Чернівці Отілії ГУЛІКИ: походи в гетто, перестрілки, церква замість комсомольських зборів, задушений голуб на показових дитсадківських заняттях, Добрянський, Рух і допомога людям

Отілія ГУЛІКА була біля витоків національного відродження найновітнішої історії Буковини. Нині вона голова Чернівецької міської громадської організації «Гільфе», свого часу – член оргкомітету обласного осередку НРУ, голова Зеленого світу Буковини 1993-96 рр., керівник секретаріату Конституційного комітету Буковинського НРУ 1996 р., член оргкомітету обласного відділення Зеленої партії.  Усі демократичні громадські організації, до яких була дотична Отілія Григорівна, «виросли» саме з РУХу. І в ті часи активісти у партіях насправді самовіддано, навіть жертовно працювали на відродження України… А прийшла ця жінка в Рух просто тому, що з дитинства вдома чула про радянську владу як про «окупантів», хоча й ненависті до цієї влади не відчувала – попри те, що через «совіти» втратила батька, бачила війну, голод, втрачала роботу, житло, ледве зберегла родину…

 OLYMPUS DIGITAL CAMERA                                    

Отілія народилася в Чернівцях, коли тут була ще румунська влада. Із початком Другої світової війни батька Григорія не мобілізували: дружина важко хворіла, а діти були малі. Потім до Чернівців вступила радянська армія. За коротку радянську окупацію батько добре усвідомив, що собою являє нова влада. Тож коли повернулися румуни, за совітами не дуже шкодував. Згодом молодша сестричка Отілії померла, а мама трохи оклигала, тож батька в 43-му забрали на фронт, у румунську армію. Більше він у Чернівці не повернувся. Слід його загубився. Якась ворожка запевнила маму, що чоловік повернеться обов’язково, на велике свято, і житимуть вони разом до глибокої старості. Тож мама все життя чекала батька, і до кожного великого свята накривала столи. Померла, не доживши півроку до ста літ, так і не дочекавшись чоловіка…

А молодою ростила дітей – свою Отілію, а якийсь час і прийомну Вір, врятовану з єврейського гетто донечку сусідів.

Отілія вчилася. Рано вийшла заміж, перший син помер немовлям, потім одне за одним народилося ще четверо дітей. Але родинного затишку не було. І навіть коли розлучилися з чоловіком, спокій не настав: чоловік наполягав, аби діти були з ним, і оскільки він був комуністом, а колишня дружина – безпартійною, то «гуманний» радянський суд був на його стороні… Та життя все розставило по місцях.

«Мама мастила татові очі перчицею, щоби він не міг працювати на росіян на залізниці»

«Спочатку ми жили у квартирі 12-го будинку на вул. Курильській (тоді вона звалася Зеленою). То було за Румунії, нашими сусідами були лікарі, вчителі – дуже достойні люди. Перед війною, 41-го, батько купив особнячок, номер 16.

У 40-му, коли прийшли росіяни, батько працював начальником поїзда, добре знав роботу, технічні вимоги. Росіяни наказували чіпляти більше вагонів до паровоза. Тож тато просив маму мастити йому перчицею очі, щоб не пройшов медкомісію і не зміг більше працювати на залізниці. Казав: «Вони ж мене посадять за невиконання наказів». Тож згодом пішов на роботу на хлібзавод, яким управляв його товариш на прізвище Бергер.

У 43-му, коли мама почала підніматися після важкої хвороби, а мені було 3 рочки, тато заявив: «Більше з окупантами тут не буду». Тоді він уже був призваний до румунської армії, працював секретарем військкомату. Звідти й пішов на фронт. У 46-му наш сусід зустрів його в румунському місті Сибіу. Кликав додому, але батько відповів: «Їдь, у тебе родина, а моя родина загинула». Так виглядає, що йому розповіли про загибель іншої родини, у будиночок якої поблизу вул. Мізюна (навпроти була розташована військова частина) втрапив снаряд. Там загинули жінка з хлопчиком. А нас на той час уже виселили з квартири, документи знайшлися пізніше, коли туди вже були поселені військові. Відтак ми втратили те житло. Батько, можливо, поїхав до Канади – там жив мій дід…

Тоді багато людей втікали з Чернівців від Радянської влади. Пам’ятаю, якось ми з мамою йшли до знайомої по вулиці, яка зараз носить ім’я Зої Космодем’янської, на Рошу. Там було безліч порожніх, відчинених квартир. Ми зважилися зайти у помешкання наших добрих знайомих, родини професора Равлюка, друга мого батька. Там навіть новорічна ялинка залишилася нерозібрана, посуд на столі після чаювання… Такі гарні були іграшки на ялинці, що я простягла руку, хотіла взяти одну. Мама вдарила мене по руці: «Ти її туди не вішала. Не тобі й знімати».

«Мама добре говорила німецькою, тож німців не боялася»

Моя мама не мала високої освіти, лише в ліцеї вчилася, але знала шість мов. Німецькою говорила як рідною українською, знала французьку, польську, румунську, єврейську (ідиш). А от російську ніяк не спромоглася вивчити. Десь закидала, звісно, і російською, – бо згодом уже кругом були росіяни, по сусідству жив КГБіст, дружина якого була росіянка з дитбудинку. А коли тут були німці – мамі було дуже легко, вона їх не боялася, бо знала мову.

Якось до нас прийшов німець, приніс накрите рядниною відро і попросив зварити півня, який був у відрі. А їй почулося – що пса (німецькі слова Hahn і Hund недочула). То почала на гостя так кричати німецькою «Забирайся сам і свого пса забирай», що сусідка аж завмерла від страху. Але німець нічого не зробив їй.

Серед сусідів були також євреї. Вони родиною виїхали до Румунії, а бабцю стару не встигли забрати, і хтось доніс. Чутки, що прийдуть забирати бабцю в гетто, а потім, зрозуміло, розстріляють, дійшли до мами. Вона її забрала, вдягнула як селянку і бабця в нас ночувала. Прийшли німці, питають у мами за єврейку. А мама каже – я що, за сусідами стежу? Вони виїхали до Румунії, мабуть, і її забрали. «А це хто сидить?», – питають. Вона тоді знов у крик: «А це що таке? Ще в мене контроль буде? Я не жидівка, це мама моя з села приїхала». Прогнала німців. Потім ця бабця в нас так і була, аж поки після відходу німців родичі не забрали.

…Коли ми жили на Українській, багатьох євреїв забирали в гетто і мама їм носила їсти. Мене, 2-3 річну, закутувала у хустки і брала із собою. Забрані в гетто знали, що їх розстріляють. Тож одна родина просила дитину врятувати. Мама взяла разом зі мною закутану ляльку, принесла її в гетто, а звідти винесла дитину. Вірочка в нас жила кілька років, була на нашому прізвищі, потім родичі забрали. Тривалий час ми листувалися, а потім вона перестала писати: не знаємо, що сталося. Мама казала, що її родичі в Америку збиралися. А тоді з-за океану листи не надходили.

У 47-му голод почався – мама влаштувалася на пиріжкову працювати. Казала – платіть мені меншу зарплату, але щодня дайте хоч пару пиріжків і цукру до чаю. Рано вставала (робота ж по змінах), ішла за місто, там жінки трохи дешевше, ніж у місті, продавали сир, сметану. Купувала і поверталася до міста. Робочі йшли з роботи, купували в неї трошки дорожче, тож лишалася склянка сметани і шматочок сиру для нас. Там ми й вижили. Коли ж приходили з Вірою до школи, бачили спухлих від голоду однокласників. Схилить якесь голову на парту – і помирає… То я ті пиріжки, що мама давала, роздавала по шматочку тим, кому вже геть погано. Однокласник із братом удома лежали – Едік і Вітя Вишинські, мама їхня теж уже лежала. Ми після уроків зносили, хто що мав, і варили їм. У 6-7 років я вже добре готувала.

Учитель тоді викликав маму до школи і питав, чи мама знає, що я виношу з дому їжу. Мама знала…

«Одні окупанти пішли – інші прийшли»

На Буковині не було відкритої ненависті до Радянської влади. Але розмови були – і наші знайомі, батькові друзі, коли приходили в гості, казали, що «одні окупанти пішли – другі прийшли». І обурювалися, що наші люди воювали по всіх республіках і повернулися додому, а їхні – тут залишилися.

Я пішла вчитися. Дуже хотіла до педучилища, але на той час вигідно було вступати до торговельного технікуму: там платили стипендію. Я ж примудрилася вступити водночас ще й до однорічної торгової школи. В першу зміну технікум, а в другу – школа, і стипендію отримувала у двох місцях – така була грошова допомога мамі. Потім вийшла заміж, народжувала дітей. Вступила до Львівського торговельного інституту, але не закінчила. Потім закінчила-таки Чернівецький університет. Працювала вихователькою в дитсадку «Трембіти». Дуже любила свою роботу, такі відкриті заняття проводила, що всі присутні просто плакали! Пам’ятаю, сценарій до 30-річчя Перемоги. Демонстрували його в Літньому театрі. Навіть Анатолій Добрянський, із яким нас пов’язували і родинні, і дружні стосунки, прийшов на наш захід. Зал плакав. А за кулісами відбувалося інше: голуба, якого ми мали випустити у найефектніший момент сценарію, одна з виховательок випадково… придушила. То потім жартували радянськими анекдотами: «Святий Душе, вознесися! – «Святий дух» задушився…»

«Православна записалася в «двадцятку» греко-католицької церкви, аби зареєструвати громаду»

«Батько мій ходив до церкви Параскеви, де правили румунською. Мама ж ходила до тієї, що зараз греко-католицька (Успіння Пресвятої Богородиці), бо там правили українською. Не було тоді поділу на конфесії, жили дружно.

Свого часу ми з активістом Володимиром Стариком просували ідею відновлення Пієти на Центральній площі Чернівців. І тодішній міський голова Микола Федорук нас підтримував, навіть казав: «Слава Богу, поставимо Матір Божу і хай носять до неї квіти». Скульптор Лисаківський почав над проектом працювати. Та почали до мера ходити очільники православних конфесій і казати, що ця скульптура – католицька. Тож він сказав нам: розберіться спочатку зі священиками. Якщо громада проти цієї скульптури, я не піду проти громади.

Хоча насправді це не пам’ятник, це пам’ятний знак. І навпроти Пієти ще за Австрії воду святили всі, не ділячись не конфесії, розказувала мама.

А коли постало питання відкрити зачинену тоді греко-католицьку церкву, забракло людей для реєстрації громади. Звернулися до мене. І я, православна, записалася до церковної «двадцятки». Досі у храмі згадують нашу першу «двадцятку».

Загалом і різні конфесії, і національності жили дуже дружно. Вже й коли Народний рух утворився,  румунські товариства запрошували нас на Різдво, а ми їх. І поляків, і євреїв на свята кликали. Коли отримували гуманітарну допомогу, ліки – усім мінялися, допомагали одне одному.

«Ангел-охоронець» Анатолія Добрянського

«Ми були дуже дружні з мамою Анатолія Добрянського, Фаїною Василівною.  Коли в Анатолія – відомого викладача філфаку, блискучого інтелектуала, з яким ми були далекими родичами, але дуже близькими друзями, – виникли проблеми з КГБ, він захворів. І щоби підтримати його, ми з студентами навмисно віднесли йому запрошення на випускний вечір додому. Нас прийшло 14-ть, і Фаїна Василівна тоді казала: «Ви не уявляєте, наскільки підняли його дух». На одній з книжок, які мені подарував Анатолій, він написав: «Моєму доброму другові, ангелу-охоронцю».

Йому довго не давали захистити дисертацію. Якось він застудився перед самим захистом. А дисертацію треба були відвезти одному опонентові до Одеси, другому – до Києва, а третьому до Львова. Я запропонувала допомогти з Одесою й Києвом. Мене відпустили з роботи, я на літак – і до Одесу, там на таксі на Приморську вулицю… Віддала роботу, навіть чаю не попила – й одразу в аеропорт, на Київ. З дому вийшла в благенькому пальтечку. Сумку з папками обіймала всю дорогу – знала, що у Толі багато ворогів, можуть не дати захиститися… У нас у грудні снігу ще не було, а в Києві – по коліна. На щастя, трапився хороший таксист, відвіз на вулицю, де мешкав опонент Добрянського Крижанівський, потім відвіз на залізничний вокзал. Літака на Чернівці того дня вже не було. Наступного ранку лише забігла додому, перевзулася – і до них. Анатолій хвилюється: він сам уже з’їздив до Львова «Де ти була, чому вчора не приїхала?» – запитує. Фаїна Василівна аж присоромила його: «Толю, ти совість маєш?» А я напівжартома відповіла: «Вибачте, Анатолію Миколайовичу, прилетіла б – крил не мала».

В Анатолія почерк був дуже нерозбірливий. Тож він писав, а ми з Фаїною Василівною опрацьовували: вона диктувала, я друкувала. Ночами, бо ж уранці на роботу. Щоби не хотілося спати, Анатолій варив нам міцної кави. Не завжди допомагало. Сідали перепочити на балконі на хвильку, могли й заснути. За якийсь час він виходив на балкон: «Не зрозумів! А я нащо кави варив?!»

Добре пам’ятаю першу конференцію Руху на Буковині: вона була 26 серпня 1989 року, у день народження Добрянського.  Я звечора допомогла йому з приготуваннями до свята – адже до нього завжди приходили університетські колеги, товариші. І наказала, аби наступного дня він зварив 10 яєць і 20 картоплин: сподівалася прийти з конференції десь по обіді і ще нарізати салат. Але конференція так затягнулася, що я прийшла аж близько 22-ї. Коли зайшла до кімнати, де були друзі Анатолія Миколайовича, вони всі встали. Це було з поваги. Вони казали: «Ми тут сидимо, а ти була ТАМ». Я запевняла, що ТАМ не було нічого страшного, хоча насправді було й фальшиве «замінування» приміщення, де відбувалася конференція, і посилені сили міліції в місті, й інші неоднозначні дії тодішньої влади».

 

Сьогодні пані Отілія має вже трьох правнуків: Максимчика, Дениска та Ігорчика. Втратила ще одного сина. Далі очолює благодійну громадську організацію «Гільфе». Не просто обіймаючи посаду, а реально працюючи. Доньки допомагають, але й Отілія Григорівна керівництво зі своїх рук не випускає:

«Зараз ми працюємо на АТО. Усю гуманітарну допомогу, яку отримуємо від наших німецьких партнерів, спрямовуємо бійцям на фронт. Це і ліки, і теплий одяг, навіть постіль, з подушками і перинами включно. Їм це зараз потрібно. А ми тут не пропадемо».

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *