Юрій ІЛЛЄНКО: «Мене роз’яничарив Іван Миколайчук»

Відомий кінооператор та режисер Юрій ІЛЛЄНКО в День української писемності презентував у Чернівцях свій роман «Доповідна апостолові Петру». Разом з ним приїхала дружина, Народна артистка України Людмила Єфименко (Мавка у «Лісовій пісні», княгиня Ольга у «Легенді про княгиню Ольгу» тощо), а також відома дослідниця української мови Ірина Фаріон. Вони – знакові фігури сьогочасної української культури, словом і справами доводять правоту власних переконань.

Ще 37 сценаріїв – у шухляді

Про презентовану книгу чоловіка Людмила ЄФИМЕНКО:
– Це не перша книга Юри. Він написав 44 сценарії, і всі вони лежать у так званій «чорній шафі», бо тільки за сімома з них пощастило зняти фільми. Решту не дали. Тому я вважаю, що ця Юрина книга – своєрідна компенсація за ті нереалізовані проекти. Писалася вона 6 років. Починав її як мемуари, а вилилась у великий роман.

«Я був яничаром»

– Свято української мови для нас з Людмилою має абсолютно реальний зміст. Ще знімаючи «Лісову пісню», ми занурилися в Лесю Українку, у цей фантастичний, сакрально прихований автопортрет поетеси. Бо саме заглиблення в мову, спроби відтворити її засобами кінематографа і дали нам величезну наснагу і відчуття спілкування з авторкою.
Так сталося, що 1941 року я, черкащанин за народженням, під час евакуації опинився в Сибіру. По війні разом з батьками жив на околиці Москви. Закінчив інститут кінематографії. І тривалий час не бував в Україні. Став класичним яничаром, я пройшов той вишкіл. Але знову ж таки сталося, що за дипломний фільм «Летите, голуби…» отримав великі міжнародні нагороди. І мене запросили на кіностудію ім. О.Довженка як оператора на фільм Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Я відмовився. Бо кінопродукція, що її випускала ця студія, була слабенькою. Тоді моя перша теща поцікавилася, чи я читав Коцюбинського. Я читав усе, що завгодно, тільки не Коцюбинського. Але, буквально «проковтнувши» його твір (у російському перекладі), я зрозумів: доля дає мені шанс практично на все моє подальше життя. Бо завдяки йому я зможу реалізувати практично все, що намріяв собі в операторському мистецтві. Там була безодня глибини, краси й мови. І коли я під час роботи над фільмом занурився в гуцульський мовний мелос, спрацювала генетична пам’ять. Саме тому він мені і дався легко. А спілкування з такими велетнями духу, як Іван Миколайчук, призвело до мого «роз’яничарювання». Мій шлях повернення до себе, як до українця, розпочався вже в дорослому віці.

Цегла у «Правді»

– У повоєнні роки зі мною стався такий випадок. Місцеві хлопці мене побили. Бо я не вимовляв дзвінкого російського «г». Оцей звук виказував у мені «ворога», якесь інородне тіло. І за це мене били регулярно. Коли ж одного разу я прийшов додому без ока, з відірваним вухом і без трьох зубів, мама мені сказала: «Юрку, скільки ти будеш боятися? У тебе лише два ока». І я знайшов цеглу, обгорнув її чомусь у газету «Правда», поклав у «самопальну» шкільну сумку, прийшов до школи і написав усім кривдникам по записочці: «Стыкнёмся». Ну й хвилини за три сімох відправили до лікарні. А мене – до міліції. Щоправда, міліціонер дорогою відпустив мене, бо був такий же «битий». Закінчилось усе тим, що мене обрали «преседателем совета дружины». З сильними краще дружити. Тоді я вперше почув за спиною слово «Мазепа». Хто був той Мазепа? Символ зрадника? Українець – це зрадник. Мазепа – зрадник. Так ця постать вперше увійшла до мого життя.

Молитва проти анафеми

Потім знищили мою «Криницю для спраглих», така ж доля чекала на «Ніч на Івана Купала», ще пізніше ХХІV з’їзд КПРС заборонив «Білого птаха з чорною позначкою». Це означало навіть не смерть, а просто пекло за життя. І тоді я подумав: «Це ж анафема». А хто він, той, у кого така велика анафема? Почав шукати про нього матеріали. 1974-го написав перший сценарій про Мазепу. «Згори» мені порадили закопати його в себе на городі. Але я цього не зробив, а зняв фільм «Молитва за гетьмана Мазепу». Чому молитва? Бо це єдина сила, яку можна протиставити анафемі. Анафему ж було кинуто не на Мазепу. Її було кинуто на всю Україну. Вважаю, що ця робота була моєю місією. І, судячи з шаленої реакції так званої української преси, я цю місію виконав.
Коли я збирався писати «Доповідну апостолові Петру», то шукав імовірного читача. І зрозумів, що він у мене вже є – сам апостол Петро. Це його робота. Але він знає про мне більше, ніж я сам. Оскільки ж написати абсолютну правду просто неможливо, я подумав, що це таке надзавдання. І ще для мене дуже важливо було опанувати рідну мову, до якої я повертаюся протягом усього життя. Гадаю, це також мені вдалося. І я надзвичайно цим задоволений, бо повністю знищив у собі, до останнього гена, яничара-відступника.

P.S. У святковій залі Академічного палацу вирувало велелюддя, грали троїсті музики. З палким словом подяки авторові виступила Ірина Фаріон. Але чомусь не прийшли запрошені на свято української мови VIP-персони чернівецької влади, директори шкіл. Чого ж ми такі байдужі до свого, українського? Може, тому, що в кожному з нас іще сидить отой маленький відступник?
Олена ЛІСОВА, «Версії»

Довідка «Версій»:
ІЛЛЄНКО Юрій Герасимович, 1936, Черкаси – український кінооператор, режисер, сценарист. Операторські роботи: «Летите голуби, летите», «Тіні забутих предків», «Білий птах з чорною позначкою». Режисерські: «Лісова пісня», «Криниця для спраглих», «Молитва за гетьмана Мазепу» тощо.

Слова пошуку:

1 response on Юрій ІЛЛЄНКО: «Мене роз’яничарив Іван Миколайчук»

  1. А що “справедливій” редакторці – пані Чередарик – слабо було не викидати з матеріалу (я так думаю) інформацію про те, що Іллєнко – обличчя партії “Свобода” ? Ганьба!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *