Адам МІХНІК: «Для багатьох поляків я – зрадник батьківщини»!

Ім’я головного редактора найтиражнішого видання Польщі «Газета виборча», письменника і публіциста, дисидента Адама МІХНІКА відоме усій Європі. Взяти інтерв’ю в пана Адама вважають за честь провідні світові ЗМІ. Цими днями пан Адам відвідав Чернівці. Він презентував власну книгу «У пошуках свободи» та книгу Казимежа Мочарського «Бесіди з катом». Типовий європеєць, який багато палить, володіє російською і не втомлюється розмовляти про політику, поділився власним баченням розвитку демократії в Україні, Росії та Польщі.

– Чим цікаві для українського читача книги, які Ви презентуєте?

– Найперше хочу розповісти про «Бесіди з катом» Казимежа Мочарського. Книга написана як діалоги автора з головним героєм – катом варшавського гетто Юргеном Штрофом. Мочарський сидів з ним у в’язниці.

За іронією долі, в одній камері опинилися людина, яка боролася за комунізм, і заступник командира загонів поліції СС у Львові, а пізніше командир загонів СС у східних областях України Юрген Штроф.

Мочарський зазначає, що хотів зрозуміти логіку генерала КДБ, який запроторив його до цієї камери. У книзі яскраво змальовано, як частина німців у роки війни перетворилася на душогубів. Найстрашніше, що риси ката притаманні й нашим сучасникам, тож «Бесіди з катом» варто прочитати, аби до влади не прийшли нові юргени штрофи. Ця книга перекладена 15-ма мовами і вивчається у польських школах.

«У пошуках свободи» я почав писати ще у 1975-76 роках, а продовжив – у тій самій в’язниці, де сиділи Мочарський і Юрген Штроф. Там було багато часу на це. Я мав 3 вироки суду за антикомуністичні настрої. За жанром книга найбільше схожа на есе політичної та історичної тематики.

Для багатьох польських читачів «У пошуках свободи» – книга зрадника батьківщини. Мені дорікають за те, що «зрадив рідну матір», описавши «неприглядні» сторінки історії держави. Але як журналіст-професіонал вважаю: завжди треба бути чесним.

– Ви – головний редактор газети, яка має найбільший у Польщі наклад. У чому секрет успіху «Газети виборної»? В яких умовах працюють польські ЗМІ?

– Друкованим ЗМІ в будь-якій країні нині нелегко вижити. По-перше, «атакують» телебачення та Інтернет, люди перестають читати газети. По-друге, для якісного розвитку газет потрібні великі гроші, а це позбавляє пресу незалежності. Мабуть, наш секрет у тому, що ми залишаємося максимально чесними і відкритими для читачів.

– А як би Ви оцінили розвиток ЗМІ в Україні? Чи є тут, на Вашу думку, свобода слова?

– В останні роки українські ЗМІ зробили величезний крок уперед, безсумнівно! У вас, так само як і у нас в Польщі, є свобода слова. Загальна біда усіх ЗМІ в тому, що, чим більше демократії і свободи, тим більше хамства «виливається» у суспільство.

Інтелектуальний рівень репортажу чи інтерв’ю, навіть з першими особами держави, зводиться до інтимних подробиць на кшталт кольору нижньої білизни чи сексуальної орієнтації героя. Згадайте наприклад амури Сильвіо Берлусконі або роман Ніколя Саркозі і Карли Бруні… Як на мене, у цьому недолік демократії.

– Якби Вам довелося працювати над книгою про Україну, про що саме Ви написали би? Що Вас найбільше вражає у нашій державі?

– Найперше врахуйте, що я – поляк, а в нас інша, ніж в українців, історична пам’ять, ми по-різному сприймаємо одні й ті самі події. Мої батьки знали українську, бо ми жили у довоєнному Львові. Мені подобається ваша держава, але передусім, я – поляк… Хоча іноді мені здається, що я – безродний космополіт, а частина поляків вважає мене зрадником, я вже говорив про це…

Як на мене, найбільша ваша проблема в тому, що у вас немає єдиної України. Маю на увазі не поділ на Схід і Захід, а відсутність єдиної державної політики. За часів Кучми ви розвивалися за законами «путінізму». Принаймні, так я називаю сучасний спосіб узурпації влади. Після помаранчевої революції у вас панує «берлусконізм», тобто тотальна корупція, в якій сильніший той, хто має більше грошей. Останнім часом у мене з’явився страх: Україна на хибному шляху…

– Ви хочете сказати, що Україна може втратити незалежність?

– Це малоймовірно, але не виключено, адже не секрет, що в Росії не сприймають Україну як закордон… Утім, навіть коли президентські вибори виграє Янукович, він захоче залишитися маленьким князьком у власній державі, а не зверхником однієї з російських губерній. Та й українським олігархам це вкрай невигідно.

– До речі, чому, на Вашу думку, у Польщі немає такої кількості олігархів? Не було чого розікрасти чи люди більш свідомі?

– Просто у Польщі приватизацію проводили іншими, ніж в Україні методами. Не залишили шпарин для розкрадання і незаконного привласнення державного майна. Та й основні галузі у нас залишилися у державній власності.

– А як Ви оцінюєте українських політиків? Кому найбільше симпатизуєте?

– Це надто складне питання. Під час помаранчевої революції ми підтримували демократичні сили. Я особисто знайомий з президентом Ющенком і ставлюся до нього з повагою. Але мені не подобаються стосунки між гілками влади в Україні та їхніми очільниками. Як на мене, керівники надто захопилися з’ясуванням особистих стосунків, через що страждає держава, її імідж та народ.

Я знав В’ячеслава Чорновола, знайомий з Левком Лук’яненком. 20 років тому навіть приїжджав на перший з’їзд Народного руху України, добре знаю й поважаю Бориса Тарасюка. Але, на жаль, усі вони – політики минулого.

З нинішнього українського політикуму виділити когось важко. До речі, ми з вами розмовляємо, а в Києві саме відзначають річницю того самого з’їзду Руху. Мені навіть з Кабміну телефонували, а також Павличко і Драч просили приїхати, адже я єдиний з іноземних гостей, хто виступав на тому зібранні. Але я відмовився, бо вже пообіцяв приїхати до Чернівців. Думаю, я вчинив правильно: свої обіцянки завжди треба виконувати.

Лєра ЯСНИЦЬКА, «Версії»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *