Їздив на автівці, заправленій біогазом власного виробництва – доки не заборонили
Олександр Шевченко – чернівецький винахідник – сім років проїздив на автівці, яку заправляв виготовленим власноруч біопальним. Та це комусь не сподобалося…
Дармове біопаливо пан Олександр навчився виготовляти у себе на дачі із різного органічного непотребу – голубиного посліду, листя, гілок тощо. Конструкція, в якій винахідник виготовляє біогаз, на диво проста. Це дві металеві бочки. Більша куди винахідник закладав сировину, становила 250 літрів. Він заливав сировину водою і після того обережно занурював туди другу меншу 200-літрову діжку. До речі, вона маєбути без нижнього дна, щоби виконувати функцію поплавця.
– Через 12 днів я вже отримував газ, – продовжує п. Шевченко. – Він виділявся, накопичувався та відповідно піднімав внутрішню діжку. Тоді я цю конструкцію під’єднував до кухонної плити і ми з дружиною вдосталь мали газу для приготування їжі. Одна конфорка могла горіти годину 45 хвилин.
Зрозуміло, що наш геній не щодня бував на дачі, тому в нього виник залишок газу. Тоді умілець почав напомповувати його до газових балонів. А звідти перекачував газ у балон, автомобіля. І машина їхала… їхала на власному біопаливі! Відтоді винахідник перестав купувати газ на заправній станції. Щоправда, одного такого балону вистачало лише на 100-120 кілометрів. Це тому, що тиск газу слабенький.
Та все ж п. Олександр проїздив на власному газі від 1988 до 1995 року. Про свій винахід розповідав навіть на Всеукраїнському телебаченні. Там його і помітили.
– Раптом телефонують мені з нашої Державтоінспекції, – продовжує розповідь п. Шевченко. – Запитують, чи правда, що я їжджу на власному біопаливі. Я відповідаю, що так. Тоді вони напрошуються у гості. Я, звісно, їх приймаю, все їм показую та розповідаю. А потім від них чую: «На це немає букви закону». І кажуть, мовляв, прийдеться мені знову заправлятися там, де й усі. Я запитав – чому? Мені сказали, що немає такого закону, який би дозволяв водіям їздити на біопаливі власного виробництва!
На це кмітливий винахідник попросив показати закон, який би це забороняв. Та працівник із Державтоінспекції вдав, що не почув, попередив: ще раз побачимо на машині, заправленій власним пальним, зупинемо і заберемо машину на штрафмайданчик. А десь через два тижні телефонний дзвінок і знайомий голос каже: «Шевченко, припини експерименти з біогазом, а то раптово зникнеш і ніхто тебе й не знайде». А через два тижні зникла і газова конструкція з дачі: вирізали діру в паркані та вивезли її у невідомому напрямку.
– Звісно, я звернувся до міліції, – розповідав далі Олександр Мефодійович, вони тричі приїжджали складали акт – шукають й досіі. Бо коли прийшов до правоохоронців учетверте, вони закрили мене в кімнаті чергового райвідділу міліції та протримали до третьої ночі. Тим самим дали зрозуміти, щоби я більше до них не звертався з цим питанням. – Ось так у нашій Україні дбають про альтернативне паливо, – розпачливо підсумовує п. Шевченко. Бо саме газові мільярдери бояться втратити надприбутки, добре усвідомлюючи, що всі села України можуть мати власне біопаливо.
Для прикладу, у Кам’янець-Подільську чоловік тримає курячу ферму, де вирощує курей-несучок. Саме яйця раніше були для нього основним заробітком. Та згодом він вирішив використовувати курячий послід для отримання біологічного газу. Тепер від навозу він має дохід утричі більший, ніж від яєць.
Але й після отримання газу він має у своєму розпорядженні диво-добриво, якого немає у природі. Воно настільки ефективне, що виробник експортує його до Германії, Польщі, Чехословаччини та Угорщини. Бо біологічний газ і біодобриво нині користуються величезним попитом за кордоном.
Лідія КИРИЛЮК, «Версії»
