1 вересня людство згадує про Другу світову війну, яка розпочалася саме цього дня далекого 1939 року. Німецька армія завдала тоді удару небаченої сили по набагато слабшому Війську Польському і, швидко здолавши його опір, за три тижні зустрілася на демаркаційній лінії з Червоною армією, що рухалася їй назустріч. Польща як незалежна держава на декілька років зникла з політичної карти світу. Хтось вважав, що назавжди…
В Україні майже непоміченою проходить дата початку світової війни: тут за старою радянською звичкою відлік воєнних років ведуть лише від 22 червня 1941 року. Але тисячі українців від перших хвилин нападу Німеччини на Польщу вже стали активними учасниками війни.
У Війську Польському служило тоді близько 150 тисяч етнічних українців – уродженців Галичини, Волині, Полісся, Холмщини, Лемківщини, Підляшшя. Були серед офіцерів і генералів польських збройних сил і вихідці з Наддніпрянської України, які після падіння УНР опинилися на території Польщі. Згодом за контрактом поступили на службу до Війська Польського.
Вранці 1 вересня 1939 р. біля польсько-німецького кордону у бій з переважаючими силами 4-ї німецької танкової дивізії вступили кіннотники Волинської кавалерійської бригади. Сталася перша сенсація світової війни: кавалеристи зупинили ворожі танки, спаливши понад 70 з них! Командир бригади, уродженець Львова, полковник Ю. Філіпович так продумано розташував протитанкові засоби, що їхній вогонь відразу завдав противникові значних втрат. На підмогу волинцям підійшов найкращий польський бронепоїзд «Сміливий», гармати якого буквально змели німецьку механізовану колону. Поляки дотепер пишаються подвигом своїх вояків, які першого дня війни показали самовпевненим гітлерівцям, що навіть застаріла кіннота може на рівних битися з танками, коли її командири є справжніми професіоналами, а рядові мають високий бойовий дух.
На жаль, в Україні чомусь не згадують, що серед бійців Волинської кавалерійської бригади було чимало українців. Вони мужньо билися з нацистами, хоча особливих причин любити міжвоєнну Польську державу не мали. Адже польські шовіністи знущалися з усього українського, грубо порушували елементарні права українців. Недарма чимало ображених вступало у підпільну Організацію Українських Націоналістів (ОУН), яка з початком війни почала роззброювати польську поліцію та невеличкі військові підрозділи й навіть піднімати локальні повстання. Таким чином, західні українці опинилися по різні сторони у війні, що спалахнула в Європі.
Багато українців було і в частинах Червоної армії, які 17 вересня перейшли Збруч і швидко рухалися на Захід. Українським фронтом командував уродженець Одещини С. Тимошенко, який невдовзі став Маршалом Радянського Союзу. Як завжди у своїй історії, українці від самого початку Другої світової війни виявилися роз’єднаними. Наш народ зазнав величезних втрат, але за результатами війни не зміг відновити власної державності – якщо не вважати такою бутафорську Українську РСР. Шкода, що дотепер чимало українців, на відміну від поляків, не розуміють ролі національної єдності у вирішенні власної долі. Уроки історії нас нічого не вчать. А нині єдність потрібна як ніколи – для самозбереження нації.
Ігор БУРКУТ
