Один з наймолодших священиків Буковини вимолив життя для хлопчика, вагою 980 грамів

У нашому житті нічого не трапляється випадково. «На все воля Божа!» – скаже кожен віруючий християнин. Не став винятком і приїзд 22-річного священика отця Івана ЛУКІЯ: 2003 року його направили з чернівецької церкви Святої Параскеви до Брусниці. Тоді ще навіть церкви там не було. Проте вже від перших проповідей, які проводив отець Іван простонеба, парафіяни зрозуміли: духовність села відроджуватиметься!

Чудо1:  Вимолив дощ

Того літа, коли отець Іван уперше приїхав до Брусниці, стояла посуха. Люди боялися, що залишаться без урожаю і кликали дощ. Але щоранку небо було ясне, сонце сходило високо і продовжувало нагрівати землю.

Молодий священик свою першу недільну службу провів біля однієї з сільських капличок. А звідти, у супроводі ще двох духівників із сусідніх сіл, хресною ходою пішли на поле. У 30-градусну спеку простонеба відчитали Євангеліє і благали у Господа дощу.

– Небо було таке синє, що аж очі різало, – пригадує о. Іван Лукій. – Ми закінчили молитву і розійшлися по домівках. У цей час несподівано звіявся сильний вітер, небо вмить затягнули чорні хмари і… пішов таки довгоочікуваний дощ! Пам’ятаю, люди навіть повибігали з хат, всі обіймалися і дякували Богові за ласку. Тоді сталося справжнє чудо. Гадаю, саме ця подія підкріпила віру селян. Бо вже за кілька тижнів громада узялася за будівництво церкви.

Чудо 2: Знайомство з владикою

Те, що стане духівником, о.Іван відчув іще в дитинстві. З п’ятого класу він паламарював в одній з церков Вижниці. А після школи, не роздумуючи, вступив до Чернівецького національного університету на теологічний факультет. Там, власне, і зустрів свого духовного наставника – Митрополита Чернівецького і Буковинського Данила. Іван ловив кожне його слово і дуже хотів бути подібним до нього.

– З першого курсу я паламарював у церкві при університеті, – розповідає о. Іван. – А у 22 роки владика Данило рукоположив мене у сан священика. Рік я служив разом із ним у чернівецькій церкві Святої Параскеви. А потім владика направив мене у Брусницю. Мене часто запитують, чи не було страшно йти у незнайоме село, тим паче, після розколу церкви на Київський і Московський патріархати. Але страшно не було. Я живу за принципом: якщо Бог дав мені можливість робити цю справу, значить я повинен зробити так, щоби ця справа стала угодною Господу. Бо те, що ми робимо для Всевишнього, несе добро і повертається добром. В Євангеліє написано: Рабе вірний! Ти був вірний мені у малому, я над великим тебе поставлю.

Чудо 3: Благословіння від патріарха Філарета

За чотири роки молодий священик разом із сільською громадою звів у селі церкву Святого Юрія. З того часу кожної неділі під час служби не забуває подякувати всім, хто доклав сил та роботи до зведення сільського храму.

– Церкву будували люди. Бувало, по 60-70 чоловік виходили на будову і зранку до ночі важко працювали, – пригадує о. Іван Лукій. – Я теж не стояв осторонь. Коли били бетон, разом із старостою заліз у траншею і там товкли каміння. Жінки щодня готували їжу баняками, як на весілля, і приносили нам на будову. І хоча мені було трохи страшнувато, що церква зводиться такими швидкими темпами, мої хвилювання були даремними. Тішуся тим, що за ті роки, що ми служимо у нашій церкві, богослужіння очолював і наш владика Данило, і навіть святійший патріарх Філарет разом з іще чотирма архієпископами Української православної церкви Київського патріархату. Гадаю, зведення церкви і благословіння селян Данилом і Філаретом можна вважати іще одним Брусницьким чудом.

Чудо 4: Молитва за похресника

Убранство церкви створили її парафіяни. Вишиті рушники та ікони, іконостас, придбаний сім’єю Флорескулів у пам’ять про їхнього загиблого сина, – усе просто і, водночас, по-домашньому затишно. Коли запитала в о.Івана, чи є у храмі незвичайні, чудотворні ікони, відповідь мене вразила:

– Будь-яка ікона є сама по собі незвичайною. Завжди треба пам’ятати, що молимося ми не іконам, а первообразам, – пояснив духівник. – Ящо молитимемося власне іконі, це вже буде схоже на ідолопоклонство. Мабуть, усі знають про чудотворну ікону Пресвятої Богородиці. Стоячи перед нею, ми складаємо свою молитву первообразу, тобто Богородиці. А вона вже, через ікону, перед якою приклоняємося, може виявити свою присутність. Так з’являються плачучі, кровоточиві, мироточиві ікони.

Ікона поставлена для того, щоби людина могла у своїй уяві відійти від земного і переключитися на небесне. Уявивши, що стоїмо навколішки перед Святим, укріплюємо свою молитву.

Так понад рік тому о. Іван молився у Києво-Печерській Лаврі за свого малесенького похресника. Хлопчик народився з вагою… 980 грамів. І вижив! Уже незабаром сільський священик проводив обряд хрещення і, одночасно, був хрещеним дитини.

Чудо 5: Щаслива сім’я

Опісля богослужіння, о.Іван поспішає до Іспасу, де на нього чекають найрідніші – дружина та синочок. Свою сім’ю духівник називає даром Господа, тим паче, що одружився він рівно за місяць до того, як був рукоположений у священики.

– Я дуже люблю свою дружину. Вона терпелива, надійна, дбайлива. Буду щирим: не можу забезпечити свою сім’ю не те, що розкошами, а навіть усім необхідним. Проте дружина жодного разу не дорікнула мені цим, – зізнається священик.

Із задоволенням на батькові богослужіння приходить 5-річний син о.Івана. Він уже добре знає паламарство, має у церкві свого стихарика. Біленький хлопчик із захопленням дивиться на батька, наче намагається запам’ятати кожне мовлене слово.

– Чи обере він мій шлях?… Не знаю. Поки що бачу, що у церкві йому дуже подобається. Проте професію нехай обирає сам, – доволі демократично мислить батько-священик. – Головне, щоби любив свою роботу. Не можна працювати з примусу, бо тоді ти не будеш віддаватися роботі цілком. Я люблю церкву. Служу не заради заробітку чи збагачення. Щоби забезпечити сім’ю, маю додатковий підробіток. А церква – то моя душа, моє серце.

Ольга ТИМОФІЙЧУК, «Версії»