Мислю, майструю – отже, існую!

85-річний чернівецький винахідник Олександр Шевченко за своє тривале і цікаве життя змайстрував та вдосконалив не один десяток корисних речей. Чого лише вартує його ледь не казковий апарат для виготовлення живої та мертвої води, про який ми вже писали у попередніх номерах газети! Різноманітні побутові пристрої, вітряки, маслоробки, прялки народний умілець почав майструвати ще з самого дитинства… Олександр Мефодійович каже, що своїми талантами завдячує дідусеві Ємельяну, який хоч і був безграмотним, не вмів ні читати, ні писати – проте завдяки природній допитливості та гострому розуму зводив людям будинки та церкви, для себе побудував млин, молотилку, і навіть косарку!

До школи – з лінійкою із чурбака

– Коли мені було 3-4 роки, я постійно «пропадав» у дідуся, адже мені дуже подобалося спостерігати за тим, що він майструє, – згадує своє дитинство Олександр Шевченко. – Вже в п’ятирічному віці я вивчив цифри і букви, скоро мав піти в школу, проте не мав з чим – час тоді був скрутний, не було ні лінійки, ні ручки. То дід мені каже: «Ось візьми шматочок чурбака дерев’яного, обтеши його, обрубай, фуганочком простругай – і буде тобі лінійка!». Мусолив я той чурбак цілий день і нарешті в мене щось вийшло схоже на лінійку. Щоправда, кривувата трішки… Дідусь топірцем її підправив: «О, тепер рівна!»

Олександр Мефодійович був старшим у сім’ї, батьки майже весь час працювали в колгоспі, тож йому доводилося наглядати за дванадцятьма своїми молодшими братиками та сестричками, бути їм і за батька, і за педагога…

– Змалечку я пас корову, пам’ятаю, як важко доводилося тягати відрами воду з колодязя, що був аж за 300 метрів від хати… Під час війни, коли німецькі війська окупували наше село Іванівку (тоді ще Кіровоградської області), навколо було багато покинутих полів з урожаєм, нікому було його збирати. Стояли покинуті поля із соняшником. То я подумав: треба зробити маслоробку, адже олія тоді була дуже дефіцитним товаром…

За допомогою дідуся маслоробку, попри брак потрібних деталей та технологічні труднощі, таки вдалося змайструвати. Отож, забезпечили олією не тільки себе, але й усіх навколишніх сусідів.

Дуже популярними в часи окупації були саморобні запальнички з патрону, які продавалися на ринку за 20 рублів. Наприклад, пуд зерна (16 кг) тоді коштував 16 рублів. Виготовляв їх і Олександр Мефодійович, по 2-3 на день, поки, зрештою, мовою маркетингу – «ринок не наситився». І тоді він надумав зробити… прялку.

– Мій хресний батько робив прялки. Одягу тоді не вистачало, тож це був добрий заробіток. Дідусь спочатку з мене сміявся, але коли побачив, що справа знову ладнається – гукнув батьку: Мефодій, рушай в ліс, липа потрібна (деталі станка робилися саме з неї).

Олександр Мефодійович не просто змайстрував прялку, а й вдосконалив її: замість традиційного дерев’яного колеса використав велике 70-кілограмове чугунне – «воно мало хороший мах, інерцію», а от веретено прилаштував на шарикопідшипниках з підбитого німецького автомобіля. Батько повіз прялку на ринок і продав… за 1600 рублів! Тоді прялки почали виготовляти усією сім’єю, по дві – на тиждень.

Дідусь Олександра Мефодійовича працював столяром в колгоспі, в тій же будівлі ковалем працював і дядько Олександра, отож допитливий хлопчик швидко дізнався, що таке залізо, сталь, як його загартовувати, паяти. Розбирався і в електриці…

– Якось партизани підбили німецьку машину. Вона лежала в лісі розбита, обгоріла, нікому не потрібна… То я конем поїхав туди, і все що можна було з неї познімав: електропровід, амперметр, вольтметр, генератор. Приволік з лісу ще високу жердину – то й на пагорбі змайстрував вітряк, почав отримувати електроенергію…

Отак, незважаючи на розруху і безлад, допитливий винахідник разом зі своїм дідусем і батьком відновлювали в занедбаному війною селі цивілізацію. Життя ніби налаштовувалося, пішов 1942 рік…

Сім разів мене ловили, сім разів я утікав!

– І тоді німців почали бити! Здаля чути було гуркіт, канонаду… Нашу молодь намагалися примусово відправити в Німеччину на роботу. Оточували село, зганяли молодих юнаків та дівчат, і ешелонами вивозили… Сім разів мене ловили, і кожен раз я втікав. Треба думати – і я думав… Тікав і з ешелону, і з різних таборів та будівель, де нас утримували перед відправкою в Німеччину.

– Якось загнали нас в клуб, і чекали на вантажівки, щоб відвезти на відправку ешелонами до Німеччини. Ходив я тоді в німецькій формі: бо змайстрував вдома самогонний апарат – гнав самогон відрами! – а німці міняли його на своє обмундирування, годинники, румуни пропонували навіть зброю – пістолети, патрони, гранати…

Отож, ввечері нас повели колоною через село до вантажівок. І тут ми порівнялися з колоною німецьких військових. Я дочекався вдалого моменту, натягнув на голову пілотку, – і ступив крок вбік, прилаштувавшись до військових позаду. Пройшов метрів 200, звернув в під’їзд, городами добрався додому, 4 доби переховувався в сховищі – глибокій ямі під землею…

Коли радянські війська визволили Іванівку, Олександра Шевченка військкомат відправив вчитися до Кіровоградського будівельного технікуму – Радянському Союзу терміново потрібні були будівельники, щоб відновлювати країну. Проте махати ковшем і кельнею, маючи такі технічні задатки, Олександру Мефодійовичу не хотілося. Тож, перебуваючи з товаришем в Дніпропетровську на практиці, хлопці ще й ходили на підготовчі курси до Інституту інженерів залізничного транспорту, і згодом вступили до цього вишу. Проте вчився Олександр Мефодійович там недовго…

– 1947 року – голод був страшний, багато людей померло, – каже Олександр Мефодійович. – Вмирали і студенти, бо харчувалися лише одним супчиком, які готували у їдальні…

Тож дядько Олександра, полковник-танкіст, аби племінник не помер з голоду під час навчання, «посприяв», аби того забрали до армії – там тоді солдатів краще годували… По-різному складалася служба Олександра: він вчився в різних танково-технічних училищах, служив солдатом в Білій церкві.

– Капітан батальйону вишикував нас, гавриків, і каже: «Хто з вас відрізняє керосин від бензину – крок вперед!» А тітка моя працювала трактористкою – в п’ять років я кермував вже на тракторі. Отак я і служив в армії водієм.

1950 року, після завершення навчання в Київському вищому інженерному танковому училищі лейтенант Олександр Шевченко служив в Олександрії техніком танкового дивізіону, в десантному танково-самохідному батальйоні. Проте військового інженера завжди дратувало «армійське солдафонство», тож згодом він армію залишив, подався «на гражданку».

Гроші – не головне у житті

Проте цивільне життя мало свої перепони, а найбільша – комуністична партія, в яку Олександр Шевченко вперто не хотів вступати, вважаючи, що туди пхається занадто багато кар’єристів і пристосуванців. Тож, через свою принциповість, Олександру Мефодійовичу де тільки і ким не довелося працювати: конструктором на взуттєвій фабриці, інженером в «Електронмаші», нічним директором на «Гравітоні», директором в «Сільгосптехніці», викладачем, завгоспом, звичайним столяром та електриком – про все і не розповіси…

Проте, де б не працював і чим би не займався, весь час щось вигадував, модернізовував, вдосконалював… Зі своїми винаходами та розробками Олександр Шевченко об’їздив чи не весь Союз. Бо майже кожен завод, чи якесь виробництво охоче преміювало кожного умільця, який вдосконалював їхню продукцію, розробку нового. Коли ж Радянський Союз розвалився, винахідник втратив десятки тисяч рублів, які були на його банківському рахунку.

Проте він цим не переймається: «гроші – не головне у житті, інакше давно вже б виїхав десь за кордон». Каже, що завдяки його винаходам Україна могла б заробити мільярди, проте державні інтереси у наших керманичів – не на першому місці. Та й чи будуть місцеві чиновники зацікавлені, щоби громадяни вдесятеро менше платили за електроенергію, тепло та чисту воду, легко вирощували на своїх клаптиках городу величезні урожаї, не хворіли і не носили у медичні кабінети гроші? Отож і виходить, що винахідник майструє усілякі корисні речі лише для себе та своїх знайомих… Але хтозна, може до сторічного ювілею славетного винахідника щось зміниться на краще?

1 response on Мислю, майструю – отже, існую!

  1. “аже, що завдяки його винаходам Україна могла б заробити мільярди, проте державні інтереси у наших керманичів – не на першому місці.” Не на першому. Для чого чиновникам розумний винахідник? Навіть гречку закупили у Китаї, догосподарювались.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *