Фігаро у вишиваній сорочці

Наш земляк Василь Герелло скасував гастролі у Парижі, щоби відсвяткувати 50-річчя на Буковині

Відомий серед прихильників оперного мистецтва цілого світу, наш земляк Василь Герелло відсвяткував у чернівецькому готельно-ресторанному комплексі «Георг Палац» свій ювілей. Щоби потрапити у своє свято на Буковину, йому довелося скасувати чергові гастролі у Парижі.
Та, попри те, що йому аплодують у найбільших оперних театрах світу, рідну публіку він цінує найбільше. Щоліта в кінці серпня навідується на Буковину. Удома під виноградом столи заставляються тарілками у кілька шарів, ставиться бочка з вином. Приходять люди, випивають, закушують, співають безупину.

А 2008-го року Василь на честь 600-річчя Чернівців співав на площі Філармонії під зливою. Могло ж й апаратуру «закоротити». І для голосу це погано. Та екстрим не злякав буковинця, який через два роки привіз до Чернівці своїх добрих друзів – солістів театру «Ла Скала» – на відкриття оновленого приміщення обласної філармонії.
…Перебуваючи у Чернівцях, Василь Герелло любить прогулюватися вулицями міста, сидіти у затишних кав’ярнях і спостерігати за буковинцями, яких вважає людьми особливими – душевними та працьовитими. В репертуарі співака твори Чайковського, Верді, Рахманінова, інших видатних класиків, проте артист зізнається, що часто виконує перед закордонною публікою українські пісні. Його навіть прозвали «першим Фігаро в українській сорочці».

Довідка: Василь ГЕРЕЛЛО народився 13 березня 1963 року в селі Васловівці Заставнівського району Чернівецької області. 1991 року закінчив Санкт-Петербурзьку державну консерваторію ім. Римського-Корсакова. Нині народний артист Росії, заслужений артист України, лауреат міжнародних конкурсів, соліст Маріїнського оперного театру, відомий у світі баритон. Ще на третьому курсі був запрошений до трупи Маріїнського театру. Лауреат вищої театральної премії Санк-Петербурга «Золотий софіт», музичної премії «Fortissimo». Виступав на таких відомих сценах, як «Опера де Бастіль» (Париж), «Земперопер» (Дрезден), «Дойче Опер» і «Штаатсопер» (Берлін), «Метрополітен-опера» (Нью-Йорк), «Штаатсопер» (Відень), Королівський оперний театр «Ковент-Гарден» (Лондон.)

герелло

«Із Санкт-Петербурга до Києва ми прилетіли літаком, а вже звідти їхали до Васловівців машиною майже 11 годин. Слава Богу, що взяли японський джип, бо інакше могли не доїхати. Українські дороги, навіть на головних трасах, просто страшні – ніби після бомбардування. Таких я не бачив ніде». Цим враженням Герелло поділився з кореспондентом «МБ» Надією Будною.

В різні роки Василь Герелло багато спілкувався з «Версіями»:

«Мій прадід – італієць з Неаполя. Потрапив на Буковину за Першої світової  війни й  залишився, бо покохав українську дівчину. Тож у моїх жилах тече й італійська кров. Але голос – наш, український, з Васловівців. Його ми Італії не віддамо! (сміється)»

«Знаю безмежну кількість українських пісень. Ще підлітком співав і грав на акордеоні – трофейному німецькому «Хохнері» – на весіллях. Інструмент був величезним, затуляв мене майже до підборіддя. Це був подарунок батька. Коли вручив мені акордеон, сказав:  «Завтра прийду з роботи – щоби ти заграв мені «Несе Галя воду». І я заграв.
Потім опанував інші  інструменти – гітару, трубу, саксофон… В армії грав у духовому оркестрі. Згодом заробляв:  увечері – в ресторані, вранці – на похороні. Провчився рік чи півтора в Чернівецькому музучилищі – і поступив до Ленінградської консерваторії. Просто так, без диплома. Навчався в класі Ніни Серваль, якій дуже вдячний: вона зробила з мене людину. А вже від  третього курсу співаю в трупі Маріїнського театру»

«Співав перед багатьма президентами, серед яких і Білл Клінтон, і Володимир Путін»

«Сучасний співак живе в режимі спортсмена. Сьогодні Мюнхен, завтра Нью-Йорк, далі Токіо – і скрізь треба бути у формі. А в твоєму розпорядженні лише дві маленькі голосові зв’язочки, які повинні  витримати таке навантаження. Найважче звикати до змін часових поясів. Вечеря – в Петербурзі, сніданок у Нью-Йорку… А для голосу найкраще живлення – сон. Недоспав – голос не звучить. В Італії, Іспанії, де для голосу найкращий клімат, я  навіть ніколи не розспівуюсь перед спектаклем. У Петербурзі  ж клімат не вельми… Тут треба  більше спати, менше вештатися холодними вулицями.

В Маріїнському театрі працюю за контрактом. Я одним із перших пішов на контракт. Було незручно мало співати й отримувати в театрі гроші. Тепер працюю ще в «Метрополітен-Опера», у Відні, в «Ковент-Гардені», в «Опера Бастиль», в «Дойче Опера», в «Ла Скала»… Постійного театру немає… І поки що не повинно бути! Доки є можливість так працювати, треба рухатися. Мій театр – уся земна куля!»

«При середній зарплаті у 250 доларів саме 100-доларовий квиток робить оперне мистецтво елітарним. До того ж і попса лізе з усіх щілин. Вона споганила весь світ! За радянських часів були чудові естрадні пісні – там і мелодія, і текст. Їх співали виконавці з прекрасними голосами – Магомаєв, Кобзон, Софія Ротару. Зараз голосять: «я тебе поцілую, ти мене ні». І все. З екранів телевізорів, з радіоприймачів суне жахливий потік музичного товару найнижчої проби. Ця машина пожирає все і робить бідну оперу з її чарівною музикою мистецтвом елітарним. Але: «Проходит все, и нет к нему возврата. Жизнь мчится вдаль мгновения быстрей…». І це минеться»

«Краса людини – чесність, скромність і повага до людей. Коли ти хоч трішки сноб, уся краса одразу ж зникає»

«Кажуть, зірок багато – співати нікому. Зірки, про яких ідеться, світять високо. Вони далеко, публіка повинна до них тягнутися. Я інший – і не можу себе змінити. Як на мене, ми повинні бути тут, на землі. Любити, поважати одне одного. Зірковість – це хвороба»

«Якщо й маю ворогів, то нехай будуть здорові. Життя – штука добра. Навіщо набундючуватися й влаштовувати собі проблеми? Хоча, зрештою, улюбленцем ніколи не був, до комсомолу не вступав, бувало, й бандерівцем називали. Коли почався обмін студентами, міг поїхати навчатися до Америки. Не пустили. Нічого страшного, потім я з власної ініціативи стажувався в Америці, Італії. Мене радянська влада зачепила, та я на неї не ображаюсь. Адже навчався у чудових педагогів»

«Нині людям живеться нелегко. Стрес – їхній постійний супутник. Свого часу мистецтво якось допомагало людині вберегтися від відчаю. Та нині воно стає все недоступнішим, все елітнішим або ж стає просто профанацією…

Потрібно пропагувати добро. А це, я вважаю, завдання усіх публічних людей. Коли ми провели газову трубу, від неї має бути всім добре, а не окремим особам»

«Про погане намагаюсь не думати. Зневіра – великий гріх. Сьогодні часто говорять про депресію. Психологи нині – одна з найприбутковіших професій. Вийти на грядку, прополоти пару гектарів – депресія пройде. З чорних смуг треба виходити швидко»

«Море не люблю: дуже спекотно. Люблю закинути вудочку з катера десь у наших широтах – в Карелії, Фінляндії… Якось у Вашингтоні ловив рибу з афро-американцями майже біля самісінького Білого дому. Рибка ловилася добре. А щороку в серпні їду на Буковину до батьків. Кращої природи немає! Такого нічного й вечірнього неба я ніде не бачив, навіть в Італії, навіть у Неаполі. В Україні небо – на віддалі простягнутої руки, але воно не тисне: оксамитове й бездонне»

«Маю дружину Альонку, 8 жовтня буде 30 років, як ми з нею разом. Одружився у 20 років, їй було 17. Вона найкраща жінка у світі! І в нас є син  Андрійко, наш, так би мовити спільний витвір… Дай Боже їм здоров’я! Це дуже важливо, щоби нашому брату-музиканту пощастило із сім’єю. А з таким тилом, як у мене, я можу за своє майбутнє не боятися!»

Людмила ЧЕРЕДАРИК, Ольга СКЛЯРЧУК, «Версії»

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *