Василь Дихтяр: Монологи щасливої людини

Наш гість – автор двох книг, багатьох пісенних текстів з репертуару дуету «Скриня», Василя Данилюка. І батько трьох дітей. І активний учасник Асамблеї інвалідів Буковини. Людина творча, безмежно добра і з гумором. А ще – незважаючи на всі хвороби і групу інвалідності, він саме інвалідом себе не позиціонує. Ще й знаходить тих, кому важче, кому треба допомагати…

Коріння слова

…Батько мій з Ломачинців, на Сокирянщині… Після війни закінчив ФЗУ в Чернівцях, набув професії столяра – і послали його до Вижницького ДОКу. Там він зустрів маму, вона з Чорногузів. Не маючи нічого, окрім кохання, вони побралися. Мамі було 19, коли народилася сестра. Через п’ять років – я. Тато дуже рано пішов з життя, у 34 роки. На ДОКу в ціхах були сильні протяги, кілька разів запалення легенів, потім – пухлина…. Мені було лише шість.

Ми дуже любили співати усією сім’єю. У сестри був гарний голос, навіть співала у «Смерічці», з Назарієм Яремчуком. Коли почалися серйозні гастролі, мама не відпустила: вона вважала, що молодій дівчині роз’їжджати у кампанії з хлопцями – сором. Довелося покинути ансамбль…

У мене тяга до творчості прокинулася у 5-му класі. Я любив читати, особливо вірші. Тож закортіло й самому закохатися – і писати, писати, писати!

Перший вірш, з яким семикласником вийшов на люди – «Заспівай мені, мамо!». Я виступив на урочистих проводах наших хлопців до війська. А колгоспний парторг «влаштував» цього вірша до районної газети «Радянська Верховина».

Коли набрався зошит віршів на 96 аркушів, поніс його до редакції вже сам. Редактор прочитав уважно і порадив працювати далі. Я вирішив, що не поет, і на довгі роки відійшов від поетичного слова…

«Є люди, які пишуть рукою і серцем водночас. До таких належить і чорногузівський поет-пісняр Василь Дихтяр… Він наскрізь щирий у слові. У житті – теж. Лірик за складом душі, виструмочує рядки, які й для немузикантів видаються пісенними…»
Василь ДЖУРАН, письменник, член НСЖУ

…Людям показую далеко не всі вірші. Буває, поки пишу – милуюся, а через день – перестало подобатися. Похвали стараюсь уникати, бо боюся втратити критичність до власного слова. Немає нічого гіршого, як уявити себе геніальним!

Хвороби з бетону

…Далі моє життя повернуло в той бік, звідки почалося батькове, після залізничного технікуму потрапив на Сокирянщину. Саме тоді починалося будівництво Новодністровської ГЕС.

Працював старанно: сподівався отримати там квартиру, але новий будинок роздали сімейним. Я… образився і повернувся до колгоспу на Вижниччину: там започаткували сувенірний цех. Може, я й далі там працював би, але цех був при колгоспі, і треба було заробляти ще трудодні на колгоспному виробництві. Та після важкої травми 1986 року я не міг вже важко працювати.

Із колгоспною будівельною бригадою піднімали Будинок культури і ставили постамент під пам’ятник. Надірвав нирку, лівою рукою взагалі не міг нічого робити. З’ясувалося, що в мене лише одна нирка. Дякувати Богу, це відкрилося ДО того, як мені вирізали хвору нирку! Врятували мене хірурги-урологи Левицький та Красовський, можна сказати з того світу витягнули. Хоча сім’ю вже й попередили, що нічого доброго не обіцяють…

Побачення… з Богоматір’ю

…І тут Бог показав мені… дорогу до себе. Коли мене везли на каталці до реанімації, здавалося, що переді мною відчиняють двері на той світ. Марив, що лежу в довгій дерев’яній скрині, повній води… А чоловік на ліжку поруч мене уже захлинувся… Вжахнувся: завтра сім’я прийде – а я помер не від хвороби! Почав кричати, битися, махати руками! Шланги повипадали! Хтось з лікарів надавав мені по щоках, вкололи заспокійливе.

Прокинувся наступного дня на цьому світі. Усе болить, але живий!
І згадався мені сон, ніби я в селі йду через цвинтар до церкви. Раптом потемніло, ноги обважніли, ніби земля тягне. І прошу Бога, аби дав мені проминути цей цвинтар. І почув мене Господь, дійшов я до церкви. А там світло, але не від свічок! Жінка стоїть, вся у білому, висока, гарна, із синіми очима. Водночас добра й сувора. І стало спокійніше на душі. Заговорив до жінки, а вона мовчить. Потім вона зникла, сяйво в церкві погасло, і я відчув, що маю дістатися додому, доки сонце не сіло. Думаю, що я бачив Богоматір…

У 80-х я був вступив до партії. Мама моя, людина віруюча, була цим дуже невдоволена. Тож, коли прокинувся в реанімації, поклявся Богові, що, як доведеться мені прийти додому, – віддам партквиток. І більше ніколи до рук його не візьму. Так і зробив, як одужав.

…Поезія пана Василя дуже мелодійна. Читаючи її, відчуваєш приємну насолоду від теплоти кожного слова, кожного рядка, які ніби вилиті з душі росинками світанку ранньої весни. Недарма перша книга автора називалася «Що душа наспівала»…»
Володимир ДОМШИНСЬКИЙ, член НС композиторів України, доцент

І життя моє отримало ще один оберт! 5 років тому я знову почав писати. Пісні!
Це принесло мені багато нових друзів. Затоваришував з письменниками, поетами, композиторами, виконавцями. Коли мав творчий вечір у Чернівцях, вони усі з’їхалися до мене.

Ніколи бути інвалідом!

…Вийшла на сцену жінка, білява, невеличка, усміхнена, трохи на ногу припадає. Привітала мене, подарунок вручила. Це й була Марія Кирилюк, голова Асамблеї інвалідів Буковини. Відтоді ми подружилися. От у неї вчуся не зосереджуватися на власних недугах та проблемах, шукати тих кому важче, хто потребує допомоги. Її енергії можна позаздрити. У неї при собі 2-3 телефони, відповідає за всіма, сама без перестанку телефонує, за когось клопочеться… Головне, вона допомагає людям хворим, обділеним долею, відчути себе повноцінними.

Пані Марія доклала багато зусиль до другого мого творчого вечора. А після імпрези усі учасники поїхали до Тисівців на Сторожинеччині відвідати поетесу Анну Дущак. Ще один приклад високого духу. Тож мені просто соромно скиглити було б!

Слово й дружину переконало

Я постійно співробітничаю з журналом «Німчич», отримав літературну премію цього журналу.

Людина я сімейна, маю троє діток. Дорослі вже. Жінка дуже підтримувала мене, коли я нездужав. Багато чого разом пережили. Але вона довго не сприймала мене як поета, вважала, що це щось несерйозне, як іграшки в дорослої людини.
Може, щось змінилося у її ставленні, коли вийшла моя перша книжка і за півтора тижні продалися понад 200 примірників. Виходить, слово моє потрібне людям! І взагалі, я – щаслива людина!..

«Мені часто надсилають тексти до пісень. Є поети, які відчувають пісню задовго до її народження. До таких відношу й Василя Дихтяра, мого земляка, творчого побратима, вірші якого знайшли місце в серцях багатьох людей, гадаю, надовго…»
Василь ДАНИЛЮК, співак, Заслужений артист України

Лариса ДМИТРЕНКО, «Версії»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *