Оксана ДРАЧКОВСЬКА – журналістка, письменниця, телеведуча, активістка, яка для свого сина Назарчика – хлопчика з інвалідністю, а насправді – і для всіх тутешніх пішоходів домоглася в Чернівцях облаштування не одного пандуса, пониження тротуару чи адекватного літнього майданчика. Переможниця Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» (2016) з п’єсою «Різдво» і володарка спеціальної премії від цього ж конкурсу за інклюзивну казку «Зайчик-Нестрибайчик і його смілива мама» (2018). Здавалось би, яку ще активність можна «вписати» в і так насичене життя, чи не кожний день якого – боротьба: з недоступністю середовища, з хворобою дитини, з недбальством у виконанні своєї роботи деякими людьми, та й загалом з несправедливістю у цьому світі? Можна. Оксана переносить свій активізм на вищий рівень – у політику, і сподівається досягти більшого. Нещодавно вона оголосила про приєднання до команди громадського руху «Єдина альтернатива», який існує і як партія, і вочевидь змагатиметься за мандати в місцевих радах. Про життя і політику в ньому – розмовляємо з прототипом казкової Сміливої Мами Зайчика-Нестрибайчика.
Оксано, твоє відвойовування простору для громади міста відоме вже не тільки в Чернівцях: журналісти, що приїздять сюди в престури, потім пишуть у своїх містах статті про твої успіхи… Наскільки більше можна впливати на процеси в ролі політичної діячки?
Я розчарувалася в громадській діяльності. Тому що, на жаль, вона у нас не працює. В ідеалі як: є влада і є громадський сектор. Другий контролює першу, наглядає за нею, штрикає, штуркає, підштовхує, щоб вона виконувала належно свої обов’язки. І на перших парламентських виборах після Революції Гідності – коли громадський сектор весь розбігся по партіях і пішов у Верховну раду – я була обурена, вважала це неправильним, критикувала їх… Але минуло кілька років, і я сама зрозуміла: вони вже тоді бачили, що це не працює. Нас не слухають, не зважають. Спочатку реагували – суто через страх. Боялися чиновники, що до них прийдуть хлопці в камуфляжі, будуть катати у сміттєвих баках… Але чим далі від тих подій – тим менше страху. А інших емоцій український чиновник, вочевидь, не знає. Совість, чи навіть просто належне виконання посадових обов’язків – то формальність.
Звісно, йдеться не тільки про чиновників. Маю досвід виступів на сесії міськради, намагань достукатися до умів і сердець наших депутатів. Для такої людини, як я, це навіть не когнітивний дисонанс, а щось набагато гірше. Ти вступаєш з людьми в зоровий контакт, бачиш, що вони відгукуються, погоджуються з тобою. Ти бачиш підтримку! А потім ця ж людина бере і голосує проти того, що ти щойно просила зробити. Але це для них нормальний стиль. Пам’ятаю першу петицію, яку писала про доступність транспорту: «не продовжувати угоди з перевізниками, які не забезпечують перевезення людей з інвалідністю». Пам’ятаю, як спілкувалася з перевізниками, які вони були люб’язні, били себе в груди, і чиновники так само. Але потім ти виходиш за поріг і бачиш, що нічого не змінюється – ні сьогодні, ні завтра, ніколи. І вони не виконують жодних зобов’язань, які на себе брали.
А петиції, до речі, вже не мають жодного ефекту, на них абсолютно ніхто не зважає. Як, наприклад, на мою петицію про «Українську книгу», яка стосується збереження профілю книгарні у комунальному приміщенні. В усьому так. Я працюю в міському та обласному комітетах доступності. Скільки разів було, що приходить чиновник і просто бреше в очі. Наприклад, посадовець від освіти перелічує, які школи забезпечені доступністю. А ти знаєш, що там навіть пандуса немає!
Звичайно, немає ніяких гарантій, що «Єдина альтернатива» прийде і порядок наведе». Особливо в чиновницькому секторі, тому що знайти людину на посаду – це також непросто. Я не є геть наївною в цьому сенсі, але не можу не спробувати. Бо постійно лиш критикувати інших – які від цього будуть зміни? Просто сваритися і обурюватися – це тупик. Бо ті механізми, які є в громадській діяльності, я всі випробувала, і вони не працюють. Значить, треба робити щось інакше.
Пригадуєш, у першій верховній раді незалежної України було багато людей творчих, депутатів-письменників? Ніхто тоді не був «готовим законотворцем», новообрані депутати не вміли і не знали, як це – писати закони, займатися політикою. Ти – письменниця. І ти також втрапила в політику – в цю, як сказала наша землячка, письменниця Марія Матіос, «курварію»… Як плануєш справлятися з новою для тебе задачею?
В той час у політику приходило багато людей не номенклатурних, не «державних», не тих, які мають уявлення про господарку… Це були або люди трохи «піднесених сфер» – як-от чех Гавел чи наш Чорновіл, або зовсім прості люди – як поляк Валєнса, який був звичайним електриком… Річ же не в тому, хто ця персона, а – які вона сповідує ідеї і який у неї вектор в голові. Ми ж не раз уявляли собі, що би було, якби свого часу обрали президентом Чорновола. Може, були б уже в НАТО і в ЄС.
Що ж стосується мене… Марія Василівна Матіос, яку ти згадала, і публічно, і особисто мені сказала, що підтримує мій «похід в політику». Її аргумент: можна бути скільки завгодно в партії – це не означає, що ти там мусиш забруднитися. Можна бути в політиці і вийти звідти чистим. У нас в Україні чомусь існує презумпція провини в політиці: якщо ти там – ти вже винен. Але це неправильно і несправедливо. Тому що коли людина має внутрішній моральний стержень – вона не піде на угоди із совістю.
З сином Назарчиком під час вручення народної відзнаки від чернівчан
А щодо навичок, яких у мене немає – звичайно, я над цим не раз замислювалася. Якби я була в міській раді (хоча, думаю, до цього не дійде) і довелося б читати «проєкти рішень» – то мені здається, я від цього вмерла б. Тому що я в принципі ніякі «проєкти рішень» читати не можу і не могла ніколи. Але, як кажуть, не святі горшки ліплять, і можна в принципі в будь-що втягнутися. Не думаю, що я гірша (за інтелектуальними здібностями) за будь-кого з депутатів, котрі зараз там є. І якщо вони змогли – то і я зможу :)
А може, дехто з них просто і не читає ті проєкти?
Не виключаю. Може й не дехто, а багато хто приходить перед сесією до голови фракції і просто питає: за що там ми сьогодні яку кнопку натискаємо?
Чи від участі в політиці не втрачатиме твоя творчість?
Та вона вже втрачає. Зараз не маю часу навіть вичитати дописаний уже роман.
Про що роман?
Краще розповім докладніше тоді, коли з’ясується його подальша доля (загадково усміхається – авт.).
А ти готова до того, що твоя позиція комусь вартуватиме роботи, посади, з кимсь доведеться серйозно посваритися?
Готова, бо певною мірою через це пройшла. Пам’ятаю, як через серце пропускала події Революції Гідності і зі скількома людьми вступала в конфлікти.
А ще свого часу відмовилася від премії Кохановського і через це фактично посварилася з деякими людьми, у багатьох викликала нерозуміння і осуд. Не всі ж схвалили такий мій крок, комусь це здалося класичним самопіаром. Насправді премія важлива і значима, але для мене було принципово отримати її з рук людини, яка була обрана на законних виборах і, відповідно, репрезентує чернівчан. А міського голову на той час усунули.
Що означають твої слова про депутатство: «думаю, до цього не дійде»? Ти ж відома в місті персона!
Та насправді пройти праймеріз (а саме так в «Єдиній Альтернативі» визначатимуться з тим, кому йти в депутати) доволі складно. Ну і не знаю, чи я відома насправді. Іноді здається, що так, а іноді – що тільки в певних колах. Кого у нас знають з письменників, окрім, хіба що, Андруховича? Хто там знає тих письменників, художників, співаків, акторів, особливо на місцевому рівні… Зараз не так, як раніше, вже не диктує моду один телеканал, люди отримують інформацію з різних джерел, і вона дуже сегментована. Тож питання відомості доволі сумнівне. Упевнена, що в Чернівцях будь-який одіозний депутат міськради відоміший за будь-якого письменника.
Що не влаштовує тебе в чернівецькій культурі?
Я вважаю, що керувати культурою, не дай Боже, не треба. Вона сама прекрасно розвивається. Люди мистецтва самі знають і скажуть, що їм потрібно, а ідей у них достатньо. Культурі ж треба лише не заважати і допомагати матеріально. З першим нехай би справлялися чиновники – хоча би не заважали, а з другим – меценати і, не без того, держава. Бо культура, особливо в більш високих проявах, не виживає сама, вона всюди дотаційна, некомерційна.
Чого бракує нашій культурі? Наприклад, великого концертного залу – як Літній театр, але не літнього. Маємо завелике навантаження на сцену нашого театру ім. Кобилянської – його треба поберегти, бо це ж пам’ятка. І загалом пам’ятки берегти. Бо збереження нашої архітектурної спадщини – це аж ніяк не збереження, це просто жах і катастрофа! Ще рік-два – і взагалі нічого не залишиться.
Мало в нас системної інформаційної підтримки культури. Для цього потрібен міський портал про культуру, де була б якісна, постійно оновлювана афіша подій. Усіх! Здається, що це дуже просто – насправді ні, бо з цим треба постійно працювати. Системно. Можна одну подію розкрутити, і всі про неї дізнаються, а тим часом пройде ще 10, не менш якісних, але про них ніхто не дізнається. Не організатори мають просувати себе – не всі знають і вміють це робити. Треба організувати професійний супровід культурних подій.
У нас непогані справи з культурою, у нас є талановиті люди і професіонали в мистецтві. У нас тільки любительських театрів близько 2 десятків у Чернівцях! Звісно, можна казати, що це «для своїх», що «на ці вистави ходять тільки родичі артистів»… А насправді нерідко саме в любительських театрах виявляється рівень, щонайменше не нижчий за академічний! Бо мистецтво – це сфера, де мало просто набути якихось професійних навичок. Головне в мистецтві – душа.
Чи буде Назарчик ходити з тобою на якісь збори, чи (як до цього дійде) сесії? Чи не остерігаєшся, що тобі дорікатимуть, ніби ти його якось використовуєш для просування своїх ідей?
Не остерігаюся J, бо мені до цього байдуже. Назарчик і так зі мною часто – з об’єктивних причин: просто не маю з ким його залишати. А бувають заходи для нього цікаві – тоді тим паче він зі мною. Він дуже загартований у цьому плані: де тільки не був, що тільки не чув і кого тільки не бачив. У питаннях доступності орієнтується краще, ніж, мабуть, 80% дорослого населення України. Бачить проблеми, звертає мою увагу, якщо я чогось не помічаю, показує, підказує, навіть ідеї має.
Такі публічні зауваги вже були. Якось одна лікарка буквально звинувачувала мене, що я, мовляв, знущаюся з дитини і позбавляю його дитинства тим, що «тягаю його з собою» і «експерименти» ставлю над ним. Це коли ми з ним інспектували доступність транспорту. Та якщо я не можу зі своєю дитиною зайти, куди він хоче – як мені зробити його життя повноцінним і щасливим? Тож якраз хочу йому дати щасливе дитинство! Бо воно – це насамперед свобода. Свобода пересування, можливість бути там, де хочеш.
Але я розумію, чому деяких людей шокує чи принаймні дивує присутність Назарчика у публічному просторі. Як у нас здебільшого живуть сім’ї, які виховують дітей з інвалідністю? Закрито, тихо, скромно. І соціуму здається, що це і є норма. Коли починаєш багато презентувати таку дитину, виникають нехороші підозри: «навіщо? Може, мама цим чогось хоче для себе досягти?» Ясно, що я керуюся не тими мотивами. І мені дивно, чому інші батьки дітей на візках цим не займаються. Не бачу присутності таких батьків в активізмі стосовно доступності, хоча якраз це було б логічно. Частіше долучаються батьки дітей з іншими нозологіями – наприклад, з аутизмом, синдромом Дауна, або активні матері, які просто мають малих дітей у візочках. І я – разом з ними – роблю це не тільки для себе і не тільки для Назарчика. Кожен пандус, кожне пониження тротуару, кожен елемент доступності, який пробили ми – він же буде працювати і для інших!
Комусь виглядає дивним, що ти не вписуєшся в стереотипну схему – «жінка має глядіти дитину, а на мітинги ходити – чоловік».
Це класичний гендерний стереотип. Не має значення, якої ти статі – має значення, який твій характер. Мій чоловік не любить надмірної публічності, мітингування, йому не подобається вступати у відкриті конфлікти. А у моїй діяльності це якраз часто, і я нормально переношу конфронтації J
До речі, у твоїй казці «Про Зайчика-Нестрибайчика…» дуже цікавий фінал. Смілива Мама стала… головою лісової управи! Може, це пророча казка?
Це була творча спонтанність. Мабуть, є письменники, які пишуть за планом – як-от Макс Кідрук, але я – за спонтанність. Як і чудова наша письменниця Маріанна Гончарова, яка підтримує мене в цьому.
Коли казка завершилася ось так – я сама була здивована. За 5 хвилин до того, як написала останню фразу – саме ще не знала, що таке напишу. Але чого я таки навчилася за свої роки – це того, що не може бути нічого такого, чого «не може бути». Що завгодно може трапитися в житті твоєму і твоїх близьких. Життя таке ж непередбачуване, як казка.
Маріанна АНТОНЮК, «Версії»
