Весна в Чернівецькому Облмуздрамі починається з вічної теми Кохання

На межі березня й квітня у Чернівецькому академічному обласному музично-драматичному театрі зіграли травневу «Дванадцяту ніч» великого нашого сучасника Вільяма Шекспіра.

Вибір класичної п’єси завжди ніби обіцяє безпрограшний варіант, а разом з тим небезпечний порівняннями, адже глядач, навіть прихильний до чернівецького театру, обов’язково порівняє постановку запрошеного режисера Дмитра Гусакова з тим, що вже бачив колись у кіно чи на сцені. Дмитро Гусаков – людина молодого ще віку й уже значного театрального досвіду:  ставив п’єси в театрах Одеси, Хмельницького та Києва, брав зі своїми постановками участь у кількох зарубіжних театральних фестивалях.

Небезпечний, як ми домовилися, Шекспір – може, найбільша загадка нашого театрального світу. Де й коли відбуваються події п’єси, автор якої вже понад чотири століття як покинув цей світ? Про це вже століттями сперечаються літературо- й театрознавці, час від часу вбачаючи за масками героїв п’єс Шекспіра тих чи інших його сучасників, або знову пристаючи до думки, що всі колізії, зображені в п’єсі, просто вигадані та догоду тій чи іншій владній особі… Важко розсудити великого драматурга з його критиками, та наше завдання зовсім не в цьому. Цікавіше знайти відповідь на запитання: Чому нас так чіпляє те, що ми бачимо в його п’єсах?

Зовсім не складна інтрига лежить в основі сюжету: роздвоєння любовних пригод завдяки героям-близнюкам. Побудова сюжету на двох парах близнюків вже була у творчості Шекспіра – у його першій комедії. Вона так і звалася – «Комедія помилок». У «Дванадцятій ночі» автор «обходиться» однією парою, натомість це дівчина і парубок. І все! І цього достатньо, аби «закрутити», як тепер висловлюємося, інтригу драматургічного твору. Щодо географії шекспірівських творів, то куди б не переніс своїх героїв Шекспір, дослідники стверджують, що це Англія… Та, оскільки ми вже визнали автора своїм великим сучасником, то знаходимо в його творах місце й час для власних проблем і перипетій.

Переживши страшну бурю на морі, разом із героями ми потрапляємо до умовної країни Іллірії. Країна-свято, з білими стінами, вибагливими прорізями вікон і дверима, що ведуть туди, куди потрібно саме в цей момент за ходом дійства… (художник-постановник – Наталія Руденко-Краєвська). Веселі іллірійці, яким художниця у співраці з режисером вигадала розкішні,  яскраві й різнобарвні, з перевагою білого, середньовічні камзоли та сукні – з цілком сучасних тканин, доповнені такими ж сучасними штанами й светриками. Усі  ці строї дуже красномовні: приведені в рух актором, вони відбивають цілу гаму почуттів – від байдужості чи солідності навіть до хтивості.  І все це закручене у танці, де кожний виконавець вигадує власні колінця, не порушуючи загальної гармонії (балетмейстер – Марія Циба, музичне оформлення Дмитра Гусакова, звукорежисер – Сергій Рошка) й наштовхуючи на безліч асоціацій – з карнавалом, персонажами Дель Арте і навіть рідними гуцульськими «данцями».

 У п’єсі немає нічого, що було б не актуальне сьогодні. Влада і Народ, Кохання й  Вірність, Служіння і Зрада, Амбіції й Таланти, Чистота й Лицемірство… Навіть та ж сама корупція, звичка платити за всі послуги не зовсім, або й зовсім не порядного чи законного ґатунку. І згадується шекспірівський сонет про те, як важко дивитися на упосліджені Гідність і Простодушність у полоні Брехні й Ницості…

А розкидані по різних персонажах прямі натяки на сьогодення – і навіть використання репу – не псують, а підкреслюють загальне враження, адже ні режисер, ні актори не педалюють на них зайво.

 Я, може, порушу зараз усі канонічні тлумачення шекспірівської п’єси, дозволивши собі зазначити, що у виставі, власне, немає головних героїв – і дякувати Богові, немає вигуків та гасел про те «що таке Добре, а що – Погано». Мабуть, автор – а за ним і режисер, і актори – довіряють своєму глядачеві, вважають його спроможним бачити усе й усе зрозуміти.

Для мене будова дійства закручена на Блазні (Дмитро Леончик), за безжалісними влучними фразами якого ховається сам Автор із його поглядами, розчаруваннями й мудрістю. Варто зауважити, що Дмитро робить це весело й… легко, пластично – і взагалі виріс як актор відтоді, як запам’ятався нам в «Інциденті»…

Трійко гуляк, мало не пройдисвітів, яких очолює дядечко графині Олівії, такий собі пан Тобіо  (з.а. Микола Гоменюк), пан Андреа (Назар Кавулич) й слуга Фабіан (Ігор Андроник) у змові з камеристкою графині Марією (Крістіна Зборлюкова) вирішують висміяти перед господинею (тепер сказали б тавити у комічному світі ханжу й лицеміра Мальволіо  (з.а. Богдан Братко). Про кожного з цих п’яти можна говорити довго й окремо, адже вони індивідуальні й динамічні. Навіть як п’яниці не схожі між собою. Назар Кавулич добре вписався у личину такого собі телепня, якого використовують товариші по чарці, змушуючи оплачувати спільні гулянки… Досвідченому Миколі Гоменюкові, може, варто було б пошукати нових відтінків для свого п’яниці Тобіо, він має на це великий потенціал. І хіба що легкий подив вловлюєш від грузинських інтонацій у виконанні Ігоря Андроника… Може, це натяк на багатонаціональні Чернівці? Як би не було, варто побачити в цій ролі й Олексія Надкерничного.

Особливий респект Богдану Мартиновичу Братку за роль Мальволіо: так несподівано, феєрверком цей актор розкрився як комедійний, знаходячи у своєму акторському арсеналі і приниженість слуги, й зростаючі амбіції у сподіванні шлюбу з графинею, і майже божевілля від обманутих надій…

Кілька гарних слів варто зауважити і про Марію у виконанні Крістіни Зборлюкової. Цей персонаж цілком виправдовує прізвисько «чортеня», яким супроводжують появу Марії змовники, адже вона навіть не приховує своїх «бісиків у очах» і щомиті готова славно повеселитися, стаючи «натхненницею й організаторкою» глумливої інтриги навколо Мальволіо. На другому показі вистави в цій ролі, свідчать глядачі, блискуче виступила Марія Романова.

Здається, Шекспір зовсім не випадково оточив занурену в багаторічну жалобу графиню Олівію (Сніжана Винарчук) таким життєрадісним колом і коріння жалоби – лише у залицяннях нелюбого герцога Орсіно (Андрій Циганок). Актрисі сповна вдаються нотки нещирості у зображенні удаваного невтішного горя, яке, мов мильна бульбашка, розлетиться від кохання бажаного, молодого й пристрасного. Перебіг п’єси не залишає акторам часу на поступовий розквіт почуттів (як це буває в серіалах), усе виходить майже раптово, миттєво.

Потішило повернення на сцену облмуздраму Андрія Циганка. Він, власне, й не зникав з театрального небосхилу Чернівців, зігравши безліч ролей у театрі «Голос». А в ролі Орсіно порадував глядача, на відміну від інколи бачених у постановках Шекспіра «символів влади», цілком живою постаттю чоловіка, водночас мудрого й своєвільного (від влади, мабуть), здатного на прояви почуттів, а інколи й на великодушність.

І, нарешті, те, з чого, власне, усе й починалося: близнюки Віола й Себастьян (з.а. Валентина Головко і Марина Піта). Готовність до театральної умовності дозволяє доброзичливому глядачеві повірити в їхню схожість «як дві краплі води» і, знаючи майже напам’ять п’єсу, все ж таки нетерпляче очікувати: що далі? Гадаю, молодій Марині Піті удасться додати своєму Себастьянові впевненості – адже і в «Павлінці», і в «Запечатаному двірнику» вона почувалася в ролі, «як риба у воді». Може, вся справа у незвичній для неї чоловічій ролі?

І ще одне, наостанок: усі ці зауваження-препарування – насправді виникли вже, як «післясмак», при написанні цього відгуку, а виставу дивилася як цілісне, яскраве, веселе й навіть життєдайне дійство.

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *