«Український політикум – палата №6»

Принаймні, так здається психіатру з німецького міста Ессен, колишньому буковинцю Григорію РИБАКУ, коли через супутникове телебачення він спостерігає дискусії політиків на українських каналах.
– Іноді просто сумніваюся в здоровому глузді цих людей, – каже доктор медичних наук, завідувач відділенням психосоматичної медицини і сексології провідної європейської клініки. – Бо навіть на тлі світової економічної кризи вони не в змозі відмовитися від власних амбіцій та інтересів, які їм дорожчі за державу.

Григорій РИБАК
Григорій РИБАК

– Григорію, кілька слів про себе… Лише нагадаю молодій аудиторії нашої газети, що в середині 80-х ваша слава сексолога гриміла на Буковині: численні просвітницькі публікації в газетах, авторські передачі на телебаченні… І раптом – виїзд до Німеччини. Не шкодуєте?
– Моє життя круто розвернулося на 180 градусів. Спочатку було надзвичайно важко. Та мені поталанило, бо й тут займаюсь улюбленою справою.
Провідна клініка Європи при Ессенському університеті має 1250 ліжок, це вже після скорочення. Вона о6’єднує 14 величезних відділень-клінік. Я працюю в Головній: діагностика та експертиза особливо небезпечних психічних захворювань і сексуальних відхилень. Займаюся також проблемою звільнення заручників, входжу до спеціальної групи. Моє завдання – спілкуючись із хворим до приходу основних сил, які будуть звільняти захоплених, заспокоїти його, переконати, вмовити, щоби він не зашкодив ні собі, ні іншим.
– Ви вживаєте слово «хворий» замість «терориста». Чому?
– Бо саме так, переважно, й буває. У розвиненій Європі досить багато людей з психічними відхиленнями.
– В чому ж причина? Виходить, що благополучна Європа насправді зовсім і не така благополучна?
– Подібне нині спостерігається не лише в Європі. Це світова проблема, яка, найперше, пов’язана з урбанізацією та глобалізацією: змінився ритм життя, до якого люди ще не встигли призвичаїтися: встав-ліг, встав-ліг – з Новим роком! До речі, німці потерпають і від власної бюрократії, на цьому грунті виникають численні стресові ситуації.
– Ми, наївні, думали, що вакханалія бюрократії та погані чиновники є тільки в Україні. А виявляється, що це не так?
– Безперечно, ні. Розгляд окремих питань у Європі, та й Німеччині зокрема, затягується на роки. Тільки у нас, тобто, тепер – у вас, можна зателефонувати до друга о 12-ій ночі або ж взагалі завітати до нього у пізній час, щоби поскаржитися на поганий настрій. А в розвинених країнах Європи люди помирають самотніми, до них роками ніхто не приходить. Тут загалом мало спілкуються. Маєш проблеми – звертайся до психіатра чи психоаналітика. А друзі, сім’я – вони не допоможуть. Нікому і в голову не прийде завітати ввечері до сусіда, щоби разом випити пива. Кожен це робить окремо. Тому люди, здорові фізично, втративши спілкування, почуваються у великому місті самотніми. А ще – стреси, невпевненість у завтрашньому дні. Хто б і що не казав, а рівень безробіття в Європі дуже високий. Ніхто не знає, як житиме завтра, – навіть ті, хто сьогодні доволі багаті. Банкрутства – щоденна і буденна, на жаль, справа. Все це тисне на людину, не зважаючи на те, чи має вона гроші, чи їх у неї катма. Багатство в даному випадку не грає жодної ролі.
– Багаті теж плачуть?!.
– Саме так. Більше того, їхні страждання підсилюються побоюванням втратити те, що вони мають. І гроші для них – додаткове навантаження. В мене дуже багато пацієнтів зі статками вище середніх. Вони переймаються, що не туди вклали акції, прогавили ймовірний доход тощо. У європейському суспільстві дуже висока суїцидальність. І, як не дивно, особливо серед людей поважного віку. Хоча саме ці люди соціально добре захищені. Їхнє життя не йде у жодне порівняння з існуванням українських дідусів і бабусь. Притулки для старих тут кращі за санаторії. Коли моїй матусі перевалило за 90 літ, мені довелося оформити її до такого притулку: там такий догляд, якого я не в змозі забезпечити вдома. Так от, дізнався, що в тому будинку 17 років жила і працювала наша землячка, відома поетеса Роза Ауслендер. Та, попри те, що у Німеччині державні соціальні структури займаються проблемою людей поважного віку, її все одно не можуть вирішити. Суспільство старіє, тож і проблем більшає.
Серед молоді картина не краща. Переважають хворі з розладами особистості, емоційно нестабільні. Спостерігається багато психопатій та параноїдальних психозів. Крім того, частина хворих стає агресивною – вчиняються злочини.
Нині дуже важко діагностувати психічні хвороби. Скажімо, шизофренія має дуже розмитий характер, бо до неї приєднуються не тільки розлади особистості, а й вживання наркотиків. Сьогодні на Заході модно відмовлятися від традиційного лікування у психіатра і вживати натомість наркотики. Спочатку людина й справді позбавляється страхів, навіть манії переслідування. Але потім агресія в такого хворого наростає, як і небезпека від нього для суспільства.
На цьому фоні скоюється багато сексуальних злочинів із жахливими формами вбивств.
– А що вас, як професіонала, вражає на Заході найбільше?
– Те, що тут нагальними проблемами є розбещення неповнолітніх і насильство у сім’ї. Це мене не те що вразило – потрясло. Батьки, дідусі, дядьки використовують маленьких дітей – як дівчаток, так і хлопчиків, – примушуючи їх до сексуальних стосунків. Зрозуміло, що такі діти теж стають хворими з розладами психіки і в майбутньому поповнюють ряди сексуальних злочинців. І така ситуація триває вже десятиліттями.
Чи є вихід? Безперечно: таких дітей треба вчасно ізолювати від родичів-злочинців і лікувати.
– І на цьому можна ставити крапку в низці європейських проблем?
– До всіх цивілізаційних бід Європи я додав би ще транскультурну компоненту суспільства.
– ?..
– Співіснування в одному соціумі людей різних національностей, тобто, різних етнокультур. Це ускладнює життя будь-якої держави. Бо поведінка і культура людей, які влилися, скажімо, до німецького суспільства, відрізняються від європейських звичок. Наразі усі лікарі – психіатри, психоневрологи проходять спеціальні курси підвищення кваліфікації, на яких опановують проблеми транскультурної відмінності. Вони вивчають особливості поведінки і звичок югославів, росіян, китайців, японців тощо. Глобалізація ж бо наростає! Підозрюю, що частина світового сміття буде перекинута саме в пострадянські країни. Це не омине й Україну. Хочете до Євросоюзу? Відкривайте ворота.
– Європа знає, що робить…
– За цивілізоване життя доведеться розплачуватися. Тим паче, Україна – велика держава, є місце, куди скидати непотріб. А молодь, на жаль, буде звідси виїжджати, її зваблять більші заробітки, можливості та кращі умови життя.
– І хто в цьому винен? Наші політики?
– Ваші політичні шоу на телебаченні викликають у мене, м’яко кажучи, просто шок. Інколи навіть, прости Господи, думаю: чи сповна розуму ці люди? Коли б не вони визначали вектор розвитку України, цим можна було б і не перейматися. Бо професіонали-психіатри можуть назвати вам низку політиків світового рівня, в діях яких класичні прояви шизофренії з її неправильним сприйняттям інформації та хибним вибудовуванням дій.
– Готуючись до нашої з вами розмови, знайшла матеріали про світовий симпозиум психіатрів, який відбувся на початку 70-х років минулого століття. Там озвучили такі цифри: у світі від 5 до 30% шизофреників. Невже це правда?
– Людей з психічними відхиленнями, думаю, ще більше. Та й час тоді, зауважу, був спокійніший за нинішній. Для прикладу: тільки цього року я брав уже участь у 4 випадках перемовин з бандитами, які захопили заручників. Тож сьогодні шизофренія процвітає як ніколи. Так звані акцентуйовані особистості з шизоїдно-психопатичними рисами характеру, до яких, приміром, належала Жанна д’Арк, Сталін, Гітлер та багато інших відомих людей, уміють заволодіти увагою натовпу. Такі лідери часто навіть не усвідомлюють, що вони чинять погано. Відчути це їм заважає так звана емоційна тупість: вони ідуть до мети без жалю і співчуття до ближніх. Негатив підсилюється маніакальними та параноїдальними станами. Найнебезпечніше те, що такі люди йдуть, як правило, саме у політику.
– Як від цього убезпечитися? Неможливо? Недарма горіли архіви Чернівецької психлікарні… Скажіть, Григорію, а чому не можна лікувати психічно хворих примусово? Хіба в цьому полягає свобода особистості?
– Особливість психіатрії у тому, що людина вирішує сама – лікуватися їй чи ні. Примусово лікують тільки тоді, коли хворий вчинив злочин або ж він є небезпечним для суспільства чи для себе. У вас це роблять за рішенням суду. Натомість у Європі існує так звана форенсіше психіатрія, тобто спеціальна, для особливо небезпечних психічно недужих людей. Такої немає ще ні в Росії, ні в Україні. До речі, саме такими хворими я і займаюсь. Їх лікують примусово.
– Із ґратами на вікнах?
– Так, це заклади закритого типу, таке собі міні-містечко зі стадіоном, басейном. Одне слово, все що потрібне людині, незважаючи на те, що її тримають за колючим дротом. Спочатку хворий потрапляє тут до одиночної камери-палати, де його обстежують і лікують. Дуже часто доводится тримати таких у фіксованому стані, тобто, прив’язаним. І все це під суворою озброєною охороною. Там працює спеціально підготовлений медперсонал, який постійно проходить навчання. Скажімо, усі медсестри і медбрати займаються східними двобоями – від карате до теквондо. Бо дуже багато випадків нападів на персонал: щось хворому здалося, щось він собі намарив… Тому персонал навчають тримати дистанцію з хворими і за потреби захищатися. До пацієнта завжди заходять удвох, є сигналізація.
– А стрілянина у ваших школах – це теж розлади особистості? Чому ж у нас такого, слава Богу, ще немає?
– Тут, в Україні та Росії, душевні збурення потопають в алкогольному морі. На Заході частіше вдаються до наркотиків, хоча й п’ють чимало. А у вас панацея від усього – алкоголь. І в незрівнянно більшій кількості. Спиртне ж має здатність заспокоювати, знімати стрес. А наші люди «накачуються» наркотою. І починає «гуляти» хвора підсвідомість. Тож фільми-трилери – зовсім не вигадки. Таке породжує і реалізує хвора уява.
– У вас дуже жорстоке й бездуховне суспільство…
– А у вас? Це ж тільки садисти можуть тримати психічно хворих людей у таких умовах, як у Чернівецькій психлікарні: без прогулянок, з поганим харчуванням і мінімальною кількістю ліків. Я доволі давно не відвідував Україну. Але те, що побачив там, де колись працював, мене вжахнуло. Зате Чернівці значно покращали.
…Я міг би привезти сюди, до нашої,тобто, вашої психлікарні своїх нинішніх колег. Вони б допомогли. Але мені соромно показувати таку вбогість і водночас жорстокість суспільства. Хоча, зрештою, треба з чогось починати, бо тут нічого немає.

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *