Рецепт Марії ПОРЧУК: «Будь усяка, лиш не будь ніяка!»

20 травня Чернівецькому бізнес-центру виповнюється 9 років. Колись у цьому проекті було 11 центрів по всій Україні, нині їх залишилося 3, причому тільки Чернівецький працює у статусі громадської організації, а Житомирський і Чернігівський – стали приватними структурами. Увесь цей час центром керує Марія ПОРЧУК, яка вважає, що успішна жінка та, про яку ніхто не знає.
por_3.jpgЛюбов грошима не заміниш
– Нещодавно я повернулася з Ізраїля, де відбувся семінар жінок-представниць малого і середнього бізнесу з країн колишнього СРСР. Цікаво було дізнатися, як у інших країнах роблять бізнес ті, хто вийшли з «одного інкубатора». Так ось грузинки та білоруски найбільше подібні до українок.
А ще, зрозуміла, що нам треба повчитися в євреїв їхньому ставленню до батьків і до жінок, не кажучи вже про умови для підприємництва. Там держава дуже піклується про розвиток виробництва. Нас возили в індустріальний парк – експортно-орієнтоване виробництво, яке має величезні пільги в оподаткуванні й дешеву оренду. Посеред парку розташована школа на 600 місць. Парк підтримує школу, натомість учні вчаться працювати на виробництві. Побували також у індастріал-хаусі – великій громадській організації, яка готує дітей до роботи на виробництві. Там є навіть спеціальні комп’ютерні ігри. Мені сподобалася одна, в якій діти мають створити трикотажну фабрику. Зрештою, так готують дітей до майбутнього самостійного життя. Їх вчать думати і працювати, а не сподіватися на маму з татом.
– Українські діти відрізняються від дітей з інших країн?
– Найбільша проблема наших дітей у тому, що їх ніхто не виховує. Особливо в сім’ях, де батьки працюють за кордоном. Я завжди кажу, що треба вкладати гроші в дитину, а не в диплом. Мати, яка надривається за кордоном, хоче компенсувати свою любов до дитини грошима, але це не дає результату. У цьому переконалася на власному досвіді. Коли я, галичанка, починала бізнес-центр на Буковині, моя донька два роки жила з моїми батьками. І хоч я часто приїжджала, дитині нічого не бракувало, відчуваю, що ці 2 роки я, як мати, згаяла.
– Що робити, аби матері не втрачали своїх дітей?
– Ми створили проект для жінок, які повертаються з-за кордону додому. Їх не так багато, але вони повністю асоціальні, тобто такі, що відвикли жити в Україні. Приїжджають з грошима і не знають, що робити далі. Найцікавіше, що у групі, яку ми навчали, було більше… чоловіків! Жінки, як правило, сильніші за чоловіків, тому легше адаптуються до будь-яких умов і рідше повертаються. Тому, поки вони не матимуть гідного життя вдома, тягнутимуть на собі чоловіків на дивані та дітей у гральних автоматах.
– Як ставитеся до гендерної політики?
– Я цього слова не люблю, бо зазвичай у нього вкладають неправильний феміністичний зміст, тоді як мова йде про рівність чоловіків і жінок. Так ось я не прихильник ні гендеру, ні фемінізму, бо проблема в іншому. Нещодавно дивилася російське ток-шоу і мені дуже сподобалася фраза Леоніда Ярмольника про те, що нині сімейні пари – цілеспрямована жінка і чоловік – чеховська «душечка». Тобто, чоловіки не відчувають себе чоловіками і їм так комфортно! Натомість, жінок, які повністю розчиняються в сім’ї, на жаль, стає все менше.

Найсправедливіший закон – Божий
– Про що мріяла в дитинстві директор бізнес-центру?
– Змалку я хотіла стати медиком, як мама і брат. Навіть двічі перемагала у Всеукраїнській олімпіаді з біології! Тому поїхала вступати до Чернівецького медінституту і, на щастя, провалилася. У результаті стала спочатку товаро­знавцем, а потім – економістом. Це виявилося стовідсотково моїм. Бізнес-консультант – як лікар: не має права на помилковий діагноз і неправильне лікування, бо тоді проект помре.
– Як не помилитися у виборі?
– Щоб не зробити помилку у виборі, треба якомога раніше пробувати себе в різних галузях. І коли раніше вважали, що вивчився раз на все життя, то нині треба раз на півроку обновляти свої знання, а раз на 3 роки – змінювати роботу або сферу діяльності. Це доведено вченими. Ти набираєшся досвіду і пізнаєш нове.
– Ви згодні, що нині нічого не доб’єшся без грошей?
– Думаю, що світом править Закон Божий, а не закон гаманця. Гроші самі по собі нічого не приносять, гарні ідеї та бажання працювати – набагато ефективніші. Вважаю, що, наприклад, моя посада – винагорода за бажання змінити своє життя. Бо коли я дізналася, хто крім мене претендував на неї, була шокована. Моє бажання працювати виявилося сильнішим за імена дітей відомих батьків з товстими гаманцями. Ті, кому щось дістається «нашару» або нечесно, і не лише в бізнесі, обов’язково за це розплачуються. На жаль, не грошима.
– Чи правда, що для отримання гранту треба поділитися з грантодавцями?
– Я виграла більше десятка грантів і жодного разу ні з ким не ділилася. Хоча були і програні гранти. Я чула, що в таких випадках уся справа у «відкаті», але особисто з таким не стикалася.
– Ви маєте досвід роботи в міській раді. Що ви можете сказати про роботу чиновників?
– Коли я пішла працювати в міськ­раду, люди реагували досить дивно: тобі до пенсії ще багато років, стаж заробиш і пенсія буде гарна… Менталітет народу навіть не дозволяє уявити, що ти працюватимеш, щоб зробити щось корисне. Втім, я виявилася великою оптимісткою. Корупція і рівень прийняття рішень у владних органах не дозволяють зробити щось по-людськи. Хоча за той недовгий час, що я була у міськраді, деякі ідеї вдалося втілити в життя. На жаль, вони стосувалися лише міста, а область у цьому плані – непочатий край роботи. Ще я зрозуміла, що часто ті, хто хоче вкласти гроші в розвиток нашого краю, мають, м’яко кажучи, не завжди ті наміри, які декларують. А ще я так і не змогла звикнути до стабільної роботи від 9 до 18 і політики «мовчазної згоди», яка насправді є політикою ігнорування проблем.
– Ви хотіли би, щоб діти повторили Ваш життєвий шлях?
– Мій син уже зовсім дорослий, тому він його вже точно не повторить. А донька закінчує 9-ий клас, і я намагаюся на неї не тиснути. Мені здається, що економіка – це не її. Вона гарно в’яже, робить ікебани, дуже любить маленьких діток і спершу хотіла вступати до педколеджу. Але тим, хто працює в наших школах не позаздриш. Але це ж її вибір. Я не хочу, щоби донька повторила моє життя, вона має своє власне. Та іноді думаю, що проходжуся по дитині, як танк, намагаючись її кудись спрямувати.

Треба жити сьогодні!
– Ви любите «жіночі» заняття?
– У 18 років я зшила собі весільне плаття. Люблю в’язання й макраме, але зараз на це не вистачає часу. Після того, як побувала в Нідерландах – «захворіла» тюльпанами, коло мого будиночка є 18 рідкісних сортів. Люблю читати сучасну літературу. Мені дивно: раніше не знати літературних новинок було поганим тоном, а зараз здивування викликає, коли людина щось читає. А ще маю хобі: колекціоную напої в 50-грамових пляшечках. Почала їх збирати 20 років тому, маю пляшечки з 17 країн. Їх назбиралося багатенько, тож довелося замовити для них спеціальні меблі.
– Ви – успішна жінка?
– Успішною є жінка, яку ніхто не знає. У неї все гармонійно, і їй не потрібен зайвий піар. Ті, чиї імена на слуху, як правило, досягли успіху лише в чомусь одному. Хоча я не погоджуюсь з тим, що жінка має обирати між роботою і родиною. Є багато жінок, які мають і те, й інше. І про них, як правило, мало хто знає. Тому мені важко себе оцінити з цієї точки зору.
– То, може, Ви – красива жінка?
– Це вже точно ні! Я – некрасива жінка. У мене змалечку була купа комплексів: зросту забагато, прикус неправильний, очі негарні. Пізніше я зауважила, що дуже красиві жінки рідко бувають щасливими, і мені трохи «полегшало». Хоча моя донька ще вища за мене, але її це чомусь не бентежить. Вочевидь, вона – інше покоління.
– Бувають моменти, коли Вам нічого не хочеться?
– Коли сам нічого не хочеш, треба аби хтось тебе взяв і «файно потряс». Загалом, найважче у житті – не завоювати кохання, визнання, статус чи ще щось цінне, а утримати те, що в тебе вже є.
– Що треба, аби бути щасливою?
– У силу обставин я стала філософом. Був період, коли думала, що «поживу пізніше», хоча тоді просто «літала на крилах». А тепер точно знаю, що життя не можна відкладати на потім: маєш день і треба жити. Не чекати до пенсії, поки діти виростуть, коли гроші будуть. Треба цінувати тих, хто в тебе є зараз. Треба прислухатися до себе. А ще, моя бабця мені завжди казала: «Будь усяка, лиш не будь ні­яка». І вона була права! Бо найнещасніша та людина, яка нічим не цікавиться і нічого не робить.
Лєра ЯСНИЦЬКА, «Версії»

Слова пошуку:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *