З приходом весни почуття у людей загострюються. Напередодні жіночого свята чоловікам хочеться говорити про кохання, про любов. Ось і ми поговоримо про ці почуття, тільки у політиці.
Скептик зауважить, що не можна об’єднати такі несумісні речі, як політика і любов. Але ж існує всім відомий термін – патріотизм. Ним окреслюють любов до Батьківщини, відданість своїй вітчизні та власному народу. Це не абстрактне почуття, а конкретне, до того ж громадянське. Воно вимагає цілеспрямованих дій.
Справжній політик повинен бути патріотом, його діяльність має бути спрямована на благо рідної землі. Процвітаючими державами керують лише політики-патріоти.
Зовсім інша ситуація складається там, де при владі перебувають самозакохані людці, які люблять лише власну кишеню й намагаються набити її якомога повніше. Таких держав багато в Африці, вистачає в найбідніших регіонах Азії, і ще досить недавно до них належали більшість держав Латинської Америки. Втім, останніми десятиліттями ситуація у багатьох латиноамериканських країнах помітно покращилася, натомість їхнє місце у відстійнику нещасних держав зайняла частина пострадянських країн. Саме тих, де при владі опинилися випадкові люди, культурно не пов’язані з народами, що потрапили під їхнє панування. А де немає любові, там пускає коріння ненависть. Причому взаємна: влада ненавидить народ, народ ненавидить владу. Добром така взаємність ніколи не завершується.
Крім любові до власного народу, може ще бути любов до чужинців: науковою мовою вона називається «екзофілія». Таке дивне явище набуває різноманітних форм. Як правило, воно виникає там, де є багато невдоволених своїм життям, котрі прагнуть змінити його на краще. А власних сил не вистачає, тому і шукають люди когось ззовні, хто прийде й визволить їх. Так колись дивилися на Росію пригнічені турками балканські слов’яни, або ж слов’янські народи Австро-Угорщини. Серед них поширювалося явище, назване «слов’янофільством» (грецькою мовою «філео» означає «люблю»). Любили доти, доки впритул не зустрілися з російськими солдатами. Любов випарувалася швидко, особливо в Галичині та на Буковині. Західні українці довго страждали «москвофільством», ілюзорною любов’ю до ідеалізованої «Москви-матінки». Коли під час Першої світової війни відчули на своїй спині російський чобіт, швидко позбулися шкідливих фантазій.
На зміну масовому москвофільству прийшла не менш масова русофобія.
Грецькою мовою «фобія» означає страх, ненависть. Ще більш неконструктивне почуття, ніж нафантазоване «москвофільство». Адже до сусідів краще ставитися без зайвої любові (щоб не зазнавати неминучих розчарувань), і без зайвої ненависті. Тут необхідні діалог культур, взаємна повага і взаємна зацікавленість у розвитку відносин. Золота середина – це любов до свого і повага до чужого. Така політика зазвичай приносить плідні результати.
