Український патріотизм жертовний і тим виправданий. Російський патріотизм сам потребує постійних жертв.
Сьогодні і Україна, і Росія переживають небачене патріотичне піднесення. Суспільство консолідується, підвищується інтерес до історії, навіть політика повертається на кухню.
Та навіть при побіжному порівнянні стає зрозумілим: незважаючи на зовнішню схожість, патріотичні стани, що їх переживають дві нації, не просто різняться, вони полярні.
Різниця між українським та російським патріотизмом приблизно така ж, як між підняттям прапора та підняттям тосту. Результативність цих процедур у принципі однакова: і від першої, й від другої в справжнього патріота набігать сльози на очі. От тільки прапори здіймаються угору, до неба, а вміст чарки перехиляється всередину, аби відгукнутися головним болем і через певний час вийти із сечею. Коли ж висловлюватися менш піднесено, вектор українського патріотизму спрямований назовні й починається від допомоги воякам і біженцям, від спроб реформ і змін, від прагнення того, щоби було добре – коли не нам, то дітям.
В українського патріотизму є основа. Він ґрунтується не на безкінечних телевізійних заклинаннях, а на смертях і несподіваних воскресіннях, на перемозі на Майдані й котлі під Іловайськом, на коштах, зібраних на армію, й на готовності зимувати без газу.
Навіть гроші – ключове мірило сучасності – по-різному переломлюються у розумінні російського та українського патріота. В російського їх треба постійно вкладати, аби підтримувати потрібний градус накалювання. Українець, навпаки, готовий віддати останнє на потреби армії, сусіда, країни.
Багатьом запам’яталася фотографія рюкзака, відібраного бравими ополченцями в одного з бійців Нацгвардії, що потрапив у оточення під Іловайськом. Разом із медичним джгутом, чаєм, сухпайком та ліхтариком, боєць носив із собою прапор і томик «Кобзаря». Кумедно, що це фото подавалося як викривальне: дивіться, мовляв, які «скажені» у цьому українському війську воюють. А яка ймовірність того, що у «розвантажці» російського солдата знайдуть вірші Державіна чи Пушкіна? Вона дорівнює нулю. Бо сучасний російський патріотизм не матеріалізований. Це поняття абсолютно самодостатнє, воно не потребує зовнішнього вираження. У його основі – захоплення російською богообраністю, особливим, нікому не відомим російським шляхом, кров’ю, духом, історією, а головне – самим собою як частиною усього цього. Хоча при цьому всі аргументи сучасного російського патріота в кращому випадку прострочені, у гіршому – із сумнівним душком.
Так, були в Росії й Гагарін, і Сахаров, і Толстой, і переможений Гітлер. Але ключове слово тут не Гагарін, а «був». Бо в останні 20 років головним експортним продуктом РФ стали не нетлінні твори світової літератури, а прецеденти світового права, не польоти в космос, а інтернаціональні війни, не наукові відкриття, а відплив мізок. Щодо останніх двох головних каталізаторів сучасної ура-істерії в РФ – сочинської Олімпіади та повернення блудного Криму, чиє швидке входження у підручники сучасної російської історії було анонсоване ще у червні, – обидві події мають зворотній бік. У першому випадку – планетарних масштабів корупція, у другому – таких само масштабів злочин. Саме час пошкодувати нащадків сучасних росіян.
Справжні ж патріоти – саме ті 13-15%, кого російський агітпроп бридливо називає лібералами й націонал-зрадниками – коли й відчувають щось до батьківщин, то це почуття вини, відчаю, безнадії й ненависті до цілком конкретних персоналій сучасної російської історії.
Та головна різниця між патріотизмом по-російськи й патріотизмом по-українськи – у кінцевій меті, яку вони пропонують своїм адептам, і цінностях, до яких апелюють. Українці апелюють до майбутнього – до євроінтеграції, верховенства права, нехай добряче дискредитованій, але демократії. Тоді як усі прагнення Росії транслюються в минуле: у ті славетні часи, коли 1/6 частина суші здавалася батьківщиною тієї ж надлюдини. Ось тільки мандрівка у минуле починається від повернення на Луб’янську площу нехай міні, але все ж таки пам’ятника Дзержинському. Дуже символічна подія, що уособлює Росію зразка 2014 року.
Як наслідок – у сучасної України в її нинішньому вигляді є шанс, а в сучасної Росії – на жаль… Бо шанс народжується з дії. Український патріотизм – і є дія. Тоді як сучасний патріотизм а-ля-рюс – нехай і потужна, але все ж таки мантра – така ж безглузда й брутальна, як і «Кримнаш». Добурмотівши її – а рано чи пізно це станеться – Росія змушена буде зайняти своє місце у черзі до віконця «подолання минулого». І дай їй Боже сил та терпіння вистояти цю чергу до кінця.
Максим ЩЕРБИНА, журналіст, Запоріжжя
