Чи потрібна українцям зброя?

«Це дуже небезпечна річ, – застерігають противники вільного володіння зброєю. – Встрелиш себе, або ж зброя потрапить до рук дитини, чи злочинців побільшає… Поки витягнеш того пістолета, хуліган відбере його у тебе, і… Жах і страх!»

У прихильників узаконення зброї аргументація зазвичай емоційно стриманiша.

«От уряд Молдови дозволив населенню купувати стрілецьку зброю – і рівень злочинності там знизився вдвічі, – переконують вони. – При цьому придбана легально вогнепальна зброя майже не використовується в кримінальних цілях! В Естонії дозвіл на придбання короткоствольної вогнепальної зброї було узаконено 1992 року. Як результат, за сім наступних років рівень злочинності знизився на 80%. І таких прикладів – безліч!»

«Українцям зброя не потрібна» – переконана влада та правоохоронці. «А може, ця влада просто боїться громадян?» – іронізують українці. Соціологія стверджує, що ми, громадяни, не довіряємо власній державі: ні політичним інституціям, ні органам влади, ні правоохоронцям… Звичайний українець в усьому воліє покладатися лише на себе. І питання безпеки – не виняток.

Оксана ДРАЧКОВСЬКА, журналістка:

Чехівські драматургійні закони на сцені та в житті: Якщо в першому акті на стіні висить рушниця, то в останньому – вона вистрілить; якщо хтось показує вам зброю, невдовзі ви знову з нею зустрінетесь. 

Сучасну людину важко здивувати чи вразити новинами. Щодня на нас виливається бурхливий потік інформації з різних джерел і, переважно, аж ніяк не позитивної. Тож ми загартовані, готові до всього. Проте зрідка в монотонній низці подій трапляються якісь особливо яскраві «перли». Як-от нещодавня новина з Дніпропетровська: дитячий день народження закінчився стріляниною. Звучить ніби чорний гумор.

Стріляли, Богу дякувати, не діти. Та й скільки їх там, тих дітей, на таких святах? Ну, ви знаєте про що я: не для того дорослі дяді й тьоті приводять на світ синів і дочок, щоби потім на їхніх днях народження скромно в кутику сидіти. Як святкувати уродини рідного чада – то вже з розмахом. Рідних, друзів покликати, посидіти в теплій компанії осіб на сто-двісті…

Утім, я трохи відволіклася. Отож, стрілянина… Десь під кінець веселощів одну з присутніх на святі пань законний чоловік вирішив забрати додому. Хто його зна: може, домашнього борщу захотів після ресторанних делікатесів, а може побачив, що дружина трішки переборщила з делікатесами… То, як кажуть, справа сімейна. Але жінка чоловіка слухатися не схотіла (не ті тепер часи, патріархат скінчився): не піду, мовляв, дочекаюся торта. І почали вони голосно сперечатися. Тоді один із присутніх джентльменів (як же про нього ще скажеш, коли він за жінку заступився?) вирішив наполегливого чоловіка трішки вгамувати. Чого, мовляв, тиснеш на жінку? Ану поважай її вибір, тут тобі не патріархат! І почалося… Слово за слово… Й ось уже один виймає з кишені травматичний пістолет, а другий біжить до машини за рушницею. Добре, хоч стріляти почали на вулиці, а не у приміщенні. Тут, мабуть, варто подякувати рушниці, яка в кишеню піджака не влазить.

Знаю, знаю, про що ви зараз думаєте. Що нічого надзвичайного в цій новині немає. У нас тепер стрілянина може виникнути будь-де і будь-коли, бо сяка-така зброя мало не в кожного першого є. Саме це мене, друзі, і лякає. Не, власне, наявність зброї у кожного першого, а те, що подібні новини стали для нас буденністю. Цілий день я міркувала над питанням, чим керувалися люди, беручи із собою на день народження дитини зброю? І врешті-решт збагнула: та нічим! Просто вони завжди беруть її із собою, про всяк випадок – як я беру контейнер для контактних лінз.

Моє різко негативне ставлення до зброї зумовлене не лише природним жіночим пацифізмом, а й певним особистим досвідом. Охоче ним поділюся. Багато років тому, ще в буремні дев’яності, я працювала на телебаченні. Одного гарного літнього дня ми з оператором під’їхали до ринку на вул. Червоноармійській. Власне, робота там була тільки в оператора: йому треба було зробити так звані підзйомки до сюжету про ціни на ринках. Звісно, ми знали, що знімати на базарі важко: продавці реагують здебільшого агресивно. Але досвід уже був чималий, тож я спокійно залишила свого напарника біля ринку, а сама вирушила в тоді ще працюючий і навіть процвітаючий універмаг «Рязань»: безсоромно витрачати робочий час на особистий шопінг. Коли ж через сорок хвилин поверталася до базару, вже на переході тьохнуло серце: якраз там, де була припаркована наша машина, зібрався величезний натовп. Напівпритомна, я побігла туди і, розштовхавши людей, побачила цілком кінематографічну картину: мого оператора скрутили одразу четверо міліціонерів і вже надягають йому кайданки. Я дістала посвідчення, відрекомендувалась і отримала пояснення, що мій співробітник оце зараз погрожував людям зброєю в громадському місці…

Про газовий пістолет у бардачку машини я знала. І все вийшло точнісінько за законом, описаним Чеховим, який спрацьовує не лише на сцені, а й у житті. І хоч Антон Павлович мав на думці дещо алегоричне, знайте: якщо хтось показує вам зброю, невдовзі ви знову з нею зустрінетеся. Пістолет, яким місяць тому хвалився мій оператор, лежав тепер на столі в слідчого, що складав протокол. Затриманий розповідав тим часом, що на ринку, під час зйомки, його зненацька вдарив у потилицю валютний міняйло і намагався відібрати камеру. Захищаючи майно телеканалу, він і дістав газовий пістолет, щоби відігнати нападника. Сам нападник не свідчив нічого, бо його до відділку просто не привезли. Зате привезли мене, бо я дуже просилася. Відтак сказали, що я можу собі йти, бо правопорушень не здійснювала і свідком події не була. Я слухняно вийшла на вулицю і почала телефонувати начальникові міської міліції. Не минуло й півгодини, як ми з оператором уже сиділи в своїй машині, в цілковитому післястресовому мовчанні. Не знаю, про що саме думав він, а мені не йшла з голови частина телефонної розмови з головним міліціонером. Коли я почала жалісно підвивати, що, мовляв, отримав мій напарник пару раз по нирках, отримала відповідь, що насправді все дуже-дуже добре закінчилось. Адже хлопці могли й не вникнути, який там у нього пістолет – газовий чи ні. Хтось із них дістав би свій і… Того ж дня я поставила своєму операторові умову: або я, або пістолет. Він, звісно, вибрав мене, проте підозрюю, що насправді лише переклав пістолет із бардачка в якесь більш потаємне місце.

Багато змінилося відтоді. Як не парадоксально, та народ наразі озброєний значно потужніше й масовіше, ніж у кримінальні дев’яності. Зростають і статки людей, і лояльність правоохоронців до зброї. Сьогодні працівники засобів масової інформації не лише можуть, а мало не зобов’язані мати і носити зброю. Міліція так активно заохочує їх до цього, що на професійне свято щороку дарує кільком журналістам «безпечні» пістолети для самозахисту і регулярно вивозить на тренування до тиру. І нікому не спадає на думку потрактувати цю турботу як натяк: ми вас захищати не будемо, подбайте про себе самі! Крім того, задаровані пістолетами журналісти просто не можуть формувати в суспільства ставлення до зброї як до чогось ворожого, небезпечного і в побуті неприйнятного. Саме тому перестрілка на дитячому святі вже не здається нам надзвичайною подією (до речі, подібне трапилось і в Чернівцях кілька років тому).

Тим часом банальна сварка між водіями на дорозі обертається стріляниною, сусідський конфлікт через межу чи домашню тварину закінчується «вогнестрілом», у перехожих серед білого дня влучає дріб, призначений безпритульним собакам… Усе це дедалі більше нагадує пародійний вестерн, де навіть старенька бабця дістає кольт з-під спідниці. Проте в житті чомусь не так смішно, як у кіно. І закон Чехова спрацьовує неодмінно.

12234

Василь НЕМІЖ, комерційний директор магазину «Легіон», колишній військовий, полковник запасу:  

– Я вважаю, що зброя – явище позитивне. Та лише в тому випадку, коли її правильно використовують. Скажу так: якщо зброя потрапляє до свідомої, нормальної людини, вона корисна, Може статися так, що за все життя ця людина ніколи не застосує зброю. Та не дай Бог, щоби зброя була потрібна, коли її немає.

У мене особисто є травматична зброя, та за призначенням ніколи її не використовував. Вона зберігається в мене за всіма правилами – в сейфі. Та, коли щось трапиться непередбачене, то я впевнений, що зможу захистити себе й свою сім’ю.

У нашому магазині продається три види зброї – для полювання, самозахисту і тренування, тобто спортивна зброя.

Певні категорії осіб можуть придбати зброю для самозахисту: представники силових структур (прокуратури, суду, міліції), державні службовці та члени їх сімей, журналісти.

Якщо ж людина не потрапляє до цього списку, то, за чинним законодавством, вона не може отримати зброю. Працівники магазину будь-кому зброю не продають, бо за це встановлена кримінальна відповідальність. Я не сказав би, що на зброю є шалений попит: буває, що придбають за місяць один пістолет, а буває, що й три місяці ніхто не купує. Зброя в нас, переважно, для полювання. Але й полювання нині – дороге задоволення, починаючи від придбання зброї до ліцензії на організацію полювання. Скажімо, ліцензія на відстріл кабана коштує орієнтовно 1300 – 1400 грн…

На думку полковника запасу, великим недоліком є те, що в нашій державі немає закону про зброю. Якби його прийняли, працівникам подібних закладів працювалося б легше. Втім, такий законопроект є, але він у Верховній Раді «лежить» неприйнятим уже 5 років.

 

Віктор БАЧИНСЬКИЙ, начальник бюро судмедекспертизи, професор, заслужений лікар України:

 

– Майже 45 років я займаюся полюванням. Це для мене більше ніж хобі. Щойно починається сезон, весь вільний час я намагаюся проводити «на ловах».

Мисливство – дуже старовинний вид мистецтва. Хоча для кожного – це своє: одному – привід зустрітися за чаркою з друзями, для інших – екстрим і насолода, а дехто полює  заради природи.

Для мене полювання – це спорт і традиція. Не обов’язково вполювати звіра. Мені подобається походити по лісу, подихати чистим, корисним повітрям, насолодитися лісами, полями…

Наша мисливська компанія завжди має ліцензію: ми не займаємося браконьєрством.

У мене є багато стволів, я колекціоную зброю, причому деякі примірники – раритетні, їм щонайменше шістдесят років.

Зброя для самозахисту – однозначно потрібна. Я гадаю, що її слід видавали лише тим, кому дозволено законодавством, і тим, хто свідомий того, що таке зброя і чого від неї чекати. Тобто, людям свідомим і здоровим.

Можемо звернутися до статистики. В нашій області убивств з вогнепальної зброї більше, ніж п’ять випадків на рік, не буває, сім – максимум за всі роки, що я працюю начальником бюро судмедекспертизи. Причому, здебільшого, – це випадки необережного поводження зі зброєю. Щодо насильницької смерті, то це ще більш рідкісні випадки – один, два на рік.

Ігор БУРКУТ, історик, кандидат історичних наук, політолог:

– Наявність зброї в населення призводить не до погіршення кримінальної ситуації, а навпаки. Тому що бандити завжди озброєні. Та у випадку озброєного суспільства вони бояться наштовхнутися на адекватний опір.

У сусідній Молдові прийняли відповідний закон, і населення почало озброюватися для самозахисту. Після того, як цей процес розпочався, значно зменшилася кількість найважчих злочинів: убивств, зґвалтувань тощо.

Але тут обов’язково слід підкреслити: перш, ніж озброювати населення, його треба до цього підготувати.

Є таке поняття: культура володіння зброєю. Можна купити пістолет і патрони. Але, якщо постійно не тренуватися, цей пістолет опиниться в руках бандита, який на тебе нападе.

По-перше, люди, які, навіть після прийняття цього закону, купують зброю, повинні записуватися у стрілецькі клуби, асоціації й постійно тренуватися. По-друге, зброя дуже дисциплінує того, хто її має, це не іграшка, це дуже серйозна річ. І той, хто нею володіє, ставиться до життя значно відповідальніше, ніж ті, хто сподіваються на те, що хтось десь буде їх захищати. Крім того, це ж не просто один закон, а цілий комплект законів, необхідних для того, щоби зрозуміти, в якому випадку можна застосовувати зброю, в якому не можна.

От у США лише частина штатів дозволяє пістолети, револьвери, в тому числі й носити їх. Ці закони дуже різні: в одному штаті можна тримати зброю вдома, в інших з нею можна виходити на вулицю, в деяких штатах її можна відкрито носити. Приміром, в штаті Нью-Йорк, заборонено вільне володіння зброєю, – і кількість убивств на душу населення там значно більша, ніж у тих штатах, де воно дозволене.

І насамкінець: зброя –задоволення дороге. Не стільки сам пістолет, револьвер, рушниця, чи карабін, як патрони. Їх же треба купувати постійно, щоби тренуватися не втрачати навички.

А якщо відверто, я за те, щоби закон у нас прийняли. Наведу приклад: у царській Росії зброя була у вільному продажу для нормальних людей, окрім злочинців, алкоголіків, наркоманів, психічнохворих, і нормальні люди могли її купувати. Заможні селяни купували, як правило мисливські рушниці, якими й захищалися в разі потреби. У місті надавали перевагу револьверам, причому ціни були різні. Армійський револьвер «Наган» за бельгійською ліцензією випускався в Тулі, його вартість була 12 рублів із копійками (це перед Першою світовою війною). А «Маузер» вартував 54 рублі, більше ніж середня місячна зарплата робітника. І ця зброя лякала правлячий режим.

До слова, злочини вчиняють,  здебільшого, за допомоги не зареєстрованої зброї, а  краденої.

Лідія КИРИЛЮК, журналіст газети «Версії»:

Відвідала нещодавно навчання зі стрільби, яке проводили для журналістів. Поїхала з цікавості. Якщо чесно, мені дуже не сподобалися запах пороху, який стояв у тирі, голосна стрілянина й вага пістолета. Коли згадую про те навчання, робиться якось моторошно і коліна знову починають тремтіти. Одне знаю точно: стріляти й володіти зброєю я не хочу!

Отож, на запитання, як я ставлюся до зброї, відповіла б: – А ніяк!

Тобто, я воліла би, щоби її взагалі не було, тоді не було би вбивств і різних нещасних випадків. Якщо вже сталося так, що вона є й нею дехто користується, то щоби користувалися нею, розуміючи, що зброя – це не іграшка і поводитися з нею слід обережно, використовуючи тільки в разі потреби. Та найкраще – взагалі її не застосовувати!

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *