Молодість, професіоналізм і вдача…

 3211.jpg

Григорій ВАНЗУРЯК не знає, що таке старість, тому не замислювався, чи допомагає йому молодість. Наймолодшому в Україні голові районної ради лише 33. Головує він у Глибоці і на момент обрання мав лише… 31 рік! Один у полі – не воїн
Запорукою нашого успіху, – розповідає Григорій, – саме нашого, а не мого власного, є команда професіоналів. Її формував ще мій попередник, а нині – заступник Троян Григорович Дика. До тих, хто пройшов радянську партійну «школу», долучили молодь і створили новий відділ, який працює над залученням інвестицій. Спочатку не всі схвалювали таке рішення. Однак лише за минулий рік завдяки відділу ми отримали понад 1 млн. грн, тож ідея себе виправдала. Кадрові ж проблеми починаються тоді, коли призначення робляться «згори» з Києва. Їх багато у різних структурах. Ці люди, як правило, не знають потреб і можливостей району, а іноді просто відверто «халтурять» на роботі. Ми не маємо на них жодного впливу. Наприклад, 2 роки «знімали» з посади колишнього начальника райавтодору. Він не був менеджером-професіоналом і не знав специфіки дорожнього будівництва, зате мав «дах». До нас прислухалися лише нещодавно.
– Ви співпрацюєте з іншими райрадами?
– Звичайно! Поодинці нам просто не вижити. Ми з колегами з інших районів часто збираємося на Координаційній раді, головою якої є Іван Шилепницький. Обмінюємося досвідом роботи, допомагаємо одне одному. Іноді доводиться звертатися по допомогу до райрад з усієї України. Так було, коли ми боролися за перегляд Постанови НКРЕ про розрахунки за підключення до електромереж. Нас не хотіли почути, доки не звернулися до голів райрад інших областей. Відгукнулися понад 50 колег. Тоді нас швиденько викликали до відповідного комітету Верховної Ради і переглянули плату за підключення до електрики для населення.
– З якими проблемами люди найчастіше звертаються до райради?
– Останнім часом звернення почастішали в рази. Люди приходять до нас як до останньої інстанції, коли, обійшовши по кілька разів усі служби, не можуть вирішити наболілих питань. Найчастіше  звертаються з проханнями допомогти матеріально, вирішити земельні проблеми. Іноді доводилося організовувати навіть юридичний супровід у судах.
– Не секрет, що в селах пустує земля…
– Це правда. У нас в районі від усіх колгоспів залишилося аж… три агроформування, які ледь животіють. Інвестори обіцяють людям компенсації за земельні ділянки, але не завжди виконують обіцяне. Вони користуються так званими «дірками» в угодах, які непрофесіоналу важко помітити. Тому ми попросили не включати деякі пункти в угоду продажу чи оренди земельних ділянок і навіть розіслали роз’яснення сільрадам. Та все одно трапляються недобросовісні бізнесмени.
– Чи є позитивні результати від таких інвестицій?
– Поки що немає.  Лише одна німецька фірма дійсно працює на землі, нещодавно з’явилися ще дві – з Тернопільської та Дніпропетровської областей, але остання до роботи ще не бралася.
– За рахунок чого ж наповнюється районний бюджет?
– Найбільші надходження від деревообробної галузі – Чернівецького лісгоспу та ТОВ «Техно». А  люди покладаються переважно на інвестиції з-за кордону від  рідних.  На сьогодні десь 10-12 тис. чоловік виїхало на заробітки до Італії, Португалії, Німеччини, Сполучених Штатів Америки, Франції. Лише у Димці, наприклад, кожна друга родина має своїх «представників» за межами України, котрі  щомісяця присилають родичам в середньому по  500 євро. На ці гроші люди будують шикарні будинки, купляють дорогі авто, вчать дітей в інститутах, але, на жаль, не хочуть вкладати зароблені гроші у власний бізнес на батьківщині, бо це сьогодні не дуже вигідно.
– У районі є ще й митниця…
– Це наша гордість, одна з найстарших на Буковині.  Вона збирає за рік майже 200 млн. гривень митних зборів. Якби бодай десята частина цих грошей  потрапляла до районного бюджету, Глибоччина змогла би повністю оновити соціальну інфраструктуру. Сьогодні 50% шкіл пристосовані, побудовані понад 100 років тому. Тільки завдяки тому, що минулий рік був роком медицини, змогли відремонтувати  ФАПи та амбулаторії, поліпшити медичне обслуговування населення. Не може не хвилювати й становище з податками. Закон дозволяє мати офіс і зареєструвати фірму в Києві, а реально працювати тут, на місцевих ресурсах, сплачуючи податки до столичного бюджету. Хотілось би внести зміни до бюджетного законодавства і навести порядок в цій сфері, поставивши питання руба: де працюєш, там плати податки…
Плюси і мінуси Балкан
– Як впливає на район сусідство з Румунією?
– З одного боку, наш район – ворота України на Балкани і ми маємо великі сподівання на трасу «Чернівці-Порубне» та об’їзну дорогу, особливо з урахуванням  ЄВРО-2012. Коли справдяться прогнози, що одна з команд-учасниць житиме на Буковині, ми зможемо розбудувати інфраструктуру найблищих до Чернівців сіл і отримати нові робочі місця. Сусідство сприяє також реалізації проектів транскордонного співробітництва із Сучавським і Ботошанським повітами. З іншого боку, після того, як румунам дозволили їздити на Буковину без віз, у районі зросли ціни на продукти, особливо після повені. Є серед тих, хто перетинає кордон, багато таких, хто цікавиться не тільки гендлем, а й пам’ятними місцями, на які багата Буковина. Приміром, їздять на екскурсії до Білої Криниці – світового центру старообрядництва.
– Донедавна Собор був занедбаний…
– Два роки тому ми виграли конкурс проектів і отримали кошти на відновлення Білої Криниці. Провели конференції, організували потужну інформаційну кампанію. Туди почали навідуватися обласні, далі столичні чиновники, а згодом і сам Президент.  Нині до села приїжджають не менше 3-х туристичних груп на тиждень. Відповідно й місцеві люди стали жити краще. Судіть самі: два роки тому хороший будинок у Білій Криниці коштував $300, а нині тільки за місце платять  вже $10 тис! Ми й надалі будемо спеціалізуватися на туризмі, бо за природними умовами програємо гірським районам. Орієнтуватимемося також на городян, які хочуть відпочити на природі у вихідні, розвиваючи «зелений» туризм.
– Що, окрім Собору, є гордістю району?
– Найбільша гордість – люди! В районі живуть представники понад 30 національностей.  Є багато просто унікальних талантів, котрих плекала Глибоцька земля: народний артист України Іво Бобул, співак Віденської опери Мар’ян Талаба, заслужений працівник культури, керівник народного ансамблю танцю «Ізвораш» Георгій Нагірний, Герой України Георгій Березовський. Чого тільки вартий ентузіазм начальника Вадул-Сіретської митниці Миколи Салагора, який видав  5 старовинних книг про Буковину. А наше унікальне село Волока є своєрідним містом майстрів, які одягають у вишукані сукні наречених мало не всього світу, займаються іншими промислами, продовжуючи традиційні ремесла своїх пращурів.
– Ви так детально розповідаєте. Скільки часу проводите на роботі?
– Найчастіше буває, що о пів на восьму я вже на роботі, а опівночі – ще на роботі. Через це сини мої частіше бачать мене на екрані телевізора або в газеті. Вони ще маленькі і не знають, ким я працюю, але гордо показують пальцями на фото або в телевізор: «Це наш татко!»
– Як ставиться до такого «режиму» дружина?
– Дивуюсь її терпінню! Не чув від неї жодного нарікання. Мабуть, мені з нею пощастило.
– Знаєте якийсь секрет такої вдачі?
– Треба завжди слухатися свого серця, і не лише в особистому. Воно завжди знає, як зробити краще.
Лєра ЯСНИЦЬКА, «Версії»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *