Дмитро Сухолиткий-Собчук на повний метр!

Кілька слів режисера про слона на тонкому льоду, пошук бикуватих близнюків та антиутопічні рефлексії.

DSC_7626

На другому курсі я записав у щоденнику таке речення: «зняти через декілька років фільм, де головним героєм буде чоловік, схожий на мого діда. І це буде про його віру. Як він надіється».

Через два роки я їхав у метро й побачив афішу. Бородатий дядько з баяном  закликав: «Запиши, як співає твій дідусь». Це був проект гурту «Божичі». І я подумав: «Блін! Так оцей дід, який у селі живе – в нього може бути борода! І вона буде символом часу: скільки вона росте – стільки він чекає на доньку». Я прийшов додому – і за два-три дні написав сценарій «Бороди».

Сценарій писати – для мене тривалий процес. Я створюю свій світ. Я не з тих режисерів, що беруть чужий сценарій і кажуть: «Давай». Я візьму чужий сценарій, але тоді адаптую до себе, підкоригую. Тому що я сам знаю, чого я хочу від кадру, від сцени…

У мене сценарій завжди візуальний. Я його вже бачу – кіно. Навіть не картинку. В мене уже кіно є в голові. Я тільки беру – і описую те, що бачу. А потім вже коригую тексти за сценарними правилами.

Я не розумію, чому так прямолінійно сприймають тему «Україна, ґудбай», тему еміграції? У кожному сценарії хтось кудись їде. А мені так захотілося розповісти про людину, яка не їде, яка залишається тут. Чому я залишаюся тут і з чим я хочу попрощатися?

У мене є сценарій про перший сексуальний досвід – і в ньому немає сцен у ліжку.

Я дитя маленького міста, але романтизую село.

…Жив у селі Стецівці Городенківського району Івано-Франківської області… Це село біля Русова, звідки був Стефаник. Там дуже мало людей, півсотні хат, кут Панський – ще з двадцять… Це село проходиш за п’ять хвилин, це як хутір. І в нас в селі була Маланка… Коли дорослі чоловіки перебиралися, приходили у двір, заходили до хати… Скажімо, Чорт міг бігати хатою, поки його не вижене господар. І це коли до тебе в гості приходить якась чортівня, бісовщина… і ти дивишся на неї з відкритим ротом знизу вгору… і розумієш: це дуже цікаво! Та Маланка вже зникла. Її немає вже років десять. І молоде покоління вже не знає, що таке Маланка. Коли я потрапив до Красноїльська, мені стало цікаво: як вони століттями її утримують? В мене виникло здорове бажання зрозуміти – чому?

Журналіст має просто зрозуміти в чому справа. А мені важливо зрозуміти, як воно діє і як з цим жити. Як це впливає, які емоції збурює…

Наприклад, баян. Мені в сценарії він потрібен був. Я дізнався, які фірми його випускають і якщо резистори з іншого матеріалу – він дорожчий… Умовно кажучи, оцей резистор – він мені «по барабану» як факт. Але я відчуваю, на що він впливає, чим ця людина мотивується, щоби взяти його, якщо купує цей баян. А я відчуваю, чому це важливо. І коли в мене в фільмі з’являється ця деталь, я розумію, для чого там цей резистор… Тоді я ставлю точне завдання актору: «Слухай, тобі треба піти до класу баяну, почитати форуми, туди й туди поїхати, послухати концерт…» – і він теж починає відчувати, як це діє. Звісно, може просто прийти актор і показати, що він нібито грає на баяні… А ніхєра! Або ти маєш сам грати на баяні (і я беру справжнього баяніста), або давай уже навчися: даю тобі на це місяць, поки тривають репетиції. І тоді ти входиш в матеріал і його відчуваєш.

Різниця в тому, монтуєш ти чи створюєш. Коли я роблю кіно – я з ним їм, сплю, дихаю, я з ним роблю все. А коли я монтую, я прийшов на дві години, отримав набір кадрів, склеїв їх – і пішов, я не думаю про це. Бо є оператор, режисер, які все це вигадують, а я їм допомагаю стикнути кадри за деякими законами, за принципами монтажу, відчуття ритму, відчуття дихання, простору, пропоную їм різні варіанти.

Мама хотіла, щоби я йшов у медичний. Тато – щоби по сільському господарству. А мені подобалися українська й зарубіжна література, і подобалося малювати й креслити. Пішов на архітектора вступати. Відучився, на четвертому курсі практика була. Спробував попрацювати трохи – і мені здалося це дуже нудним. Міряєш – ходиш, міряєш – ходиш, креслиш, робиш… І я реально зрозумів, що я не знаю, що я хочу робити. В армії мені думати не хотілося. І я подивився по факультетах університету – на якому мені було б цікаво думати? На філософському!

Для мене завжди було цікаво: хто ж це малює здорові плакати, афіші до фільмів – гуашшю, на двометрових, ґрунтованих крейдою полотнах? Якось я проходив завулком за кінотеатром Чернівці – і побачив художника, який їх малює. Маленький чоловічок в окулярах, довге волосся під каре, інтелігентної зовнішності… Станішевський Наум Борисович. Ми розговорилися. Мені було цікаво навчитися малювати гуашшю й маслом – нас у технікумі вчили тільки аквареллю. Я почав до нього ходити. До нього завжди багато приходило людей. Вони почали на мене косо дивитися… І я кажу йому: «Не розумію, що таке?» «Вони всі приходять сюди пробуватися художником до кінотеатру. А ти не хотів би? Зарплата тут непогана, спробуй…». Пропрацював я там майже два роки.

Якось мені треба було намалювати Анджеліну Джолі для фільму «Лара Крофт». Щит 2,5 метри, на цілий плакат її обличчя. Майстерня маленька, ти не бачиш малюнка з дистанції. Я трохи промахнувся з вилицями. Вираз обличчя у неї вийшов злостивий. Ніби щелепу перекривило…

А потім у кінотеатрі з’явилися великі банери. Ти приходиш, кріпиш банер і йдеш додому. Таким художником працювати мені стало не цікаво. Я був у кінотеатрі «Чернівці» останнім художником, який малював афіші.

Оператором на ТВА працювати мені стало нудно вже за рік. Коли ти приходиш уперше до ратуші, знімаєш мера, чи якісь проблеми в ЖРЕПі – тобі цікаво. А потім ти розумієш – той же мер, той же ЖРЕП, ті ж проблеми – тільки інші люди!

Актори мені не цікаві. Цікавіші люди.

Із Зіновієм Симчичем (головний герой «Бороди») я попросив знімальну групу не говорити без причини. Він такий комунікабельний, завжди з гарним настроєм прокидався, і таким же приходив до кадру. Мені доводилося провокувати й псувати йому настрій: коли в Зиновія настрій зіпсований – блін, це просто геніально!

Актори на зйомках «Отроцтва» були затиснуті: на тебе дивляться люди, як вони тебе сприймають, як ти виглядаєш? Ми робили репетиції – все одно вони були затиснуті. Тоді я перевдягнувся разом з ними в костюми героїв – і ми пішли гуляти до «Гравітону». Трійка з 80-го року…

Зараз я закінчую монтаж документалки «Морський закал». Знімав у Львові, Ялті й Сімферополі. Про львівського тренера з легкої атлетики на стаєрській дистанції – 1,5-3 км. Ось є 70-річна людина – як у ній відбиваються злами, що відбувалися в 20-30-річному віці? Що то була за подія, яка все життя не дає тобі спокою? Він служив на флоті, і ці чотири роки просто змінили його. Вони зробили настільки його жорстким, терпким, загартованим, холодним, цинічним, зверхнім, жорстоким і, на перший погляд, якимсь агресивним – а за усім цим просто криється спосіб турботи про іншу людину. Він такий зі своїми учнями. Цю методику він засвоїв у 20 років на Північному флоті. І ось так він любить, опікується, турбується, допомагає, співчуває…

Це не моє «останнє». Режисери кажуть – крайнє кіно!

Офіційна інформація: зараз я пишу сценарій. Так, для дорослого фільму. Кастинг – через Івана (Івана Мітріка, оператора).

Не беруся нічого коментувати. Бо якщо коментуєш… лише я знаю про це достовірну інформацію, але… Умовно кажучи, зараз я виходжу на вулицю і кажу: «Там слон!». І починаю його описувати. Але я не кажу, що це слон, я переказую свої враження від нього: «Ти знаєш, це щось доволі химерне і воно виглядає дуже агресивно». А ти виходиш і: «Тю, а шо там, простий, банальний слон!». А я кажу: «Та ні, цей слон йтиме через річку по тонкому льоду і потім перестрибне через паркан!» Ти скажеш: «Та годі! Оцей слон? А як ти це зробиш? – От зараз ми з ним працюємо над цим!». Тобто, зараз я дресирую свого слона.

Якби в тебе був брат-близнюк, ти зміг би потрапити на роль мого «слона». Мені потрібні бикуваті пацани, такі, знаєш – простацькі, 20-25 років… Я знайшов в Києві двох – вони з села на Київщині. Ми з ними переписувалися, зустрічалися, проби навіть зробили, фотографії… Та, зрештою, в них якесь там будівництво, весілля, один одружується, сім’ї, а проект тривалий, ну, «кароче»… Надсилайте мені на пошту willfilmteam@gmail.com відомості про себе, коротко про свій життєвий досвід: постійно бився у школі, вчився там-то…

Коли я вчився на філософському, ми проходили «Утопію» Томаса Мора. Я тоді вже в кінотеатрі працював… І мені дуже подобалося розмірковувати на тему антиутопії. Тобто яким може бути світ, маючи певні умови для існування, або забрані якісь блага чи необхідні речі… В антиутопіях мені було цікаво кристалізувати потреби людей узагалі, як такі. В мене залишилися ці записи, я замальовував малюнками, яка вона має бути –антиутопія, я вигадував її у фантастичному якомусь аспекті, ірреальному, якихось інших істот, що там живуть, людей… І нині в мене є бажання осмислити ці рефлексії з приводу антиутопії. І оцей наступний сценарій буде з ними пов’язаний.

Для себе я визначаю кіно як інструмент. На кіно мистецтво тільки починається.

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії», фото автора

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *