Секрети успіху Юрія ШУТАКА

Начальник управління охорони навколишнього природного середовища Юрій ШУТАК – людина, яку можна вважати успішною: освіта, сім’я, престижна робота. Проте сам п. Юрій каже, що найщасливішим у його житті був літній день 1980 року, коли демобілізований солдат Шутак вилітав з Кабула до Ташкента…

– Ви працюєте в управлінні близько двох місяців. Ким бути легше: заступником губернатора чи начальником управління екології?
– Думаю, що немає такої роботи, де легко працюється. Проте заступником бути усе-таки простіше, ніж начальником.
– Які основні завдання ставите перед собою?
– Перш за все, намагаємось покращити техногенну ситуацію в області. Впорядковумо сміттєзвалища, наводимо лад з санітарними рубками лісу, відновлюємо популяцію зубрів у НПП «Вижницький», створюємо нові національні парки – «Хотинський» і «Черемоський». Намагаємося розв’язати проблему якісної питної води.
– Із незаконними рубками лісу борються усі: прокуратура, екоінспекція, міліція… Чому ж крадуть на мільйони, а винними завжди залишаються рядові лісівники? Невже начальники лісгоспів не знають, що відбувається у їхніх господарствах?
– Тут є кілька моментів. Лісники дійсно рубають. Знаю, що в деяких лісгоспах є навіть заборгованість із зарплати. Будучи заступником голови ОДА, я з колегами підрахував, що лісова галузь нерентабельна, за рік вони давали лише близько 6 тис. грн прибутку (!). Таке відбувається через те, що лісопереробної галузі в нас немає, торгуємо сировиною. Видатки лісового господарства фінансуються лише на 5-6% від потреби. Тому лісгоспи «крутяться» за рахунок власних коштів. Зрозуміло, що бажання заробити додаткову копійку штовхає лісників на «ліві» рубки. Думаю, начальникам відомо, що робиться в лісах, але це вже їхні внутрішні «розборки». Коли лісівники мали би більшу зарплату, а господарство – сучасну систему штрихування дерев, крали б менше.
– Проблемою буковинської питної води останнім часом почали перейматися румуни, поляки… Чи отримують міста і села реальну користь від таких міжнародних проектів?
– Міжнародних проектів у нас немає, є проекти транскордонного співробітництва. Вони частково охоплюють територію Буковини (наприклад, Буковинські Карпати), тому сюди приїжджають іноземці. Користі, за великим рахунком, з того небагато, бо в тих же Польщі і Румунії ситуація з водою не набагато краща. Хай вони розбираються краще у себе, а в Україні ніхто нічого для нас робити не буде. Коли ми самі не навчимося газдувати, ніхто нам не допоможе.
– Що треба робити буковинцям, аби пити чисту воду?
– Оскільки більшість наших річок бере початок у Карпатах, то спочатку треба виховати культуру господарювання і побуту. Ми повсякчас говоримо про руслорегулювальні роботи, облаштування сміттєзвалищ, але до людей погано «доходить». Сільським головам постійно чогось не вистачає, особливо грошей. Скажіть, скільки треба грошей, щоб зібрати громаду і вирубати хащі або обгородити сміттєзвалище? Це так само, як у хаті: твоє сміття ніхто замість тебе не замітатиме. А нині маємо парадоксальну ситуацію: на Путильщині віднайшли нове пояснення бездіяльності: «У нас сміття немає, його повінню змило!». А що робити Новоселицькому району, куди те сміття «припливло»? Ще люди часто забувають чомусь, навіщо потрібна каналізація. У наш час вже ніби й соромно про це казати, але досі не всі знають, навіщо потрібен туалет…
– Чи збудують, нарешті, у Чернівцях сміттєпереробний завод і цивілізовані сміттєзвалища?
– На його будівництво пішло вже 3 млн. грн. Знаю, що закупили потрібне обладнання. Детальніше треба у мера запитувати, це його парафія. Щодо смітників, то тут маємо успіхи. Ми одні з перших в Україні завершуємо паспортизацію сміттєзвалищ. Закупили нову техніку для прибирання сміття: грейдери, вантажівки, контейнери. Витратили на це майже 2,3 млн. грн. Видали чимало приписів сільським головам на облаштування смітників, вони до нас прислухаються.
– Може великі адмін-штрафи діяли б на порушників ефективніше?
– За кордоном за екологічні порушення карають навіть позбавленням волі до 3-х років, а у нас Верховна Рада досі не спромоглася підвищити штрафи. Так само досі немає низки необхідних для роботи законів, зокрема, Закону «Про землю». Залишається лише сподіватися…
– Багато керівників скаржаться на те, що закони протирічать одне одному
– У нас такого немає. Найбільша колізія виникає, коли хочеш обійти закон…
– Як Ви ставитесь до двовладдя в екологічній інспекції?
– Негативно. Але ні п. Дутчак, ні п. Ткачук у цьому не винні. Тут усе залежить не від них, а від подвійних стандартів «нагорі». Вони обидва – професіонали, але вже треба обирати когось одного, щоби не ускладнювати роботу і нам, і колективу інспекції.
– Що найбільше заважає в роботі?
– Вже давно помітив, що будь-якому державному чиновнику найбільше не вистачає грошей для реалізації усіх програм. У співробітників моїх низька зарплата, а отже – низька мотивація до роботи. Ну й, звичайно, хотілося б, щоби мої підлеглі були мобільнішими, мали сучасну техніку і обладнання. Тоді якість роботи була би кращою.
– Що основне в роботі з колективом?
– Дисципліна, відповідальність і правильні управлінські рішення. Я – прихильник колегіального прийняття рішень. Головне, щоби кожний чітко знав, що і як саме йому потрібно робити. Ще намагаюсь підтримати тих, хто займається наукою. Я й сам – здобувач ЧНУ, пишу дисертацію про економічні засади створення і розвитку національних парків.
– Як довго триває Ваш робочий день? Ви уявляєте себе на пенсії?
– Часто він починається о 5.30 ранку і закінчується о пів на першу ночі. Багато часу займають різні колегії, комісії, засідання…
На пенсії? Це цікаво… Думаю, тоді матиму час собою зайнятися.
– Як Ви відпочиваєте?
– У відпустці не був вже 2 роки. Їжджу до Старої Жадови Сторожинецького району, я звідти родом. Граю у великий теніс уже десятки років, плаваю, взимку катаюся на гірських лижах. Взагалі, полюбляю екстрим.
– Ви – азартна людина?
– Настільки, щоб грати в казино чи в автоматах – ні. Я взагалі противник таких розваг, вони гублять молодь. Іноді граю в преферанс, але в нашому місті мало хто знається на цій грі…
– Як ставиться родина до Вашої діяльності?
– Коли приходжу пізно з роботи, жінка зустрічає нормально. Коли затримався у лазні або на корті – теж не дуже обурюється. Ще у мене найкращі в світі діти: доця вчиться в Києві в академії МЗС, а син – одинадцятикласник.
– Який день у житті вважаєте найщасливішим?
– Найщасливіший період – студентські роки, вони безтурботні. А найрадісніший день був у 1980 році. Я служив в Афганістані і не знав, чи повернуся живим додому. Мені залишалося зовсім трохи до дембелю і я вступав до політехнічного інституту. Коли прийшов лист, що мене звільняють на кілька місяців раніше, радощам не було межі! Тим, хто усе життя прожив цивільним, такого не зрозуміти…

Лєра ЯСНИЦЬКА, «Версії»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *