У ЗАРОБІТЧАН ЧЕРСТВИХ ДУШ НЕ БУВАЄ

Якщо доля визначила вам або вашим рідним поїхати на заробітки до Італії, то ви не з чуток знаєте, що золоті гори там не ростуть і грошей задарма ніхто не роздає. Кожне євро доводиться заробляти важкою працею, а за зароблені матеріальні блага платити розлукою з найближчими людьми, неймовірним відчуттям утоми, постійною депресією… 

Там може трапитися що завгодно. І ніхто ні від чого не застрахований. Навіть, якщо сьогодні ти почуваєшся паном – доглядаєш за старенькою бабцею, отримуєш півтори тисячі євро, справно надсилаєш зароблене додому і пишаєшся, що можеш забезпечити рідних, завтра все може обернутися доволі несподівано, й тоді виявиться, що все може бути інакше…

Відчувати себе батраком – ще не найгірше в чужій країні. Там, у пошуках кращого життя, за уявним добробутом для наших людей нерідко відкривається зовсім інша реальність. Бо ж не одному українському заробітчанину довелося пережити ситуацію, коли, не знаючи мови, без засобів до існування, безправний і нікому не потрібний, залишаєшся просто на вулиці.

«Будь-що намагаємося триматися разом…»

Галина Біжик в Італії вже більше 10 років. Виїхала туди, коли її родина мала потребу в розширенні житлової площі, а грошей на це не було. Знайти роботу й адаптуватися Галині допомогла сестра, яка вже була там на час її приїзду. 2002 року Галі пощастило отримати «пермессо» – вид на проживання, тож разом із ним вона здобула право легально перебувати в Італії і вільно подорожувати між рідною домівкою в Україні і місцем роботи на чужині. Коли заробила суму, достатню, здавалось би,  для купівлі більшого житла, і повернулася додому, виявилося, що квартири значно подорожчали. Тож коштів не вистачило і довелося знову їхати до Італії. Через кілька місяців забрала туди чоловіка й дітей і досі мешкає та працює там із родиною. У Чернівцях залишилися батьки…

За ці роки Галя цілком звикла до свого нового дому: добре володіє мовою, має багато друзів-італійців, призвичаїлася до тамтешнього способу життя. І сьогодні, коли в неї з’явилася така можливість, реалізує свою мрію: допомагає в скруті таким як вона – заробітчанам. Кому – правовою консультацією, кому – порадою, а кому – й просто увагою та добрим словом, якого так потребують ті, хто далеко від рідного дому.

2009 року науковці вперше провели дослідження міграційного феномену і дійшли висновку, що в Італії перебуває від 400 до 600 тисяч українців. Переважна більшість – нелегальні мігранти. Тому італійські фахівці ведуть мову про невидиму громаду, і зазначають, що вона – одна з найбільших.

Мешкає Галина неподалік Мілану – в невеличкому містечку Варезе, де проживає 83,6 тис. осіб. Там і створила Асоціацію «Анна-Софія» – громадську організацію, яка гуртує українців у Варезе та його околицях. Трудові іммігранти з України мають змогу спілкуватися, разом відзначати свята, організовувати, долучатися й брати участь у культурно-мистецьких заходах, а також підтримувати земляків.

Щоби працювати з людьми, Галина закінчила в Італії спеціальні курси, де навчали психології, італійських законів, пройшла співбесіду в Посольстві з питань оформлення документів для легалізації.

– Нашій організації вже 5 років і працюємо ми безкоштовно, – розповідає вона. – У Варезе 3500 українців, тож кожний може звернутися до нас: ми обговорюємо новини, розповідаємо про новації в українському та італійському законодавстві, співаємо, танцюємо… І прийти до нас може кожна людина, незважаючи на те, перебуває вона в країні легально чи нелегально: ми не видамо її поліції.

В Італії з Галиною можна зв’язатися за номером 349-750-89-72. Проте допомогти вона може лише тим, хто знаходиться в Варезе або десь неподалік – усім іншим надає контакти аналогічних громадських організацій у тому місті, де перебуває людина.

– Телефон у мене майже не замовкає, – каже пані Галина. – Бо ж хто правової допомоги потребує, хто психологічної, а з багатьма ми вже затоваришували і є просто як одна родина, тож ділимося одне з одним усим, що з нами відбувається.

«Буває все: і щастя, і сльози…»

Кожна людина – окрема доля, окрема історія… І переживання її в рази сильнішають, коли немає підтримки й розради. Вдалині від дому і радість набуває додаткових відтінків, і болеві додається барв.

– В околицях Варезе наша землячка, порядна й щира жінка, доглядала стареньку бабцю, – згадує Галя. – На зустрічах нашої організації ми ділилися думками й переживаннями. Вона розповідала, як їй живеться, працюється… Як і багатьом, їй було не з медом: недоїдала, недосипала, холодної пори року доводилося носити дрова, щоби хоч якось обігріти свою кімнатку, бо ж мешкала у напівпідвальному приміщенні, де було холодно й вогко. Три роки жінка пропрацювала в цих господарів, і працювала б і далі, якби не сталося нещастя: старенька, яку доглядала, впала з ліжка і померла, а її син звинуватив «баданте» (так в Італії називають доглядальниць), що та вбила його матір, вигнав її з дому, не заплативши грошей, і заявив до поліції. Що й казати, жінка була в розпачі: таке звинувачення, втрата роботи, у кишені жодної копійки та ще й погане знання мови… Навіть подруги, яких вона мала в Італії, від неї відвернулися. Не знаючи, куди податися, вона приїхала до Варезе й звернулася за допомогою до Асоціації. Члени організації взяли її на квартиру, я ж поспілкувалася з італійцем, у якого вона працювала, з правоохоронцями. Поліціянти провели спеціальну експертизу, яка не підтвердила обвинувачень, тож жінку виправдали, а роботодавець виплатив їй гроші, які заборгував. Потім ми допомогли жінці знайти роботу в порядних людей і нині вона доглядає хлопця-інваліда, який задоволений її роботою і добре про неї відгукується.

А іншій українці Асоціація допомогла… знайти кохання. Коли погожого недільного дня жінка з гарним настроєм після творчого виступу членів організації на площі Варезе поверталася додому, її побачив італієць і… закохався в неї з першого погляду: чорнява струнка сеньйора просто не могла залишити його байдужим. З часом вони одружилися і тепер це дуже гарна сім’я, розповідає Галина.

 Середньостатистичний іммігрант з України до Італії – це жінка з Західної України віком близько 48 років. Абсолютна більшість працює в секторі надання послуг сім’ям: 51% – доглядальницями, 28% – хатніми робітницями, 3% – бебі-сіттерами. Абсолютна більшість працівниць (69,3%) мешкають разом із родинами, де працюють. 10,7% – винаймають квартиру, 9,7% – орендують кімнату, 8% – частину кімнати.

– А іноді можна стати людині у пригоді навіть доброю порадою, – каже Галина Біжик. – Був випадок, коли жінка працювала в Італії впродовж 5 років. За цей час вона придбала синові в Україні квартиру й машину. І вже планувала назовсім повертатися додому. Саме в цей період у неї закінчувалося «пермессо» на перебування в Італії, тож їй треба було подати документи для його продовження. Коли ми з нею спілкувалися, я їй порадила, незважаючи на те, що до Італії вона більше повертатися не збирається, все ж таки продовжити «пермессо» – раптом знадобиться.  Вона дослухалася моєї поради, зробила документи і тільки після того поїхала додому. А згодом у неї й справді склалися такі обставини, що вона була змушена знову їхати до Італії, щоби заробити гроші: треба було рятувати сина від в’язниці.

Щоби бути багатшими, треба ощадливіше жити

Про це Галя добре знає з власного досвіду. Бо ж має, з чим порівнювати…

– Багато хто з українців, які живуть удома, жаліється, що не вистачає грошей, – говорить Галина. – От і зараз, будучи в Чернівцях, спілкувалася з товаришкою, вона показувала мені свої сукні: червону придбала на одне весілля, жовту – на інше, а квітчасту –ще на одне. Я була вражена! Бо навіть заможна італійка такого собі ніколи не дозволить. Та й загалом, за кордоном не заведено, якщо цього року у моді довгі сукні, то конче треба таку придбати й собі. Я навіть більше скажу: в Україні тепер не те, що сукні, які вийшли з моди, викидають, у нас тепер викидають вікна – бо сусід собі поставив кращі! І це, щиро кажучи, просто смішно.

Під час однієї з прогулянок центром Чернівців, коли Галина показувала місто італійським друзям, товариш запитав, чому на вулицях, у кав’ярнях, ресторанах найчастіше можна побачити молодь, а жінок 50-річного віку – вкрай мало. Галя була спантеличена. Бо й справді, що йому відповісти? Що так розкошують діти тих жінок, які ледь не цілодобово гарують в Італії, доглядаючи за старенькими, прибираючи чужі квартири, заощаджуючи кожен цент, аби «дитина нічого не потребувала»?

І матеріально діти заробітчан справді не потребують нічого, ні в чому собі не відмовляють, ні чим не переймаються. Але згодом брак батьківської уваги і виховання перевтілюється на брак людяності і честі : черстві та егоїстичні, вони знають і чують тільки власне «я».

– Я теж шкодувала собі на морозиво в вихідний, – говорить Галя. – І я точно знаю, що так само чинять усі наші жінки в Італії. Вони важко працюють навіть у суботу й неділю, щоби заробити ще 25 чи 50 євро і передати їх додому, не дозволяють собі навіть вийти з маєтку роботодавця бодай на 2 години, аби відволіктися, а їхні діти в Україні не шкодують ані кревно зароблених грошей, ані тієї праці.

Українців в Італії об’єднує мрія про повернення додому: про те, що в Італії вони лише тимчасово, заявляє абсолютна більшість опитаних. Вони обов’язково повернуться, але не зараз, а колись, у майбутньому. Лише 4% українців вирішили залишитися в Італії назовсім.

Старші жінки їдуть до Італії, щоби заробити для дітей, які, часто-густо, вже давно стали дорослими… Кажуть: «Я не мала, то нехай моя дитина має…». Проте чи подякує вам завтра ваша дитина за вашу жертовність? Чи замість очікуваного «Дякую, мамо», ви отримаєте болючого ляпаса по обличчю у вигляді дещо інших слів: «Лишайся там!»?

 … Убила словом…

…Півтора роки важкої роботи в Італії, не розгинаючи спини й не підводячи очей… Усі гроші, копієчка до копієчки, – донечці до Чернівців, передачі щомісяця, переживання й сльози: щоби тільки там, удома, в єдиної рідної людини все було гаразд.

Та одного дня світ перевернувся: страшний діагноз «рак», різке погіршення самопочуття, з будинку роботодавців у піжамі – на лікарняне ліжко, надважкий стан, складна операція… Ні документів, ні грошей, ні сил… Жити лишалося не більше двох місяців.

Коли члени Асоціації «Анна-Софія» зателефонували доньці жінки в Україну, щоби порадитися, як краще транспортувати її додому, у відповідь почули шокуюче: «Не треба мені маму сюди відправляти, нехай сидить там!»… і телефонні гудки у слухавці…

Українки допомогли-таки організувати відправку жінки на Буковину – нібито додому. Та чи вже був той дім справді її домом? Там на неї вже не чекали: немічна і безпорадна, вона виявилася непотрібною тій, для кого ладна була віддати, і віддала, найдорожче – життя…

За 2 місяці вона померла…

Любов НЕЧИПОРУК, «Версії»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *