Пам’ять: Особистості, що залишають слід

«Щойно прочитала дуже сумну новину: пішов у засвіти професор Волков Анатолій Романович, – написала у своїй сторінці Фейсбук заслужена журналістка України Валентина Мацерук. – Ця звістка опечалила його численних учнів, колег-науковців – усіх, кому доля дарувала роки, години, хвилини спілкування з, без перебільшення, Великою Людиною – великою, бо в усьому намагався бути й був максимально чесним, досконалим, високопрофесійним – і в улюбленій роботі, й у людських взаєминах. Зробила такий висновок не тільки ознайомившись із Вікіпедією, публікаціями про Науковця і його доробок, а й із нечастих особистих зустрічей за чашкою чаю, коли в гостинній домівці Анатолія Романовича і Людмили Петрівни розмовляли не тільки про науку, а й про життя». Торік Анатолій Романович Волков відзначив поважний ювілей – 95-річчя. З цієї нагоди п. Валентина й опублікувала в «Буковині» цей матеріал, який сьогодні пропонуємо увазі читачів уже на знак пам’яті про незабутнього професора Волкова.

Особистості

ТРИ ЗУСТРІЧІ З ПРОФЕСОРОМ ВОЛКОВИМ

Щасливий той, кому доля подарувала навчатися у мудрих учителів. І таких щасливців, упевнена, серед нас є дуже багато. І чимдалі дорослішаючи, соліднішаючи, кожен ще більше осмислює й оцінює їхню роль у становленні власної особистості. З огляду на це по-доброму заздрю учням, колишнім студентам знаного науковця, літературознавця, професора Анатолія Волкова. Серед них є чимало його послідовників, зокрема й у Чернівецькому національному університеті, якому він присвятив десятки літ невтомної праці – викладацької, науково-дослідницької – справі всього свого життя. Мала своїх навчителів у своїй школі й львівській альма-матері, яких згадую з вдячністю. А от знайомству, доторку до мудрості Анатолія Романовича завдячую нашій професії, яка дарує неповторні, незабутні зустрічі.

Зустріч перша – на Українській…

Коли перейти через дорогу від нашої редакції, що на вул. Українській,  до будинку №37 та трохи підняти очі вгору, то можна побачити меморіальну дошку. І навіть якщо ви поспішаєте, варто на мить зупинитися, аби дізнатися, що в цьому домі в 1949-1959 роках жив український фольклорист, літературознавець Роман Михайлович Волков. Саме біля цього обійстя надцять літ тому зблизька побачила Анатолія Романовича, ім’я якого не раз чула серед прізвищ інших відомих університетських науковців. Звісно, того дня він конче мав тут бути присутнім: відкривали дошку на честь його батька. Роман Михайлович, як розповів, був для нього найпершим учителем. І це той випадок, коли діти йдуть батьківськими стопами. Тепер, озираючись на минуле, ознайомлюючись з біографією Романа Михайловича і Анатолія Романовича, вкотре пересвідчуєшся: мудрість, розум, інтелект передаються у спадок. Та й на синові Анатолія Романовича й на онуках природа не відпочила…

Церемонія відкриття меморіальної дошки зазвичай не передбачає розлогих виступів. Про заслуги Романа Волкова перед вітчизняною наукою присутні говорили стисло. Та й сам Анатолій Романович на вулиці біля рідного будинку, в якому раніше мешкав разом із дружиною та сином, був не дуже говіркий. Хоча у короткому спілкуванні після завершення офіціозу дещо розповів про свою родину і хоч не звик вельми проявляти емоції, та приховати хвилювання не міг. Тож більше про Волкова-старшого дізналася із Вікіпедії. І це важливо, коли вести мову про заслуги Волкова-молодшого, який у свої поважні роки може достеменно сказати: ці роки – його багатство, що його надбав невтомною «сродною працею». 

Коріння Волкових – на Чернігівщині. Там вчителями трудилися батьки Романа Михайловича. А згодом і він здобув спеціальність на словесному відділенні Ніжинського історики-філологічного інституту. Ще студентом захопився вивченням фольклорних пам’яток. Його студентська праця «Народна драма «Царь Максиміліан»» отримала високу оцінку фахівців і була видана окремою книжкою у Варшаві. Відтак викладав в Одеській гімназії. Склав магістерські іспити і здобув звання приват-доцента, пройшов підготовку до професорського звання у Петербурзькому університеті. Працював у 1920-1923 роках ректором Одеського інституту народної освіти, викладав в Одеському педагогічному інституті. Був причетний до створення філологічного факультету Одеського державного університету, який очолив і водночас завідував кафедрою російської літератури. В повоєнний час (1945-1950 роках) обіймав посади проректора з наукової роботи та завідувача кафедри російської літератури Львівського державного університету. Відтак – Чернівці, університет, де займав такі ж посади.

Наукові праці вченого пов’язані переважно з українським та російським фольклором. Досліджував народну драму, казки, билини, вивчав українсько-російсько-польські літературні зв’язки. Роман Волков був головою етнографічно-діалектологічної секції Одеської комісії краєзнавства при Всеукраїнській академії наук. Як керівник цієї секції працював над організацією музею Степової України. Крім того, він вів семінари з матеріальної етнографії та фольклору, українознавства, зі стилістики казок, билин та дум, а також з ткацтва та писанкарства на Чернігівщині. 

Поряд з фольклором Р. М. Волков вивчав, зокрема, й творчість Т. Г. Шевченка, О. С. Пушкіна, Л І. Боровиковського, В. А. Жуковського. Його авторству належить 152 наукових публікацій.

Чернівці стали останнім прихистком професора Романа Михайловича Волкова, про якого нам нагадує меморіальна дошка на вулиці Українській. Проходячи повз, не зайве подумки вклонитися людині, яка у тодішніх реаліях наснажувалася українською казкою, думою і… писанкою.

Народжений в Одесі, його син Анатолій Романович згодом успадкує любов до Слова, до Книги. І рідкісні видання – справжнісінький скарб, який зберігається у старовинних із червоного дерева шафах, що разом із раритетною бібліотекою залишилися у домівці, де тепер мешкають Анатолій Романович та Людмила Петрівна – не тільки берегиня домашнього затишку, а й однодумиця, також поважний науковець. При наступній зустрічі з професором Волковим він познайомив мене з нею.

Зустріч друга. У домашньому інтер’єрі

Не знаю, звідки, з якого фольклору, із якого джерела поширилася легенда про те, що в кожній оселі живе свій домовичок. Але впевнена, що він схожий на доброго казкового гнома з великими довірливими очима, якими вселяє добро у мешканців будинку. Хоча він і невидимий, проте підтримує домашню ауру й оригінальний своєрідний дух господарів. У Волкових він справді якийсь особливий. Я відчула його, коли напросилася до них у гості. Нагода була гарна – ювілей Анатолія Романовича. Втім, вони самі мене запросили, аби погомоніти в затишній, не офіційній обстановці. Пили шампанське з канапками, приготованими за оригінальними рецептами Людмили Петрівни, смакували тортом із ароматною кавою. Я ж принагідно приглядалася до ошатних томів у шафі, але погляд зупинявся на фарфорових фігурках – Гоголівських персонажах із «Мертвих душ». Виявляється, це також спадок від Романа Михайловича, який захоплювався класикою. А користується він особливою любов֦’ю в родині ще й тому, що молодші Волкови не менше закохані в класику. Людмила Петрівна, до того ж, працюючи в університеті на кафедрі російської літератури, досліджувала творчість Миколи Гоголя. Анатолій Романович же взявся досліджувати компаративістику. Цікаво було дізнатися від нього мені, не спеціалістові, що то за наука, а вона про те, що в літературах різних народів були присутні свої персонажі, які несли в собі певні ознаки, схожі між собою, проте з міткою національного колориту – як-от у байках Езопа, Крилова, Глібова… 

Мовою енциклопедій. У воєнні часи у зв’язку з евакуацією Одеського університету, де батько працював деканом філологічного факультету, родина виїхала до Сталінграда. Там Анатолій встиг закінчити тільки перший курс німецької філології Сталінградського педагогічного інституту. Відтак навчався на відділенні російської філології Одеського університету, який тоді перевели в місто Байрам-Алі (Туркменістан). Згодом продовжив начання в аспірантурі кафедри слов’янознавства Львівського університету, де водночас займався викладацькою роботою. У 1950 році переведений до Чернівецького університету. Захистив докторську дисертацію. Впродовж 1982–1998 років очолював кафедру теорії та історії світової літератури Чернівецького державного університету. Разом із колегами впорядкував монографію «Лексикон загального та порівняльного літературознавства» (2001), яка отримала визнання не тільки в Україні, а й за її межами. Автор 224 статей, монографій «Ярослав Гашек», «Драматургія К. Чапека», «Форми літературних зв’язків та взаємодій» тощо. Член Українського комітету славістів (1962). Учасник Міжнародних з’їздів, конференцій в Україні, Росії, Польщі, Чехії. Наукову діяльність відзначено пам’ятною медаллю Міністерства культури Чеської республіки (1990) та багатьма дипломами і почесними грамотами Міністерства вищої освіти України, СРСР…

ікаво, що за круглим домашнім столом ми тоді менше говорили про викладацько-дослідницькі заслуги ювіляра й подружжя. Більше – про життя, про те, як серйозний викладач і його тендітна, майже вдвічі нижча зростом студентка-однофамілиця відчули спорідненість душ, як із ролей студентського драматичного гуртка на філфаці Чернівецького університету «ввійшли в роль» гармонійного подружжя. Як народився син, який, ставши дорослим, здійснив колишню батькову мрію (Анатолій в юності хотів стати біологом), а нині Роман Анатолійович – доктор біологічних наук, професор, очолює кафедру молекулярної генетики та біотехнології ЧНУ ім.Ю. Федьковича, його дружина також трудиться на науковій ниві. Як онуки перейняли вже захоплення своїх батьків – Андрій нині працює в Амстердамі, Аня – студентка біофаку. Ми розмовляли «на рівних», і в мене було таке враження, наче ми знайомі ледь не сто років, що принаймні мені вже доводилося зустрічатися з цими мудрими, інтелігентними людьми, які не озирали світ погордливим поглядом із висоти своїх досягнень. 

Але про досягнення, про їхню активну життєву позицію варто говорити. До прикладу, Людмила Петрівна довгий час публікувала рецензії на літературні новинки, на театральні прем’єри на сторінках «Буковини». Подружжя й досі є активними, небайдужими читачами газети й нерідко були гостями нашої редакції (про ці зустрічі можна говорити окремо, бо й справді наше знайомство не обмежилося лише трьома!). Театр, музеї, концертні зали – то ще одна стихія Волкових, без яких вони не уявляють свого життя.

Ну а щодо першої – наукової, то, без сумніву, вони почуваються в ній природно й гармонійно, займаючи свою нішу, пожинаючи власні лаври. Власне, йдеться навіть не про лаври. Просто вони робили (й роблять!) те, до чого мають хист, що люблять і що може принести користь. 

Пригадую, як кілька років тому професор Волков подарував нам Шевченкового «Кобзаря», виданого в Чернівцях у перекладі російською мовою. До цього видання доклали своїх рук і розуму їхній з дружиною тандем. Людмила Петрівна й Анатолій Романович співпрацювали з перекладачами, вникаючи в тонкощі перекладацької справи: скажімо, наша українська тополя по-іншому інтерпретувалася в контексті російської та інших літератур. Й досі пам’ятаю, як світилися очі Учителя, коли він писав автограф у книзі.

Зустріч третя. В аурі вдячності

Здавалося, то було зовсім недавно. А, виявляється, минуло вже п’ять років. Тоді Анатолія Романовича з нагоди поважного 90-річчя запросили до муніципальної бібліотеки імені Анатолія Добрянського. Ювіляр сидів за столиком в оточенні своїх книг і… колишніх учнів, котрі вже давно самі стали відомими, улюбленими вчителями для молодших поколінь. Стали науковцями, письменниками, журналістами. Вони щиро говорили про «школу Волкова», про «вовчу зграю» – так у юні роки називали свій гурт у літклубі на чолі з Анатолієм Романовичем. Наголошували на значенні не тільки його літературознавчої школи, а й школи інтелігентності, людяності.

Натомість Професор здебільшого говорив про своїх учителів, особистостей, які відіграли роль у його становленні. Передусім, звісно, про батька, бо саме завдяки йому «увійшов в літературу й фольклористику», від нього, з його бібліотеки дізнався про величні постаті української історії, про які того часу прийнято було мовчати. Розповів про цікавий факт: свого часу він подарував Михайлові Григоровичу Івасюку, з яким товаришували, книжку Володимира Гнатюка. Згодом син пана Михайла Володимир Івасюк, читаючи збірку, знайшов строфу, де згадувалася трава-рута. Потім з’явилася знаменита пісня, яка стала неофіційним українським гімном … А ще зауважив, що, навчаючи свого часу студентів, він… сам у них вчився.

Мудрість – вона і є мудрість. А мудрі казали: людина вчиться все своє життя.

…Ми планували зустрітися з Анатолієм Романовичем напередодні його ювілею – 95-річчя. Знову ж таки – у домашньому інтер’єрі. Але життя внесло свої корективи – карантин, вірус нас усіх прив’язав до домівок. Проте віримо: мине й це випробування, і ми неодмінно зустрінемося. 

Валентина МАЦЕРУК 

P.S.На превеликий жаль, зустрічі вже не буде. Але залишається світла пам’ять.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *