БУКОВИНСЬКЕ СЕЛЯНСТВО НАПЕРЕДОДНІ ВЕЛИКОЇ ВІЙНИ

За австрійських часів на буковинських полях було спіймано близько 3 мільйонів куріпок і продано до французьких ресторанів. А в Італію відправили живцем понад 2 млн 700 тис.  карпатських сірих дроздів, чию популяцію досі так і не відновили.

Відомий краєзнавець і колекціонер, Заслужений майстер народної творчості Іван Назарович Снігур продовжує розповідати про наш край сторічної давнини.

сканирование0007

Іване Назаровичу, сто років тому близько 70 відсотків населення краю складали селяни. Серед них було чимало безземельних і малоземельних, тому десятки тисяч буковинських селян вимушені були емігрувати, рятуючись від злиднів. Розкажіть, як жили селяни на Буковині у 1913 році…

– Тодішнім селом керували пан, піп і сільський голова. Пани були великими землевласниками, селяни мусили орендувати у них землю, нерідко на кабальних умовах. Безземельні ж наймалися на роботи, особливо в маєтках Православного релігійного фонду, який володів чвертю буковинських земель. Ліси, рілля, пасовиська, озера належали фонду, який також мав млини і різні підприємства. Всі ці об’єкти потребували багато робочих рук. Сільська біднота заробляла там на прожиття.

Як виглядало старе буковинське село? Головне місце у ньому займала панська будова з різними добудовами. Біля церкви стояла хата священика. І панське, і попівське житло виглядали акуратними, добре доглянутими. Селянські мазанки були значно скромнішими. Якщо дім священика був критий гонтою, то селянська хата – переважно рогозом, очеретом або соломою. Заможніші селяни мали худобу, для якої існували різні добудови, а біля хат стояли скирти сіна.

Селянські хати будували без кам’яного підмурка, а по чотирьох кутах закопували стовпи з дубу чи сливового дерева – цей матеріал довго не псується. Рами для вікон і дверей також виготовляли з міцного дерева. Між міцною дерев’яною основою прибивали шматки дерева – так зване «диля» або «дилиня», яке обмащували глиною. Найбідніші хатки складалися із сіней (на Буковині їх називають «хоромами») і однієї кімнати. У тій кімнаті з трьома вікнами жила уся родина.

Більші хати мали вхід до «хоромів», звідки можна було пройти до «великої хати», де приймали гостей, і навпроти неї – до «хатчини». Саме така хатчина з одним вікном вважалася буденною кімнатою, в ній готували їжу і спали. Тут стояла піч для випічки хлібу, плита і поруч з нею постіль. Під час холодів діти і старі спали на печі, а батько з матір’ю – на постелі. У такій хатчині могло проживати по вісім і більше душ: від діда з бабою до малих дітей. Взимку хату замітало снігом під самий дах, тож її доводилося відкопувати.

Іване Назаровичу, а яким було повсякденне життя селян?

У селянській хаті в очі кидалася страшенна біднота. На плиті стояв чавунок для приготування мамалиги чи каші, і пару глиняних горшків, в яких варили борщ. Хліб пекли рідко, як правило, лише на великі свята. Повсякденною їжею були борщ з буряком, мамалига, каша, галушки (клецки), квашені огірки, варені сухофрукти.

Одяг у селян був саморобний. Прали його вручну, використовуючи попіл з пічки – мило через високу ціну лишалося недоступним для багатьох селян. Чоловіки взувалися у постоли, а носили білі домоткані штани (портяниці). Перші портяниці хлопцеві шили інколи, коли йому вже виповнювалося 12 років.

Мало хто з небагатих селян мав теплий кожух, взимку зазвичай носили сардак з грубого домотканого сукна. Причому  один на подружню пару: жінка могла у ньому вийти на вулицю лише тоді, коли повернеться чоловік і дасть їй цей верхній одяг.

сканирование0008

Мова у нас йде головним чином про селянську бідноту. Але ж були і заможні селяни. Як складалися їхні відносини з бідними?

Нерівність відчувалася постійно, її навіть підкреслювали. Коли багатий їхав в екіпажі, запряженому парою коней, бідняк повинен був уступати йому дорогу. Але були і випадки взаємодопомоги. Бідні працювали на багатих, а розумні багачі зацікавлені у добрих робітниках. Такий заможний господар взимку приходив до бідняка і питав, чи той має вдосталь їжі та палива. Коли була потреба, то допомагав йому, а влітку той відпрацьовував. 

За австрійських часів на буковинських полях було спіймано близько 3 мільйонів куріпок і продано до французьких ресторанів. А в Італію відправили живцем понад 2 млн 700 тис.  карпатських сірих дроздів, чию популяцію досі так і не відновили.

Іване Назаровичу, чимало селян не могло прогодувати родину працею у своєму господарстві й мусило шукати додаткових заробітків. Чим вони займалися?

Різноманітними народними промислами, або ж під час польових робіт наймалися у панські господарства. Буковинці нерідко підробляли за близьким кордоном – у Бессарабській та Подільській губерніях Російської імперії. Знаходили вони заняття й у себе в рідному краї. Мало хто з наших земляків знає, що за австрійських часів на буковинських полях було спіймано близько 3 мільйонів куріпок і продано до французьких ресторанів. А в Італію відправили живцем понад 2 млн 700 тис.  карпатських дроздів – тамтешні гурмани дуже полюбляють м’ясо цих птахів.

Ще один цікавий факт. У селі Магала виробляли фальшиві персидські килими, які продавалися за кордон. У виробництві задіяні місцеві мешканці. Селяни правдами і неправдами заробляли гроші, але далеко не всі використовували їх для розвитку власного господарства. На жаль, у краї існувало багато шинків, де пропивалися великі кошти. Але про це – наступного разу.

Ігор БУРКУТ, історик 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *