Єдина в Україні церква для людей з вадами слуху діє в Чернівцях

cerkva_1

Люди знедолені, обділені життям, ті, кого ми навчилися делікатно називати людьми з особливими потребами і намагаємося не помічати у повсякденному житті, зазвичай шукають втіхи в Божому храмі. Але, коли безрукі, безногі і навіть сліпі почують слово Боже, людям з вадами слуху навіть така втіха недоступна.

Священик отець Іоанн (Коржевий) розповідає читачам «Версій» про унікальний храм у Чернівцях.

– Панотче, як виникла ідея церкви для глухих?

– Мабуть, я щаслива людина: вище покликання у мене співпало із моїми власними духовними потребами.

У дитинстві поруч із нашою сім’єю жило багато глухонімих, діти гралися всі разом. Тож якісь сурдожести я пам’ятав з дитинства…

– А як Ви стали священиком?

– Взагалі-то я після служби в армії деякий час думав стати водієм-дальнобійником. Але цього не хотіли мої батьки. Нас четверо братів, найстарший – священик, служить у Вінниці, ще один таки став водієм. Батьки в нас – люди дуже набожні, храм Божий ми всі відвідували часто і мене тягнуло туди…

Маючи незакінчену музичну освіту, брав участь у церковному хорі, став регентом у храмі Св. Миколая на вул. Руській. Я був уже одружений. В моєї дружини чудове сопрано, вона також співає в церковному хорі… Ми з нею зібрали цілу бібліотеку церковних співів, шукали їх усюди, де тільки могли, переписували ноти вручну…

– Але все-таки Ви отримали священицький сан…

– Під час церковних служб звернув увагу на кількох людей із вадами слуху, які відвідували службу Божу, але, звичайно, не все в ній повністю сприймали… Ми спробували залучити до служби сурдоперекладача. Жінки-перекладачі з товариства глухих (УТОГ) просто пішли нам назустріч, адже платити не було з чого…

Владика Онуфрій помітив мої зусилля і спочатку висвятив мене на диякона, а ще по двох роках – на священика. Духовну освіту я здобував заочно…

cerkva_2

Спочатку нам виділили одну службу на день у Свято-Миколаївській церкві, із відновленням Свято-Духівського собору деякий час служили там… Але такого обмеженого часу було замало, і коли військові медики, особисто начальник госпіталю Василь Рогатюк, виступили з ініціативою відновити храм на території шпиталю, Владика запропонував мені взятися за цю справу… Саме запропонував, давши час на прийняття рішення… І, коли я розмірковував, прийшла до мене така думка: «Жодного храму не було, щоби починали і не закінчували. І в мене з Божою поміччю усе вийде!».

2000 року Владика благословив мене на відродження шпитального храму.

– Мені доводилося бувати на території військового шпиталю, тож добре уявляю, в якому стані була ця будівля…

– Храмові щонайменше 80-100 років, але ми не знайшли в архівах ані зображень, ані планів, за якими він свого часу будувався. Єдине, що було відомо, що в австрійській, а згодом румунській армії були військові капелани, і саме вони правили тут службу. Не відомо навіть, як називалася тоді церква.

За радянських часів будівля використовувалася під склад… Коли ми зайшли уперше, вжахнулися: даху немає, натомість простір церкви поділений поверховим перекриттям, стіни обкладені побитими кахлями, всюди сирість та пліснява… До честі військових медиків, вони дуже допомагали, чим могли, – матеріалами, людьми…

Практично одразу ми перенесли сюди церковні служби, вони відбувалися в довгому вузькому коридорі приймального відділення. І, звичайно, наші прихожани працювали на відродженні свого храму. Хворі, що лікувалися у шпиталю, також допомагали в будівництві, наскільки дозволяло здоров’я.

До речі, не всі наші парафіяни мають вади слуху. Церква – не закрита секта, її двері відкриті для всіх, кого приводить сюди душа… Є дуже багато людей, які допомагали коштами, але завжди просять не називати їх для загалу, тобто роблять усе це не для показу. Усім цим людям буде честь і шана від Бога…

– А сім’я Вас підтримує?

– Матушка – моя помічниця в усьому. Маємо з нею трьох синів, 15 років, 10 і… 4 місяці. Не загадуємо їхнього майбутнього, намагаємося виховувати порядними й побожними людьми.

– Відновлення храму тривало кілька років?

– Освячення відновленої церкви Покрови Святої Божої Матері відбулося 13 липня минулого року, це була неділя, велике свято, Собор Святих Апостолів. Ще одна свічка Божа запалилася на Буковині.

Люди з вадами слуху мають змогу відвідувати служби, сповідуватися й причащатися. Ми вінчаємо й хрестимо, відспівуємо померлих.

– В Україні є ще такі церкви?

– Спеціалізованої, як у нас, більше ніде немає. Є кілька груп при церквах у Львові, Києві та в Криму.

– Здається, короткочасний подвиг здійснити легше, ніж узяти на себе таке багаторічне подвижництво…

– Знаєте, я звичайна людина. Я роблю справу, до якої покликаний, і намагаюся робити її добре.
Преподобний Феофан Печерський казав: «Ти добре зробив те, що мав зробити». Як би там не було, але ж не люди тримають церкву, а церква тримає людей. І нехай Бог благословить!…

P.S. Наша розмова з о.Іоанном відбувалася саме у шпитальній церкві. Крізь високі вікна било ясне сонце і святі на іконах ніби посміхалися…

Лариса ДМИТРЕНКО. «Версії»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *