Компаньйонка . Нотатки чернівчанки в Італії

Кашина під Монзою
…Того ж дня я потрапила до старої, дуже бідної «кашини» (хатини) – до місця, абсолютно не схожого з попереднім. Облуплені до цегли стіни, сіре подвір’я. Старі двері ведуть до темної, сирої кімнатки з єдиним віконцем, завжди завішаним знадвору парашутною тканиною від сонця і дощів незрозумілого кольору. Мийка, плита, грубка, холодильник, що доживає віку, старий сервант, телевізор, диван і стіл з чотирма стільцями. Зі стелі звисає лампочка, «прикрашена» найпростішим абажуром. Все.
Тут я провела три з половиною роки. Старенька, яку я доглядала, була несповна розуму і недоброю. Я отримувала за свою працю її пенсію. Весь час вона сиділа за столом, підперши голову рукою. В депресії. Інколи я ловила на собі її злий погляд, інколи чула на свою адресу: «Свиня!». Вона була права…
Підлога була викладена кам’яною плиткою, і зимовими вечорами дуже мерзли ноги. Я сиділа на стільці перед столом, переглядаючи нецікаві мені програми, і гріла руками ступні по черзі. В половині десятої ми виходили на подвір’я, зачиняли двері на ключ. Утім, без цієї процедури можна було б обійтися: двері легко відчинялися. Піднімалися сходами нагору і влаштовувалися на нічліг у спальні. Ця кімната не опалювалась. У віконницях і дверях світилися шпарини. Аби зігрітися, я приносила з собою дві-три пластикові пляшки з гарячою водою.
Бабця холоду не відчувала. Спала жахливо, із завиванням. Здавалось, її божевільний дух із радістю покидав на ніч старе тіло. Потім вона починала хропіти. Десь о другій години ночі, коли я, нарешті, засинала, Розетта («трояндочка» – так її звали!) прокидалася, будила мене, змушуючи проводжати її до нижньої кімнати, де вона успішно досипала.
Тепер ніяк не можу збагнути, як я витримала. Туалет і ванна були через двір. Помитися вдень або ввечері бабця мені не давала: варто було зайти до туалету – вона йшла за мною і стукала кулаком у двері. Я милась уночі, а потім ішла спати в холоді…
Уранці я повинна була з’явитися внизу рівно о сьомій. Одного разу я проспала – і о сьомій десять мене розбудило калатання її кулака у двері. В неділю, коли я трохи затримувалася після восьмої, вона починала голосно стукати рукою по столу, вигукуючи: «Годі спати цій бабі!».
Що ж затримало мене там так надовго? По-перше, в мене з’явилася деяка можливість виходити з домівки, де я працювала. Мені надавали дві вільних години на день, я сама ходила за продуктами, в мене з’явилися подруги. Трохи згодом я почала відвідувати курси італійської, записалася до бібліотеки. Мене дуже цікавила довколишня місцевість. Вешталася усюди, відкриваючи цікаві місця. Інколи примудрювалася за свої дві години з’їздити до Монзи, старовинного гарного міста. Прогулювалася знаменитим парком, милувалася старовинними будівлями. У мене були добрі сусіди, які жаліли мене. Я була в найкращих стосунках зі своєю вчителькою італійської, Маддаленою. Навіть примудрилася провчитися рік у Монзі і скласти іспит на базовий рівень італійського університету для іноземців у Сієні. Тепер у мене був доступ до магазинів. Мені дуже хотілося приодягтися.
Пам’ятаю, одного разу в «Беннаеті», закупивши продукти, я з повними сумками зайшла до магазину одягу. Мені кинувся у вічі білий піджачок, і закортіло його приміряти. Зайшла до примірочної і надягла його. З дзеркала на мене дивилася жінка середнього віку в недоладному молодіжному тіснуватому піджачку, який я не могла застібнути, бо живіт випирав. Стало ніяково за свій порив. І в той же час дуже сумно. Коли хотілося  вдягатися, не було грошей, тепер є гроші – одяг непотрібний. Гостро відчула, що мій час вбиратися пройшов.
Я могла поміняти роботу. І неодноразово. Але син Розетти збирав мені документи для отримання «пермессо» (дозволу на проживання). Це також зупиняло. Згодом, коли документи отримала, йти було небезпечно: за півроку їх потрібно було поновлювати. Для цього, окрім решти, слід було надати квитанцію про сплату «контрибутів» (податків).
Бабця була навдивовиж бездушною. Я могла померти в неї на очах – її ж цікавило лише, що станеться з нею! Пам’ятаю, повернулася з відпустки. 40 годин мандрівки в маленькому автобусі. Приїхала «мертва». Жоден з синів навіть не прохопився, що мені потрібно хоч трохи перепочити.
Але поступово я створювала там власний світ: читала, гуляла, спілкувалася з «дівчатами», вчила мову, відправляла посилки. Відшукувала моменти, які мене тішили, надихали, дивували… До того ж, мала в тому містечку підробітки. Робила усе, аби заповнити життя. Як могла, як удавалося. Знайшла озеро, затоваришувала там з лебедем. Називала його Ів. Коли узялася до тайцзи, бігала на тренування.
На цій роботі я пережила смерть брата й матері, закінчення університету Оленкою, втрату квартири і її отримання. Прочитала багато духовної, доброї літератури; пройшла крізь дуже важкі, депресивні моменти… Але вижила. І не лише вижила, але й загартувалася. Позбавилася деякої інфантильності, зосередилася на власному внутрішньому світові.
Пішла гідно: не стала вимагати належних грошей. Дурепа…. А з іншого боку, з кого там було вимагати? З напівзлиденної старої, яка мусила закінчувати свої дні в найдешевшому притулку?
Мій вибір. Мій – і більше нічий. За все, що відбувається зі мною у житті, відповідаю лише я…

Далі буде

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *