Донеччанка на Бандерівщині

Наша колежанка з Донеччини Ірина ГАМБАРЯН за проектом Інтерньюзу «Схід – Захід: Редакція за обміном» побувала на сусідній Івано-Франківщині і приватно відвідала Чернівці. Спілкуємося про  її враження від Заходу України й з перших вуст дізнаємося про настрої на Донеччині (до речі, чудовою і грамотною українською!)

IMG_4096

Ірино, як на твій погляд, українці Сходу й Заходу насправді такі різні?

– Всі люди різні, і не тільки українці з різних регіонів. У мене був дуже показовий випадок. Ти, мабуть, знаєш, що засновником Донецька вважається Джон Юз (Хьюз) з Веллса, і саме на його честь наше місто (спочатку – невеличке селище) мало назву Юзівка. Історію Донецька, як виявилося, непогано знали британські гості Євро-2012. Якось під час чемпіонату я спілкувалася в кафе з компанією з англійського міста Ковентрі. Раптом до нас підійшов чоловік від сусіднього столика, веллсець, й узявся переконувати мене, що я маю сидіти з його компанією. «Ти не маєш сидіти з англійцями, ти маєш бути з шахтарями з Веллса! Засновник Донецька – з Веллса, тож ми земляки! Йди до нас!» Тож багато хто шукає між собою відмінностей. Як і спільностей. Дуже прикро, але мама моєї подруги зі Львова, проводжаючи її до мене в гості, плакала на вокзалі, бо боялася, що доньку тут уб’ють. У мешканців Заходу України стереотип, що в Донецьку ходять по вулицях з битами, як з сємками. Це не так.

– Але зараз у вас «гаряче». Хто збурює громаду, хто порушує спокій?

– Треба розуміти, що в захопленій Донецькій ОДА  сидить не монолітний колектив, не однодумці. Як мінімум там є 4 організації, кожна з яких має власне керівництво, власне бачення і відповідно до цього застосовує власні дії. Коли ми зі знімальною групою приходили туди робити сюжет, один охоронець нас пропускав, інший приходив і забороняв знімати, як тільки досягали порозуміння і починали працювати, – приходив вже третій і теж забороняв, ми домовлялися, просувалися вглиб барикад і знов починалося все спочатку… Нарешті до кінця знімального дня дозвіл був від усіх.  Вони не хочуть, щоби в кадр потрапили люди з відкритими обличчями, бояться порушення кримінальних справ за сепаратизм. Люди, які давали нам інтерв’ю, робили це в масках. Разом з тим, нам дозволили знімати в медпункті і в їдальні – і там були ті, хто не закривав облич, а навпаки відкрито демонстрував свою позицію.

– Вони не боялися?

– Донеччани – таки особливі. Там переважно шахтарі, а шахтарі мало чого бояться. Точно не смерті, бо щодня спускаються під землю їй назустріч. Тому в них заведено жити кожний день як останній. Це не означає творити що завгодно – навпаки. Жити так, щоби не було за що просити пробачення завтра, і всі конфліктні питання мають бути закриті саме цього дня.

– Російські телебачення замість чесного інформування про події на Сході України займаються пропагандою?

– Так, але мушу додати, що і українські телеканали не вирізняються об’єктивністю. Наприклад, коли повідомляли про один з мітингів, організований Комітетом патріотичних сил Донбасу, росіяни зазначали 3 тис. учасників, українці – 7 тис. А насправді мітингарів було близько 5 тис. Організатори, до речі, тоді розсилали запрошення всім впливовим політикам – аби ті приїхали і сказали, що Донбас потрібен Україні. Відгукнувся і приїхав один Ляшко… З Києва дуже просто «боротися за єдність України».

До речі, дуже показово було, що в Івано-Франківську, де за програмою обміну ми обговорювали питання спотворення інформації про ці події у ЗМІ, на місцевому телебаченні легко перекручували інформацію про нас. Наприклад, був один сюжет про те, як «гості зі Сходу відвідали музей Бандери і там плакали від побаченого і почутого». При цьому демонструвався відеоряд якихось зовсім невідомих нам людей, які плакали з невідомих нам причин…

– О, то крім роботи, ви мали в Івано-Франківську ще й культурну програму?

– Так, і нам дуже сподобалося місто. Хоча відчувалося, що нас сприймають дещо інакше і постійно намагаються «додати нам культури». Один з наших гідів (не професійний, а посадовець-доброволець) дещо зверхньо дивувався, що ми не знаємо достеменно родинних зв’язків київських князів. І водночас називав вірменську церкву «вірменським костьолом» і щиро вважав, що її віряни підкоряються Папі Римському, плутаючи слова «католик» і «католикос» (верховний ієрарх). Ну… таке.

– Ірино, які стереотипи стосовно донеччан не мають під собою підстав?

– Не тільки стосовно донеччан, а й «македонців» та інших східняків (сміється – авт.) Тих, хто з Макіївки на Донеччині, жартома називають «македонцями». Образливо, коли нас називають «Даунбасом», вважають нерозумними, безкультурними… Дивно, що так кажуть про край, який дав Україні і світові артиста балету і хореографа Писарєва, композитора Прокофьєва, співака Солов’яненка, кінематографіста Ханжонкова … У нас прийнято ходити в театр, абонементи в Оперний продані за місяць до початку сезону! Іноді кажуть, що ми негостинні – це неправда. Це вводить в оману певна суворість східняків. Можу відзначити, що справді тут, на Заході, більше усміхаються. Тут зазвичай не вимагають довести, що ти чогось вартий, перш ніж засвідчити свою повагу. А там треба довести, тому спочатку до тебе ставляться стримано, нейтрально.

– Який побут шахтарів?

– Колись це були заможні люди. Навіть ходив анекдот, що шахтар після «получки» на двох таксі додому повертається – в одному сам їде, у другому свій капелюх везе. Це засноване на реаліях: шахтарі справді гарно заробляли, гарно вдягалися. Зараз цього нема, немає поваги до їхньої роботи. Зрештою, зараз до жодної професії немає поваги.

А побут… Люди тиждень працюють. У п’ятницю – що є, то є – наші джентльмени випивають і закусують. У суботу займаються домашнім господарством і ходять в гості, в неділю приводять себе до ладу, а з понеділка – знову працюють. Зараз, щоправда, на прогулянку в центр вийти складнувато. Адже в пішохідній зоні, яка починається прямо від ОДА, від бульвару Пушкіна, «прогулюються» ті, що ходять з металевим пруттям.  Їх небагато, але вони помітні. Їх називають сепаратистами, а вони кажуть, що борються за незалежність Донецької республіки.

– А насправді?

– У багатьох з наших цей вибір – усвідомлений. Хтось ностальгує за СРСР і вважає, що нинішня Росія – це СРСР, адже Росія багато обіцяє і є такі, що вірять. Хтось хоче жити в неподільній Україні, а хтось – окремо, щоби не залежати ні від кого. Більшість хоче визначатися самостійно. Куди б кнутом не заганяли, нічого доброго з того не буде. Насправді не так багато тих, кого називають сепаратистами. Якщо грамотно розподілити сили – їх легко здолати. Просто треба все робити розумно.

– Кажуть, Донецьк – дуже чисте місто.

– Це правда. Пам’ятаю, колись мене дуже дратувало, коли сміття кидають повз смітник… Тоді й вирішила зайнятися екологією, але не великих підприємств, а особисто кожної людини. Адже збереження довкілля залежить від кожного з нас. Пам’ятаю, як перед Євро-2012 бракувало коштів на відновлення Галявини казок у парку Ленінського комсомолу в Донецьку, тому об’єкт просто хотіли знести. Але ми влаштували флеш-моб на захист цієї родзинки нашого міста. Запросили всіх донеччан, які мають дитячі фото з Галявини казок (це з 80-х років було улюбленим місцем для фотографування малечі) прийти до Галявини і долучитися до акції у форматі «фотосушки». Самі такого не сподівалися, але прийшло 18 тис. людей!!! І міська влада пішла нам назустріч, надавши частину коштів, був художник, який реставрував казкові фігури в сквері, решту мешканці робили власними силами – садили дерева, встановлювали лавочки.

– Громадянсько активні, розумні, освічені люди. Як до них достукатися і зупинити те, що відбувається?

– Владі, політикам – їхати і розмовляти. Причому, їхати не Ляшкові…

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

1 response on Донеччанка на Бандерівщині

  1. Гарно, чесно, по справі. Втім, як завжди. Як усьому, що вона робить.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *