавиділи за масові вбивства і депортації невинних, конфіскацію майна, антицерковну політику тощо. Українські підпільники стріляли в червоноармійців, які відходили на Схід, а ті стріляли у відповідь.

 

Втрата територій і людей

Командування Південно-Західного фронту не спромоглося зупинити ворога, війська змушені були відходити на Схід. Сталін вимагав від Кирпоноса захищати Київ до останнього, заборонивши відступати. Командування фронту виконувало наказ, хоча й бачило реальну небезпеку оточення своїх сил. У підсумку і Київ здали, і сили фронту опинилися в«котлі». Доля ж командуючого склалася трагічно: він не пережив цієї поразки. За одними даними, загинув у бою, за іншими,– застрелився сам чи його застрелили чекісти, щоби генерал не потрапив у німецький полон. До речі, у ворожому полоні опинилося 79 радянських генералів, деякі з них пішли на службу до німців. Про це поговоримо окремо.

Восени 1941-го майже вся територія України була вжеокупована, лише частина Донбасу контролювалася Червоною армією. Поразки на фронті показали Сталіну, що він може швидко втратити все і треба терміново знаходити кардинальне рішення, щоби врятувати хоча б те, що противник не встиг забрати. Тоді у Кремлі вирішили запропонувати Гітлеру сепаратний мир за зразком того «паскудного» Брест-Литовського, який Ленін уклав з Центральними державами 1918-го. Генерал-лейтенант держбезпеки Павло Судоплатов (той, що 1938 року вбив Коновальця) у своїх мемуарах згадував, як Сталін наказав йому зв’язатися із послом Болгарії в СРСР, завербованим радянською розвідкою, і через нього передати Гітлеру пропозиції сепаратного миру. Болгарія тоді була союзницею гітлерівської Німеччини. Своєму берлінськму колезі кремлівський вождь пропонував мир в обмін на території, погоджуючись визнати за ним все, що німці вже окупували. Таким чином, Кремль готовий був визнати, що Україну він втратив…

Утім, відповіді з Берліна Сталін не отримав. Гітлер вважав, що він остаточно переміг Радянський Союз і зможе добити йогонайближчими тижнями. Життя ж виявилося значно складнішим, ніж це вбачали у Райхсканцелярії. Німецькі генерали краще знали справжні ресурси СРСР, ніж єфрейтор, якого політичні бурі винесли на верхівку Німецької держави. Гітлерівці просувалися до Москви, та Москвою Радянський Союз не завершувався. Він ще мав промислову базу на Уралі – і за Уралом розташувалося чимало підприємств, евакуйованих з європейської частини СРСР. Далеко не вичерпаними були навіть людські мобілізаційні ресурси, які дозволяли створювати замість знищених все нові й нові військові частини й з’єднання, озброювати їх і посилати в бій. Значну допомогу отримував Радянський Союз від Британії та США, що дозволило йому пережити найважчі місяці, коли україні не залишилося запасів пороху:евакуйовані порохові заводи ще не розгорнули виробництво. А британський порох дозволив вести вогонь по ворогу.

Проте і втрачено було дуже багато. Десятки мільйонів радянських громадян опининилися під владою німецьких окупантів, які почали перетворювати українські землі на свої колонії. Україну було пошматовано: Закрпаттям ще від 1938-го володіла Угорщина, а Буковину, Бессарабію і так звану Трансністрію Гітлер віддав Румунії. Галичину приєднали до генерал-губернаторства, створеного на польських землях, а більшість областей УРСР, частину БРСР і незначну частину РРФСР оголосили «Райхскомісаріатом Україна». Прифронтові райони перебували  під управлінням військових. Кордони пролягли по живому тілу України, кожна з її частин різнилася від сусідніх. Але про цейтиметься в наступній статті.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *