Продам будинок з бабусею, недорого!

Хвору бабусю, яка уклала договір довічного утримання, морили голодом і намагалися продати разом з будинком

2005 року в Аліси Миколаївни Степанської помер чоловік. Вона залишилась самотньою в будинку, де крім «лампочки Ілліча» не було інших благ цивілізації – ні води, ні каналізації. Стіни будівлі – тонкі, в одну цеглину, тож жінка взимку замерзала. Щоб якось виживати, їй доводилося продавати бузок на квітковому ринку, що на проспекті Незалежності. Адже невеличкої пенсії не вистачало. Там до неї кілька років тому зі співчуттями та пропозицією допомоги і підійшла пані Марія Антонюк…

«Допомога», звісно ж, виявилась не заради «спасибі». Жінки уклали договір довічного утримання (догляду), за яким після смерті Аліси Миколаївни у власність пані Марії переходив будинок бабусі на вулиці Бережанській.
Отож, за домовленістю, пані Марія зобов’язалася провести в будинок воду, каналізацію, встановити душову кабінку, щомісяця надавати бабусі матеріальне забезпечення з утримання (харчування, одяг, необхідний догляд, забезпечення ліками). Також пані Марія пообіцяла старенькій утеплити стіни будівлі.

– Головні пункти угоди вона із сином виконали, – каже Аліса Миколаївна, – проте абияк, нашвидкуруч, із найдешевших матеріалів. Душову кабінку та унітаз розмістили прямо в кухні! Над унітазом підвісили бойлер, але стіна тріснула, і він запросто може зірватися і прибити мене, коли я сидітиму на унітазі! Застелили підлогу в кухні ламінатом, підштукатурили зовні, побілили всередині, проте утеплювати стіни Марія відмовилася. Проте це ще не найгірше…

Угоду ми уклали два роки тому, але від березня минулого року «моя доглядачка» тут майже не з’являлася. Лише кілька разів приходила і запитувала, чому не беру на квартиру людей? Вона хотіла продати мене! Разом з хатою, за чотири тисячі доларів! До мене вже приходили чоловік п’ятдесят… Марія довела мене до двох інсультів, після другого інсульту в мене відмовила нога, і я не могла ходити…

– Одного разу ми помітили бабу Аллу (так сусіди називають Алісу Миколаївну, – авт.) у вікні, – розповів сусід жінки Юрій Тарновецький. – Вона стукала в шибку і кликала до себе. З’ясувалося, що бабуся хвора: через запалення ніг не може ходити, їжі вдома – катма, скаржилася, що вже 5 днів нічого не їла. А в хаті було дуже холодно. У неї був інфаркт, проте його не засвідчили, бо бабуся боялася викликати лікаря. Їй було соромно, що вона така брудна, до того ж боялася, що опікунка запроторить її до психлікарні…

Якось до Аліси Миколаївни заходила пані, яка через оголошення в газеті приходила сюди купувати будинок з бабусею. Вона перейнялася співчуттям до старенької, і запропонувала їй нібито хорошого адвоката з міста. Сусіди бабусі погодилися свідчити. Адвокат запевняв, що бабуся виграє суд, і угоду буде скасовано. Проте далі розпочалися дивні речі…

Свідчення сусідів і самої Аліси Миколаївни видалися судді не такими переконливими, як пані Марії та її сина, який і здійснював ремонт у помешканні бабусі…

– Я сама чула, як син Васька звертався до Марії: «Мамо, як-небудь будемо робити. Ми так зробимо, щоби закрити їй очі, хіба вона довго протягне? А там будемо бачити…» – каже інша сусідка бабусі Лідія Ліщук. – Я казала це на суді, проте ні мене, ні інших свідків ніхто не хотів слухати.

Коли суддя прийшла до хати Аліси подивитися, чи справді їй зробили ремонти, то власноруч вигнала мене звідтіля на вулицю! За гроші у нас сьогодні все робиться. Зараз правду ніхто не любить. А ми хочемо правди, ми – старі люди, діти війни, хто дав право знущатися над нами, живими людьми?!

Отож, суд Аліса Миколаївна програла. Коли ж її адвокат подавав справу в апеляційний суд, той видав постанову «не прийняти», адже доручення баби Алли на його ім’я виявилося простроченим. Цікаво, як міг адвокат прогледіти «таку дрібницю»? А тим часом, як запевнили бабусю, відведений термін на подання до апеляційного суду збіг.

Щоби розібратися у «юридичних тонкощах», Аліса Миколаївна разом із сусідами вирушила на прийом до голови Чернівецької облдержадміністрації Михайла Папієва.

– Записалися на прийом, потрапили до юриста, а той каже, що термін не втрачений. І бабусю направили до адвокатської контори на вулиці Франка, 17, – розповідає Юрій Тарновецький. – Пішли бабусі туди, показали папірець – направлення з облдержадміністрації. Проте, жінка у приймальні сказала їм, що потрібного адвоката тут немає, і нібито їх «не туди направили».

Розгублені бабусі вийшли з приміщення, тоді вже всередину зайшов я, попросив письмову відповідь. Натомість на мене одразу почали підвищувати голос, зрештою, жінок попросили зачекати. Вони чекали до самого вечора, їм навіть не дозволили в туалет сходити, довелося йти аж на Соборну площу. І це в такому віці! А наступного дня Алісу Миколаївну повідомили, що термін якраз вийшов, і запропонували звернутися через півроку…

– Та я помру через півроку, не дочекаюся! – вигукує старенька.

– Вона останнім часом постійно повторює, що коли б знала де придбати «лимонку» (гранату, а не фрукт, – авт.), то підірвала б себе у будинку, – зітхає пан Юрій. – Звісно, усі сусіди хвилюються за самотню літню сусідку…
А вона, між іншим, налаштована рішуче. Схоже, несправедлива феміда та неспроможність місцевої влади захистити стареньких помалу перетворить наших пенсіонерів на «домашніх терористів». Хоча вони й не вимагають бозна-чого – трішечки б уваги їм та звичайної людяності…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *