«… ЩОБ УСЕ ЖИВЕ ДО ТЕБЕ ОЗИВАЛОСЯ»

Пам’яті Григора Мацерука, який полинув у Вічність 40 років тому

 

Валентина МАЦЕРУК. Думки вголос.

40 років тому. Ранок 2 березня. Я йшла до тебе в лікарню і ще не знала, що тебе вже нема. Але серце вже билося в тривозі. Цілу ніч. Після того, як ти напередодні сказав: «Принеси мені вербових котиків»…

 

                                               «… Щоб усе живе до тебе озивалося».

                                                              (Г.Мацерук, «Лізка»)

             * * *

Щось я маю тобі сказати.

Але слів поки не знаходжу.

Час докупи думки зв’язати,

Та не вмію чомусь, не можу.

Ми з тобою давно розмовляли –

Так давно, що уже забула,

Як вуста твої промовляли… 

Чи й було це чи, може, не було?

Я забула твій голос і ноти,

На яких лаштували вдвох долю.

Лаштували… Та доля на спротив

Готувала партію-соло –

Роль для мене… Життя не розпишеш,

Як сценарій для водевілю.

Ти мені назавжди залишиш

Лиш світлини наші весільні. 

Ми відзначили лиш “дерев’яне” –

В подарунок отримали сина…

І як березень новий настане,

Розбрунькується щедро вербина,

Понесемо тобі, як завше,

Букет з «котиків», як просив ти.

Молодим назавжди зоставшись,

Ти у спогадах будеш жити.

Залишилися ще твої «діти» –

І Мишустик, і Настка, і Ліда…

Ти спішив так багато зробити,

Щоб не зникнути в світі без сліду.

Жаль, що Муза весни не дождала,

Що джерельце взялося кригою.

Вона тут тебе не застала,

Щоби разом натішитись книгами…

Я давно дорослою (!) стала,

За плечима вже літ, як снігу,

Що зима за роки назбирала,

В серце кинувши кристали криги.

Воно мерзне при давній згадці,

Пробирається крізь нові болі.

І проходжу по старій кладці

Через ріку життя поволі…

У альбомі – нові світлини.

Я навчилася знов усміхатись.

Не твоя й не моя провина,

Що нам випало розпрощатись.

Але… боляче. Хто там каже,

Ніби час – то найкращий лікар.

Він лиш трішечки рану ту змаже

Та не знайде від неї ліків.

Чи почуєш мене, не знаю –

Надто відстань велика між нами.

Тільки пам’ять десь тут блукає

Поміж клопотами і снами…

Може, мій монолог не до речі –

Краще було би вже змовчати.

Та думки налягають на плечі.

І… я хочу тобі щось сказати…

 

Пропонуємо інтерв’ю, опубліковане до цієї сумної дати у газеті «Нове життя» (смт Любешів, Волинська обл.), де друкував свої перші твори старшокласник Григорій Мацерук. 

 

«ДОЛЯ НАС ПОЗНАЙОМИЛА, ДОЛЯ Й РОЗЛУЧИЛА …»

2 березня минає 40 років, як полинув у Вічність Григорій (Григір) Мацерук – журналіст, письменник, якому доля відміряла після закінчення факультету журналістики лише 5 років праці у чернівецькій газеті «Молодий буковинець». 

А народився Григір у селі Бучин у багатодітній родині. Навчався в Любешові, десятирічку закінчив у Іваничівській школі-інтернаті. Ще школярем почав друкувати свої перші поетичні спроби, замітки й кореспонденції в Любешівській та Іваничівській районних газетах. Відтак закінчив факультет журналістики Львівського державного університету ім. І.Франка, працював у Чернівцях, в редакції газети «Молодий буковинець». 

Доля відміряла йому тільки 27 років. Та він встиг відбутися як здібний письменник, залишивши в рукописах десятки прозових творів. Мріяв побачити власні книги. На жаль, не судилося… 

Завдяки його дружині й синові твори Григора Мацерука побачили світ й прийшли до читача, зокрема й до його земляків. Пропонуємо ексклюзивне інтерв’ю із заслуженою журналісткою України Валентиною МАЦЕРУК.

 

– Насамперед, Валентино Петрівно, розкажіть, будь ласка, як Ви познайомилися зі своїм майбутнім чоловіком, нашим талановитим земляком Григором Мацеруком? Якими були ваші зустрічі, спілкування, освідчення у коханні?

– Нас познайомив чарівний Львів, найкращий університет і факультет журналістики, студентський гуртожиток, вірні друзі (мій однокурсник, хлопець найкращої подруги, жив з Григором в одній кімнаті, навпроти нашої). Певно, нас познайомила сама доля. Доля нас досить швидко й розлучила… Втім, від самого початку наші стосунки випробовували розлуки. Ми вчилися на різних курсах (він трохи молодший), тож графіки й терміни творчої практики не збігалися, хоча  намагалися їх коригувати. Та й через рік після знайомства, по весіллю змушені були призначати одне одному побачення, бо коханого запросили на роботу до Чернівців, я ж повинна була ще залишитися у своєму Сокалі на Львівщині. Тож часто освідчувалися одне одному в листах. У нього вони були особливі, наче міні-новели. Давалася взнаки його тяга до ліричного слова, високого стилю. До речі, вже тоді  він пробував себе в літературі, друкувався в колективних збірниках письменників-початківців, надсилав свої рукописи до видавництв, листувався з відомими літераторами.

– Коли вперше Вам випало побувати на малій батьківщині чоловіка та яке враження склалося про Любешівщину й Бучин зокрема?

– Влітку, за кілька місяців до весілля Григір запропонував поїхати до його батьків, аби познайомитися. Добре пригадую ту нашу спільну дорогу: двічі летіли «кукурузником» (маленький літак АН-2 на 8-10 пасажирів) – трохи більше часу зі Львова до Луцька й півгодини до Любешова. А у вашому райцентрі безрезультатно чекали якогось транспорту до Бучина. Згодом я побачила, яка «незручна» грунтова дорога пролягає до села – без доброго всюдихода не обійтися. Але як же то було романтично – йти пішки під лагідним сонцем, милуючись неповторним зеленим пейзажем узлісся, ласуючи ягодами й вдихаючи аромат польових квітів з рук коханого! Та все ж ближче до села нас наздогнала вантажівка й завезла під саму хату, де нас вже чекала родина й щедрі наїдки з печі – таких у місті не скуштуєш!

Вразила мене тут незаймана природа. Річка Стохід, вузенька, прозора, із хвилями зелених водоростей протікає поміж вербами й осокорами, зовсім близенько від крайньої, Мацерукової хати, і чи не вперше в житті я мала таке романтичне побачення: човен, за веслами мій любий, наше відображення в дзеркалі води, а сама вода така чиста і… солодка, настояна на травах. Вже потім пересвідчилася, яка норовлива буває ця спокійна річечка під час весняної повені. Вона підходила до самої хати, і біля хліва, на відстані простягнутої руки без страху й докору ходили довгоногі красені-лелеки, зазираючи у водне плесо… У моїй пам’яті ці картинки з натури залишилися досі. 

А ще не можу не згадати цікавий епізод, який свідчить про те, що все у житті трапляється не випадково. Коли в Любешові на автостанції ми сподівалися діждатися перевізника до села, до нас підійшов чоловік, з яким Григір не просто привітався. Вони обнялися, як давні добрі друзі. То був журналіст Карл Неймарк, який благословляв до друку першій замітки й перші поетичні спроби Мацерука-школяра на шпальтах Любешівської районної газети. Найцікавіше ось що: коли Григір відрекомендував мене своєму учителеві: «Це моя наречена, Валя Моржухіна», на обличчі Неймарка намалювалося здивування. Він запитав: «Чи часом не донька Петра Олександровича?». З’ясувалося, вони з моїм батьком колись працювали в одній редакції на Волині. Ось такий тісний світ… До речі, ми з вами також земляки. Я – родом із Горохова, хоча згодом опинилася на Львівщині, а потім, завдяки моїм друзям-однокурсникам і чоловікові – в Чернівцях, на Буковині. Усі ці краї мені рідні й дорогі.

– І хоча, на жаль, Ваше сімейне життя із Григором було таким коротким, поділіться, будь ласка, теплими сімейними спогадами.

– Справді, нам доля вділила надто мало часу для того, щоб, як кажуть, звити власне сімейне гніздечко. Спершу винаймали кімнатки у приватних квартирах у Львові й Чернівцях. Донині вдячна своїм друзям-однокурсникам, які згодом прихистили нас у своїй двокімнатній квартирі, де ми жили, як одна родина, аж два роки. Доки нам не виділили квартиру від редакції, де працював Григір. Новосілля було дуже доречним, бо через місяць у нас народився Артем. Батько дуже тішився й пишався синочком. Але так і не встигли вони натішитися одне одним. Синові щойно минув рік, як батька не стало… Через роки він долучиться до видання татових творів у книзі «По кому росте трава», працюючи  у видавничому домі «Букрек». Книга ця, до речі, у 2005 році була названа «Книгою року» на теренах Буковини.

– Кожен твір Григора Мацерука – оригінальний та глибокий. Він мав свій особливий літературний почерк та стиль, тонко відчував людську психологію. Скажіть, будь ласка, які його роботи особисто Вам найбільше імпонують.

– Дозвольте нагадати, що ще 1983 року в київському видавництві «Радянський письменник» побачила світ книга з творами двох молодих письменників, які рано пішли з життя,  – Г.Мацерука під назвою «Заповідаю довго жити» і В.Юр’єва  «Золота неділя». У ній –12 Григорових  новел і оповідань, які він сам відправляв до видавництва. На жаль,  свою «ластівку» побачити йому не довелося… 

Готуючи до друку книгу «По кому росте трава», я усвідомлювала, що не всі твори (написані до 27 років!) художньо досконалі, не всі однаково вправні, деякі, можливо, спричинять часову переоцінку, проте була переконана: те справжнє, у що вкладав душу автор – яскраві, колоритно виписані картини рідної природи, харизматичні, з любов’ю зображені образи простих, мудрих, красивих душею земляків – і є те цінне, що непідвладне часові й близьке вдумливому, небайдужому читачеві. Яка закоханість у природу й людину звучить в оповіданнях «Заповідаю довго жити», «Ластівки під стріхою», «Мишустик»! Який біль і захоплення, й співпереживання з героями вчувається в «Останніх новинах», «Мар’яновичі», «Настці». А в оповіданні «Страховий поліс» Григір  відміряв своєму герою, майже скопійованому із себе, … 27 років! (стільки, скільки йому самому наворожила циганка)…  Я ж іще з тих часів, коли на кухні стрекотіла друкарська машинка й народжувалися нові сюжети, закохалася в його «Лізку»… 

– Роки минають безупиннно. І, на жаль, сьогодні пам’ять Григора Мацерука на рідній Любешівщині належно не вшановується. Яка Ваша думка щодо цього?

– Мені складно про це говорити й, мабуть, некоректно. Адже  живу далеко від рідної Волині й, можливо, не все знаю.  Проте в будь-якому разі не можу ні до кого мати претензій. Для багатьох Григір, Григорій, який залишив рідні місця в юному віці й уже не повернувся (хоча за своє коротке життя не забував їх ніколи й віддячував красним словом), невідомий, незнайомий. Натомість я не втомлюся щиро дякувати моїм-нашим з Григором друзям, однокурсникам з Луцька, які організували щорічні літературні читання пам’яті Григора Мацерука з виїздом до Любешова. Завдяки їм на одних із них, з нагоди 55-річчя від його дня народження, побували й ми з сином, привезли трохи книг, які придбали  вчителі, бібліотекарі з місцевих шкіл. То була дуже зворушлива зустріч, на яку завітали племінники Григора, а згодом ми ще й зустрілися в Бучині за святковим столом в батьківській оселі… 

 Я сердечно дякую за знайомство (хоч і заочне)  вчительці української мови й літератури із села Великий Курінь Вірі Платонівні Кух, яка в  контексті курсу «Література рідного краю» підготувала урок, присвячений землякові, присвятила йому власні поетичні твори. Вдячна й журналістам з чернівецьких газет, які не забувають про свого колегу, й волинським друзям по перу за їхні публікації в пам’ять про Григора Мацерука. Низько вклоняюся вашій редакційній команді – і тій, яка  свого часу допомагала виколисувати його талант, й нинішній, молодій, завзятій, здібній, а головне, – небайдужій. Це – також доля. Спасибі! 

За розмову подякувала Мирослава СТРУК.

 

Довідково. Валентина Мацерук – заслужена журналістка України (2009).  1975 року закінчила факультет журналістики Львівського державного (нині національного) університету ім. І.Франка. Пройшла всі щаблі газетної «ієрархії»: районна газета «Вперед» (Сокаль на Львівщині), багатотиражка «Радянський студент» (Чернівці, держуніверситет), «Молодий буковинець», «Радянська Буковина», «Буковина» (Чернівці) – останні майже десять років на посаді заступника головного редактора. Загалом журналістський стаж – понад 45 років.

Член Національної Спілки журналістів із 1983 р. Лауреат конкурсу НСЖУ «Золоте перо» (1993 р.). «Відмінник освіти України» (1997 р.). Неодноразово нагороджувалася почесними грамотами правління Спілки журналістів України,  обласної організації НСЖУ, обласної держадміністрації, обласної та міської рад. У 2018 р. нагороджена медалями «100 років Буковинському вічу» та «За заслуги перед  Буковиною».

Член комісії з журналістської етики обласної організації НСЖУ. Член правління обласного об’єднання Всеукраїнського Товариства «Просвіта» ім. Т.Шевченка,  редколегії просвітянського журналу «Буковинська ластівка». Нагороджена медаллю Всеукраїнського Товариства «Просвіта» ім.Т.Шевченка «Будівничий України». Протягом майже двадцяти років викладала в школі юних журналістів «Юнпрес» Чернівецького міського палацу дітей та юнацтва. 

Співавторка книг нарисів «Мистецтво бути жінкою» (Чернівці),  «Буковина. Імена славних сучасників» (Київ),  авторка  передмов до книг «Писаночко-голубочко» (Чернівці)  та  «На березі життя» (Київ), редакторка низки книг інших авторів. 2018 року побачила світ збірка поезій «Отражение/Віддзеркалення» Раїси Рязанової з українськими перекладами Валентини Мацерук. А торік у соцмережі з’явилися її власні поезії під рубрикою «Мій заримований настрій» – це вже ціла збірка, яку поки що авторка зберігає у комп’ютерній папці.

Валентина і Артем Мацеруки впорядкували книгу Г.Мацерука «По кому росте трава», яка побачила світ у видавництві «Букрек» і стала переможцем обласного конкурсу «Книга року-2005» у номінації «Проза». У 2010 році був видрукуваний додатковий наклад книги, яка була розповсюджена в бібліотеки Буковини й Волині.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *