Отець Андрій ПЕКАНЕЦЬ: «Cвященик – це той, хто в одній руці тримає Біблію, а в другій – газету»

Молодий вікарій чернівецького костелу Воздвиження Святого Хреста отець Андрій Пеканець гуртує навколо себе католицьку молодь. Чи ж це дивина, коли й сам він щойно закінчив семінарію і після освячення влітку минулого року на Буковині отримав перше місце служіння? Чи дивно, що юні парафіяни храму в захваті від того, що їхній душпастир разом з ними відвідує етнодуховні фестивалі, ходить на прощу, грає в теніс чи, на радість футбольним вболівальникам, прямує до Словенії, аби взяти участь у Чемпіонаті Європи з футзалу серед священиків? Але віряни люблять його не лише за позірну подібність до них самих. Він мудрий не за віком, бо щиро черпає мудрість зі Святого письма і вважає себе лише голосом, який озвучує Божий промисел. І не соромиться вчитися й питати  про те, чого не знає.

Народившись у католицькій родині на Львівщині, Андрій Пеканець давно відчув богословське покликання, а семирічне навчання в семінарії стало практичним терміном для усвідомлення та обмірковування цього. «Це моя дорога, – вважає вікарій. – Я відчув, що цього хоче від мене Бог».

IMG_0266 

Душпастирство – робота з людиною

– Отче Андрію, наскільки важко молодій людині бути душпастирем, адже від вас очікують настанов і віряни старшого віку?

– Священик має в рівній мірі дбати і за дотримання обрядів і таїнств Церкви, і за духовний супровід для вірян. Я здійснив лише перші кроки в роботі з людиною. Звісно, чим старша людина, тим вона мудріша і досвідченіша. Але я черпаю свою мудрість у Святому Письмі, у Бога. Я не є людиною із надзвичайними здібностями, я лише голос. А людські душі – однакові, адже, незалежно від віку, вони потребують Бога. Можливо, у різному віці – в різний спосіб, але потреба – одна.

– Але ж ви не переживали багатьох ситуацій, які породжують безліч питань у ваших парафіян…

– Я не з космосу, не з Марса, не з іншої планети. Як би людям не здавалося, що ми, священики, живемо автономно у своєму світі, у більш комфортному – насправді ми від людей і для людей. Усі ситуації я оцінюю з точки зору Божого замислу в житті людини. Цей замисел завжди добрий, тож і спрямований на це – в той чи інший спосіб. Я знаю, що людина може бути щасливою в будь-якій ситуації, бо це завжди є рішенням людини. Багато душ є скривдженими, але люди самі себе кривдять через неправильне ставлення до ситуації. Наприклад, коли не приймають прощення, живуть і не роблять наступного кроку.

– Ви знаєте своїх парафіян?

– Звісно. Якщо хтось приходить до храму і хоче бути анонімним – це неможливо. Більшість цього не свідома. А я ж бачу їхні обличчя, знаю на ім’я. Одразу звертаю увагу, якщо приходить хтось новий, уперше. Як можна на це не звернути уваги, якщо тут ти можеш зустріти Бога! Тож хочу знати вірян на ймення, і, якщо вдається, – хочу створити таке спілкування, таку ситуацію, яку можна окреслити словами «я і ця особа».

У нашій церкві є така практика, що дуже наближує до людей – щороку проводимо душпастирські відвідини: йдемо до кожної родини, кожної хати. Я буваю в кожного парафіянина, на загал – буваємо майже в 400-х житлах. Ми не чинимо всупереч волі вірян – адже є й такі, що не мають бажання прийняти душпастиря у себе вдома. Хтось робить ремонт у помешканні, у когось чоловік випиває… Люди цього соромляться. Але я міркую, що саме важливо було б зустрітися з тим чоловіком чи побачити той ремонт… Та не можна ігнорувати людський чинник.

– Ви працюєте з молоддю. Що саме містить ця робота?

– Головне в ній – розуміння того, що молодь теж має своє місце у житті парафії. Адже бути християнином – це не лише ходити до церкви, це певний спосіб думання, життя. Саме навколо цих питань гуртується Римо-католицька Церква у Рік віри, який нині в ній триває. І якщо для одних відвідувати Служби Божі і користатися таїнствами Церкви –  достатньо, то для інших – це лише підстава прагнути більшого.

Тому ми влаштовуємо катехизи для молоді – зустрічі, де говоримо про Бога, про різні життєві ситуації, моральну оцінку різних явищ. Говоримо про все: від стосунків між хлопцями й дівчатами та вживання алкоголю, – аж до покликання, обговорення кінофільмів чи таких суперечливих питань, як, наприклад, гомеопатія. Так-так, це дуже цікава тема, яка не має чіткого й однозначного сприйняття навіть у колах Церкви: адже в ній задіяний не стільки медичний, скільки магічний підхід.

Звісно, що душпастирська робота потребує спеціальної підготовки. Я у семінарії вивчав специфічні предмети: психологію, філософію – від власне філософії до богословського виходу, антропологію, соціологію. Я магістр богослов’я, закінчив вищу духовну семінарію латинського обряду – львівську філію краківського Папського університету Іоанна Павла ІІ.

«Ми зобов’язані перед історією»

– Ви – священик у храмі, який наступного року відзначатиме 200-ліття. Це відповідально?

– Настоятель костелу – отець Марек Дроздзік, але відповідальність лежить на усіх (усміхаєтьсяавт.) Як католик і як богослов, я побував у багатьох храмах. Храм Воздвиження Святого Хреста, де я проходив практику в сані диякона і де отримав перше служіння як священик, справив на мене особливе враження. Тут є відчуття святості від самого приміщення, від того, що називають намоленістю. Я не просто відчув її, а, можна сказати, побачив. Вочевидь, тому, що тут у будь-які часи безперервно тривало служіння: його не закривали.

Священик, який відповідає за храм, відповідає за художні цінності в ньому. Найперше – мусить не зашкодити їм, не знищити через некомпетентність, звертатися за допомогою до спеціалістів. Ми маємо обов’язок перед історією.

Свого часу були модифіковані куполи храму, на нашу долю випало лише замінити покриття, аби зупинити протікання даху і пошкодження фресок. Зараз перейшли до внутрішніх робіт. Це чищення стін – від 80-літнього пилу, від затемнень, спричинених вогнем свічок, якими освітлювався храм, поки в ньому не було електроенергії. Плануємо доповнити елементи, яких бракує, освіжити стіни. Роботу реставраторів тут можна порівняти із роботою стоматологів-дантистів, які відновлюють початковий вигляд об’єкта і, разом з тим, зберігають його, продовжують життя.

– На костелі є й два годинники…

– Так, сонячний і той, що на вежі. Сонячний завжди справний. А інший сестра-черниця щодня накручує корбою на вежі. А як зупиняється – кличуть майстра.

– У якому стані унікальний орган у храмі? Адже він використовується під час літургій?

– І він уже потребує ремонту. Як професійний органіст (о. Андрій здобув музичну освіту в Інституті церковної музики у польському Перемишліавт.), відзначаю його своєрідність, здатність додати «смаку» літургії. Наразі на цьому органі виконують літургії дві парафіянки і одна сестра-черниця – це їхнє служіння, коли вони свій талант покладають на добро парафії. Орган потребує ремонту, настроювання. Кілька голосів мають не такий чистий звук, як потрібно. Але цей ремонт також вимагає професійності й чималих коштів, тож сьогодні пріоритетом є внутрішні роботи.

– Якось під час Різдвяних свят ви разом з хором хлопчиків з музичної школи виконували польську колядку в Органному залі Вірменської церкви… Не пробували грати на тому органі, який і зараз використовують для концертів?

– Маленькі хористи з першої музичної школи прагнуть зростати професійно, розвиватися. Тож пробують співати іншими мовами. Спробували польською – я допомагав їм правильно вимовляти слова, співав разом з ними (усміхаєтьсяавт.) А музики я вчився 5 років. Жив за 10 км від польсько-українського кордону і щоп’ятниці їздив на вихідні до Перемишля – починаючи з 9-го класу і ще 2 роки після школи… Я органіст, але для літургічного вжитку, не концертного. Щоб бути музикантом – треба займатися щодня. Орган – інструмент мені рідний, а професія священика – по серцю. Не можна людині роздвоїтися.

«Інститут спяніння знищив інститут чоловіка як такий»

– Ваші духовні пошуки сягали далеких країн?

– Насправді духовності не треба шукати далеко. Гадаю, піше паломництво протяжністю 100 км по сусідній області дає таку ж духовну силу, як польоти за океани. Свого часу я побував на зустрічі лікарів-гінекологів з усієї України, яку організував Всеукраїнський благодійний фонд «За гідність людини» у співпраці з американським фондом «Чаша милосердя» у Боснії-Герцеговині (в  Меджугор’є). Духовні мандри святими місцями поєднувалися із розмовами з освіченими людьми щодо засобів контрацепції, гормонального лікування, абортів. Адже руки лікарів – це перші руки, які приймають у світ життя. Але саме ці ж руки і вбивають! Загалом на подібних зустрічах побувало вже п’ять сотень лікарів, саме на тій зустрічі, яку відвідав я – було їх чотири десятки. І ми, священики, і той  навернений американський мільйонер, який дає кошти на роботу з лікарями в Україні, далекі від наївних мрій, що після такого спілкування ситуація зміниться радикально. Але ми слухали свідчення реальної людини, лікаря, який сам робив аборти пацієнткам – тобто вбивав, і він виносив на світло те, що зазвичай медики приховують: показав обман, у який вони самі намагаються вірити, шукаючи виправдання собі. І такі випадки не поодинокі, лікарі надалі уникають маніпуляцій, що викликають абортування.

А нещодавно я разом з 20-ма буковинськими вірянами здійснив п’ятиденне паломництво від Снятина до Більшівців (Галицький район Івано-Франківської області). Ми мали духовну ціль: ішли, молилися, співали, слухали конференції на тему «Шість істин віри». Серед нас були люди різного віку – від 9-літніх дітей до 60-70-річних бабусь.

– А дідусі в паломництва ходять?

– Це тема, за яку я дуже вболіваю. Чоловіків у церкві менше. Чоловіки думають, що їм немає місця в церкві. І якщо їх нема в церкві – значить, вони насправді приймають таку «істину». Вони бачать релігійне життя як щось дуже емоційне, а емоційність ближча жінкам. І чоловіки вважають, що тільки така релігійність є важлива і правильна. А це не так. Релігійність може проявлятися по-різному.

Інститут сп’яніння знищив інститут чоловіка як такий. Натомість жінка силоміць хоче бути чоловіком, переймає на себе його роль. Це помітно в сім’ї, у повсякденних діях – навіть на базарі, коли жінка йде попереду і все вибирає, а чоловік ззаду лише несе гаманець і покупки… Він стає другим, небажаним. Це неправильно.

– Може, не дуже коректне запитання… Ви могли б особистим прикладом показати, яким має бути чоловік. У сімї, зокрема. Але ви обрали шлях священика,  ваші уявлення про «правильного чоловіка» залишаться нереалізованими…

– Це не означає, що я такий мудрий, розказав, як треба, «вмив руки» і стою собі збоку. Я зроблю більше! Я таких прикладів дошукаюся в інших чоловіках – у тих, які це зрозуміли. Вкажу на них, наведу приклади. Розкажу іншим: «Дивись, він себе знайшов – і ти можеш». Мене тішить, що в житті нашої церкви ця тема витягується назовні.

«Ділити Ісуса – неправильно!»

– Як священики складають проповіді?

– Проповідь – це коментування Євангелії, яка читається щонеділі. В уривку, який читаємо, є зміст, який ми маємо усвідомити, пережити. Він на перший погляд не перетинається з сьогоденням, виглядає несучасним і недотичним до нашого життя. Я ж маю «витягнути» цей начебто неактуальний зміст і показати, що це Ісус казав нам, сьогоднішнім. Показати, що ця думка в серці народилася. Недарма кажуть, що священик – це той, хто в одній руці тримає Біблію, а в другій – газету (усміхаєтьсяавт.). Треба знайти мудрість і збагатити нею людей.

– Знаю, що ви користуєтеся Інтернетом і навіть присутні в соцмережах… То інтернет – це не зло?

– Як і кожна сучасна людина, я користуюся Інтернетом – чи, краще сказати, навчаюся ним користуватися, бо не є в цьому досконалим. Знаю, що декого Інтернет може «затягувати», але ж хіба не ти господар свого часу? Ти господар, і ти мусиш мудро ним користуватися. Тож перше правило: Інтернет має мене збагатити, зробити мудрішим, духовно сильнішим, такого змісту я там і шукаю. І друге: в Інтернеті, як і в житті, я маю бути правдивим. Тому там я захищений правилами, які окреслюю сам для себе.

– Отче Андрію, а ви маєте спілкування зі священиками інших конфесій?

– Доволі часто спілкуюся з православним батюшкою. Він приїжджає до мене на мотоциклі… Дуже розумний і цікавий чоловік. Якось на запрошення однієї протестантської церкви відвідав їхнє богослужіння. Мене дещо здивувало в їхніх проповідях те, що вони багато уваги приділяли недолікам (на їхнє бачення) інших конфесій. Я вважаю, що потрібно наголошувати на тому, який є ти, а не які інші неправильні. Це самообман. Неси зміст любові! Якби кожен взявся за це завдання… Нас більше єднає, аніж розділяє. Нас ділить лише спосіб молитви, спосіб переживання Бога – але Бога Того Самого! Спільно ми могли б більше добра зробити, аніж окремо. Маю ідею спільної Хресної ходи під час Великого посту. Ділити Ісуса – неправильно.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії», фото автора 

2 responses on Отець Андрій ПЕКАНЕЦЬ: «Cвященик – це той, хто в одній руці тримає Біблію, а в другій – газету»

  1. Молодець о. Андрій.побільше б таких щирих і теплих духовних в нашому житті, нехай Бог благословляє Ваше служіння.

  2. Дуже дякую Богу за такого гарного і мудрого отця Андрія,я греко-католичка,але часто вечером ходжу на Богослужіння до костелу і дійсно о.Андрій дуже гарні проповіді говорить,які люблять діти,молоді люди і старші.Нехай Бог благословляє о.Андрія на служіння,здоров’я міцного бажаємо та многії і благії літа!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *