або Що буде з медичною реформою та українцями, серед яких майже кожен третій – онкохворий
Серед моїх рідних і друзів є чимало людей, які, дізнавшись, що в них рак, відмовляються звертатися по допомогу. Пояснюють тим, що ходіння колами пекла, себто поліклініками та лікарнями, нічого доброго не дасть. Тому й обирають для своїх останніх днів домашній спокій замість черг, пошуків грошей і переживань…
До слова, наш редакційний колега, якого переконувала піти на МСЕК, аби він переоформив інвалідність, – бо навіть від безногих і безруких цього вимагають щороку, – не захотів витрачати на це свої нерви, зауваживши:
– Після тих походеньок у мене станеться третій інфаркт. Та й лікування у стаціонарі диспансеру забере в мене стільки грошей, що інвалідна пенсія не поверне їх навіть за рік. У кращому випадку, вийде «так на так», а потім знову до стаціонару… Кому це потрібно? Не мені – це точно.
Саме так безапеляційно заявила мені людина, яка дуже рідко виходить на вулицю, але витрачати залишки свого здоров’я і час на візити до лікарів не хоче. 
Медицина, на думку українців, є однією з найкорумпованіших сфер держави. Більш високі від медиків антирейтинги мають хіба що судді, правоохоронні органи та державні чиновники. Недарма ж у списку українців, які потрапили під економічні санкції Євросоюзу, є й прізвище екс-глави Мінздоров’я Раїси Богатирьової, до якої стікалися гроші з усієї України. Приміром, з бюджету виплачували значно більші суми за медичну техніку, яка насправді вартувала у рази дешевше. А як збагачувалися екс-міністр та її сім’я завдяки «липовій» програмі боротьби з гіпертонією! Коли ж населення на це не повелося, руками обласних департаментів охорони здоров’я змусили сільських сімейних лікарів і фельдшерів купувати за власні гроші пігулки, які знижують тиск, і продавати їх людям.
Як бачимо, не тільки пацієнти, а й медики стали заручниками системи та спродукованої нею медичної реформи. Тож більшості представників найгуманнішої професії працюється все ж некомфортно. Чому? Про це в наступних дуже відвертих інтерв’ю. Зрозуміло, без прізвищ…
Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»
Віктор Н., хірург-травматолог із 40-річним стажем:
«Перед операцією вдячність не обговорюється»
Стара гвардія лікарів відходить
Років через 10 лікувати буде нікому: стара гвардія досвідчених лікарів радянської школи відходить. Натомість приходять ті, хто за гроші купували іспити й заліки. Вони не здатні поставити правильний діагноз навіть у випадку звичайного нежитю.
У 70-ті роки, коли я вступав до медичного інституту, наша професія виглядала найшляхетнішою та найпрестижнішою. На одне місце претендувало 20-25 абітурієнтів, а вступали найкращі. Звичайні смертні здавали іспити на загальних засадах – і лише одиниці за хабарі або, як тоді казали, «по блату».
Найбільш елітною вважалася спеціальність хірурга. У радянських фільмах утомленому лікарю під час операції асистенти дбайливо витирали піт з лоба марлею. Після операції хірурги обов’язково знімали стрес мензуркою спирту й курили «Бєломорканал» у товаристві красунь-медсестер, що їх потай кохали. У коридорах очікували родичі прооперованих, яким лікар-герой втомлено, але впевнено казав, що стан хворого, мовляв,важкий, але надія є…
Від редакції:
Якщо хірург дожив до 60-ти років, його вважають довгожителем.
СНІД і обстріли – за тисячу доларів на місяць
На початку перебудови мене відрядили працювати до Анголи. Тоді там точилася справжня війна. Наша клініка була в глухомані: навколо непролазні джунглі. Працювали без особливих хитрощів: на відміну від наших європейських організмів, на африканців антибіотики діяли, наче жива вода з казки. Від уколу пеніциліну піднімалися навіть ті, що мали вмерти!
Інколи вранці я збирав місцевих дітлахів, що приходили до мене, і за моєю командою вони скидали шорти. Я проходив уздовж шеренги з «обіймою» шприців з пеніциліном і колов усіх підряд…
З іншого боку, кожний другий африканець хворів на СНІД, будь-якої миті можна було підчепити малярію й купу інших тропічних недуг. До того ж, через день нас обстрілювали з джунглів. Але усі ці ризики компенсувала велика зарплата: щомісяця ми отримували щонайменше $1000. Додому я повернувся справжнім багатієм і купив новісінький «жигуль»…
Корупція – дітище держави
Та повернувся я вже до іншої країни. Був кінець перебудови, з’явилися «нові українці» й бандюки. Вночі «штопав» продірявлених на «стрілках» бандюганів, а вдень латав потерпілих від моїх нічних клієнтів громадян. Саме тоді професія лікаря почала втрачати свій шляхетний ореол. Держава кинула напризволяще медицину й змусила лікарів брати гроші з пацієнтів. У перерахунку на долари я отримував тоді близько $15 на місяць. Інструменти, медичну літературу, перев’язувальний та шовний матеріал купували за власні кошти: на це не давали жодної копійки.
Отож, уся сучасна корупція в медицині започаткувалася саме тоді – на початку 90-х. Держава свідомо створювала корупційну медицину і привчала лікарів отримувати гроші від хворих.
Жодної «твердої такси» за лікування та операції у пристойних хірургів не існує. Не вважається за правильне обговорювати з пацієнтами чи родичами хворих розміри «вдячності» за операцію до її проведення. Домовляються лише про те, що слід придбати перед операцією за свій рахунок: шовний матеріал, одноразові ланцети, анестезію.
До того ж, пристойний хірург ніколи не візьме гроші за операції до її початку. А коли в процесі чи після хірургічного втручання хворий помер, лікар не візьме гроші.
Про розміри «вдячності» люди дізнаються заздалегідь від медсестер чи інших пацієнтів.
За нескладну операцію на кшталт видалення апендициту чи гемороїдальних вузлів вважається добрим тоном віддячити хірургу сумою від $200 до $300. За складну операцію – від $500 і вище. Велике значення має анестезія: «бюджетна» вартує десь біля $100, однак ці препарати дехто погано переносить, тож пацієнти воліють доплатити анестезіологу від $150 до $200. До речі, анестезіологи – єдині, хто бере гроші до операції, адже препарати – витратний матеріал.
«Скидаймося» на все?
Досвідчений хірург оперує майже щодня. На перший погляд, заробіток великий. Однак не кожна операція закінчується так, як планувалося, і тоді на вдячність від родичів очікувати не доводиться. Можуть і до суду подати, зачепившись за якусь дрібничку, – таких випадків все більше. Кожна смерть на операційному столі чи в реанімації – катастрофа для нас. Платимо нервовими зривами. Майже кожний хірург, що оперує, – хронічно хвора людина. Власне лікування теж доводиться оплачувати. Треба мати гроші на свій відпочинок, до того ж якісний, бажано в Єгипті, Туреччині чи на гірськолижному курорті. Чималих витрат потребують медична довідкова література та підручники, які слід студіювати все життя, коли хочеш залишатися у професії. А ще доводиться скидатися по $100–200 на дні народження керівництва, свята й банкети з нагоди відвідин керівництва чи атестації. Інакше адміністрація може образитися й скоротити зайву ставку медсестри у відділенні чи відімкнути опалення в зимовий сезон під приводом «недостатнього фінансування».
До речі, будь-який ремонт у відділенні теж оплачують медики – починаючи від фарбування стін й побілки стелі до установки бойлерів. До того ж, в обов’язковому порядку слід закуповувати медикаменти та інші аксесуари на кшталт рукавичок, бинтів та шовного матеріалу тільки у лікарняних аптеках, які належать керівництву.
Упорядкованої системи корупції у лікувальних стаціонарах практично немає. Лікарі живуть на вдячність хворих. Завідувачі відділень, як правило, також оперують і заробляють як звичайні хірурги. Начальство лікарні – головні лікарі та решта чиновників – існують за рахунок «розпилу» бюджетних грошей, що виділяють на лікарню, здавання в оренду під аптеки лікарняних приміщень, «відкатів» за ремонти. Це вже інший рівень, там часом крутяться мільйони гривень.
Якої реформи потребує медицина
До розпочатої в охороні здоров’я реформі ставлення в мене неоднозначне. З одного боку, хочуть поділити наявні лікувальні заклади за трьома рівнями складності. Та не факт, що на найвищому рівні працюватимуть найкращі лікарі, до яких натовпами підуть хворі. Є дуже досвідчені хірурги, що працюють у сільських та районних лікарнях – до них їздять оперуватися навіть зі столиці. Знаючи нашу систему, до лікувальних закладів найвищої категорії влаштовуватимуть діток чиновників, здатних лікувати хіба що хом’ячків.
З іншого боку, сімейна медицина – правильне рішення й вихід для нашої країни. Але готувати справжніх сімейних лікарів треба зі студентської лави, а не шляхом заміни табличок на дверях кабінетів. Сімейний лікар має бути справжнім універсалом і років зо два-три після інституту відпрацювати послідовно в хірургії, терапії та педіатрії. Зарплата його повинна перевищувати 7-8 тис. грн. і напряму залежати від здоров’я його підопічних та кількості сімей, що він їх курирує.
Ігор К., інтерн-гінеколог престижної столичної клініки, виходець з Буковини:
«Інтерн не дивиться серіалів»
По закінченні інтернатури я планую ще пару років попрацювати у звичайній лікарні, наберуся досвіду. А далі поїду до Німеччини, постараюся закінчити там медичний факультет і влаштуватися на роботу за спеціальністю. Активно вивчаю німецьку й відкладаю гроші на навчання за кордоном. Заощаджую на всьому, навіть на харчах.
За кожну крихту знань – плати
Від першого курсу майбутньому медикові прищеплюється думка, що будь-яка крихта знань вартує чималих грошей. Закінчивши школу із золотою медаллю, я вступив до вишу «на бюджет». Однак невдовзі зіткнувся з тим, що, навіть досконально вивчивши предмет, не можна розраховувати на хороші оцінки на іспитах і заліки. За них навіть відмінникам треба платити, інакше «з тріском» завалять. Залік у середньому коштує від $50, а іспит – від $100 до $200. У підсумку кожна сесія обходиться від $500 до $1000.
(Це розцінки столичного вишу – ред.)
Перед захистом курсових та дипломних усім студентам належить теж скинутися – на «гарний настрій» екзаменаторів. Коли відмовишся, станеш білою вороною й вигнанцем для цілого курсу! Багато хто до останнього нічого не вчить, воліючи заплатити. Таких – до 70%! А я від першого дня поставив собі за мету лікувати людей, але за кордоном і за хороші гроші. В ідеалі – відкрити власний гінекологічний кабінет у Німеччині. Мені треба допомагати батькам, хочу їздити на якісному авті й жити в гарному будинку. У нашій країні це неможливе.
Серіал «Інтерни» не дивлюся, бо це суцільна брехня й карикатура. Насправді усе зовсім не так. По закінченню університету треба «підмастити» викладачів та комісію з розподілення, аби отримати направлення до солідної клініки, де є фахівці, в яких можна повчитися, і сучасна апаратура. Якщо грошей не даси, поїдеш у глушину, де з усієї апаратури – лише одне оглядове крісло. Але й у хорошій клініці на інтернів ніхто не звертає уваги, ми там нікому не потрібні. Інтерн – це вічний нічний черговий лікар. Щоправда, у хорошій клініці можна підгледіти, як лікують людей фахівці.
У нас є додаткові підробітки. За фактом інтерни часто працюють замість медсестер: ставлять крапельницю, роблять нескладні процедури. За кожну процедуру пацієнти платять. За крапельницю – 20-30 гривень, за укол – 10-20 гривень. Навіть за поставлений термометр дехто намагається віддячити. Гроші беру завжди, не відмовляюсь навіть від копійок. Іншої можливості вижити в мене немає. Зарплата в мене – 1300 гривень. Іноді випадає свято: хірурги-гінекологи кличуть асистувати на операціях. Хірурги можуть поділитися тим, що піднесли хворі. Мені перепадає від $20 до $50, за місяць набігає до $300.
Реформа української охорони здоров’я мене не цікавить: тут уже неможливо щось змінити. Щоби кардинально щось поміняти, треба підвищити зарплати рядовим лікарям до $1000–1500 і запровадити незалежні та суворі кваліфікаційні атестації, які надають право на лікувальну практику, кожні п’ять років.
Через держзакупівлі – цілковитий «відстій»
Найкращий варіант – розширення штатів районних поліклінік, а також оснащення поліклінік та лікарень сучасною апаратурою. Наша апаратура ні до чого не придатна, вона морально застаріла ще років 20 тому. Те, що надсилають нам через держзакупівлі, – цілковитий «відстій». Чиновники за шалені гроші закуповують устаткування, яке списується на Заході, отримують за це «відкати», а лікарям доводиться працювати на «відходах». Якби чиновники купували на Заході найсучасніше устаткування і медикам платили хороші зарплати, то в нашій країні була б найкраща в світі медицина: ті, хто закінчували медінститути не за гроші, здатні лікувати на найвищому рівні.
В’ячеслав Д., онколог, потомствений лікар, має «Тойоту-Кемрі, відпочивати їздить за кордон:
«З трьох українців один – онкохворий»
Ніхто вже не хоче вчитися на медиків. Немає сенсу. Занадто витратний процес навчання й непевні перспективи. Після 6 років університету слід ще закінчити інтернатуру – це ще три роки. У підсумку 9 років витрачено на навчання, аби отримати сумнівну перспективу у вигляді роботи в районній клініці на мізерну ставку від 1400 до 1700 грн. Затрати не окупаються, молодь нині вміє рахувати.
Саджати слід наркодилерів, а не лікарів
За «вдячність» від пацієнтів серйозно узялася міліція: 50 гривень, покладені хворим у кишеню лікарського халата, можуть привести до тюрми.
В українській онкології, окрім звичайних проблем фінансування, відсутності хорошої апаратури та умов, є й інші негативні сторони. Україна – країна онкохворих. Майже кожний третій українець має цю недугу. Багато хто про це просто не знає, бо воліють не витрачати час і гроші на ходіння до лікарів. А коли все ж таки потрапляють до онкологів, вважають, що гроші вирішують усе! Тож найзаможніші обіцяють золоті гори в обмін на одужання, а бідні – таких у нас 90% – починають лікуватися самотужки й потрапляють до шарлатанів. Результат один: на останніх стадіях починаються болі, люди звертаються за знеболювальним. Але ампули з наркотиками – на суворому обліку. Щоправда, останнім часом стало трохи легше. Так чи інакше, кожна смерть на моїй совісті: значить, ми не спромоглися поставити правильний діагноз на ранніх стадіях і втратили людину.
Будь-якого українського онколога, за нинішніми законами, можна посадити до тюрми. Тому що знеболювальне доводиться «заначувати»: в кабінеті онколога є не обліковані наркотики для своїх хворих. Але це вимушений крок: якщо рухатися офіційно, то необхідної кількості знеболювальних медикаментів не дістати. Щоправда, останнім часом у цьому питанні є певні позитивні зрушення. Та у нас все дуже повільно рухається…
Щоби побороти корупцію, підніміть зарплату
Медична реформа потрібна Україні як повітря. Але розподіл медзакладів на три категорії та насадження сімейних лікарів – неприродний процес. Медицину сліж фінансувати за фактом, а не за перспективним планом.
Вітчизняну медицину треба спеціалізувати. Потрібні клініки й диспансери за типами хвороб, а також безкоштовна профілактика й обстеження всіх українців без винятку. Тільки тоді вдасться знизити смертність серед наших співвітчизників.
А ще треба бити по руках шарлатанів, до яких потрапляють хворі. І судити за незаконну медичну практику, закривати аптеки, що продають ліки без рецептів або ж фальсифікат. Там крутяться мільярди, які могли б надходити до бюджету країни.
Для боротьби з корупцією серед лікарів треба всього-на-всього підняти медперсоналу зарплати до світового рівня і тільки після цього саджати лікарів-хабарників. А лікарям розв’язати руки і не слідкувати за кожним рецептом. Тому, хто торгує наркотиками на стороні, не потрібні жодні рецепти. Правоохоронці повинні затримувати й карати наркодилерів, а не лікарів.
Записав Олександр СИБІРЦЕВ
