Треба бути вдячним людині, яка подарувала тобі мить щастя

Осінь 1999 року. «Вчора ходили з подругою на «Санта Крус». Уперше плакала над долею чоловіка… Треба буде переглянути ставлення до С. Хоча в нас усе зовсім по-іншому… Сьогодні на парах увесь день обговорювали з Танею виконавця головної ролі. Її В. аж приревнував, кинувши: «Нічого особливого», а вчителька англійської вигнала нас обох за двері… (з особистого щоденника авторки).

Саме так 10 років тому в глядацькому залі «Голосу» дізналася нове для себе ім’я – Андрій Циганок. Опісля були «Сад хризантем», «Країна смутку», «Фатальні пристрасті»… Завжди цікавило, як працює «магніт», що притягує симпатії до образів, створених актором.

– Акторство – це від Бога. В моїй родині ніхто цим не займався, але ніколи навіть думки не було, що стану кимось іншим. Мав сумніви, яким саме актором стати: працювати в опереті чи в драматичному театрі. Закінчив школу із золотою медаллю і поїхав до Києва. Хотів вступати до консерваторії. Батько не забороняв, сказав: «Головне, аби вступив і вчився…».

Але доля розпорядилася так, що до консерваторії я так і не доїхав… Того дня випадково зустрів подругу, і, знаючи, що до іспиту ще 2 години, вирішив провести знайому. Тролейбус зупинився якраз навпроти театрального інституту. Ми зайшли до приміщення. До мене підбігла дівчина і тицьнула анкету: «Заповнюй!». Виявилося, здавали екзамени майбутні театральні актори. Пішов першим, втрачати ж бо нічого, я ж до консерваторії вступаю…

З усіх, хто складав іспит, зарахували тільки мене… Зрозуміло, до консерваторії вже ніхто не пішов. Коли повернувся додому, ходив гордо: екзамени до театрального складали раніше, ніж до інших інститутів. Усі однокласники ще переживали, а я вже був студентом!

Мені пощастило: потрапив на курс до Валентини Зимньої. Вона багато розповідала про Чернівці і про тутешній театр. Однак свій остаточний вибір зробив після перегляду вистав «В дорозі» та «Птахи нашої молодості». У цікавих режисерів Петра Колісника та Костянтина Пивоварова грали переважно молоді актори. Вирішив, що працюватиму саме тут – і не шкодую про свій вибір.

Моя дебютна роль – молодий скрипаль у тих самих «Птахах нашої молодості». Маленький епізод, 5-6 реплік у діалозі з головною героїнею. Її грала велика актриса Галина Янушевич. На репетиціях її не було, що ж їй гаяти час на такі епізоди…

Перед виходом на сцену був жахливий «мандраж». Що відбувалося на сцені, майже не пам’ятаю, але нині мені видається, що то було «ніяк». З іншого боку, автор «Птахів», Іон Друце, сказав, що Янушевич – саме та героїня, яку він писав, найкраща з усіх, яких він бачив. То може, не все було так погано…

Моя перша головна роль – Гриць у виставі «У неділю рано зілля копала». Цей образ мені насправді цікавий, я б навіть сказав «підходящий» для мене…

«Голос» як духовно-мистецький центр засновано 1990-го, а власне театру «Голос» 4 березня виповниться 15 років. На той час з драмтеатру пішли «мої» режисери і я відчував, що втрачаю «свій» театр. Не тому, що театр поганий, просто він інший, не такий як потрібно мені. Для мене театр – це образи, філософія, психологія, а не озвучена література.

Взагалі погано, що в Чернівцях мало театрів, це заважає нам (акторам – ред.) розвиватися. У колег і конкурентів можна принаймні повчитися, як не треба робити… Це, як на мене, – єдиний недолік Чернівців… Люблю невеликі міста: в них комфортніше, ніж у мегаполісах.

…«Щоби постійно перевтілюватися, мабуть, треба мати купу сил та енергії… Цікаво, а як він грає те, чого з ним не траплялося?»…

– Хороша вистава – це хороший режисер. Таких у мене двоє: Костянтин Пивоваров і Петро Колісник, з яким працюємо у «Голосі». Мати свого режисера – творче щастя актора. Його доповнює відсутність ностальгії за певною роллю, яку не зіграв.

Мій принцип: немає маленьких ролей, є маленькі актори. Справжній актор, на мою думку, найперше повинен чітко виконувати завдання режисера, реалізовувати його задум, а не власне бачення ролі. Тільки тоді вистава матиме зміст. Грати на сцені і бути режисером своєї ролі – це як співчувати хворому, взяти до рук скальпеля і вбити його власними руками з добрих міркувань.

Грати те, чого з тобою не траплялося, легко. Знову таки, треба слухати трактування режисера і відтворити те, чого він вимагає. З роками якісь певні епізоди й почуття на сцені доводяться до автоматизму: є речі, які з досвідом граєш без репетиції.

З роками актор-професіонал вчиться акумулювати енергію, відокремлювати власне життя від життя та енергетики своїх героїв. Справжні великі актори, особливо минулих поколінь, переважно були довгожителями. Мабуть, тому, що в нагороду за свою працю отримували позитивну енергетику залу.

Мої глядачі, без сумніву, із роками змінилися. Їх стало менше, вони змінили світогляд. Дехто, особливо молодь, приходить з цікавості, дехто – за звичкою. Між тим, бути глядачем – це великий талант, який, так само як і талант актора, дається не всім.

Коли людина не розуміє якихось картин чи не сприймає класичної музики, вона просто не дивиться або не слухає. Так само не треба себе силувати, якщо ти не розумієш мову образів, якою розмовляє театр. У цьому немає нічого непристойного. Краще взагалі не ходити до театру, ніж бути «інтелігентом за посадою».

Для мене зразок вдячного глядача – 10-річний хлопчина, який ходить на всі наші вистави. Його батьки вже по-доброму «замучилися» з дитям. Він проситься на усі прем’єри в драмтеатр, до нас, у філармонію. Причому, ходить на одну виставу по кілька разів. Перед нинішньою прем’єрою «Останнього сяйва місячних ночей» ми говорили батькам, що не потрібно приводити туди дитину, бо вистава емоційно важка, а в хлопчика проблеми з серцем і він може погано почуватися. Але хіба ж його переконаєш?..

…«Коли ми вийшли з театру, в кожної з нас була своя версія побаченого й почутого. Цікаво, яка з них правильна? Що вкладав у свою роль саме він?»…

– Вистава вдалася тоді, коли кожний глядач відчув і зрозумів її по-своєму. Тут не може бути правильних або неправильних варіантів. Кожний розуміє те, що в даний момент йому найближче.

Часто запитують, що саме я хотів сказати тією чи іншою роллю. Завжди відповідаю: граю те, що хотів сказати режисер. Хоча свою думку звісно маю і вона не завжди така, як в Петра Колісника. Після кожної вистави розмірковую над проблемою, переглядаю ставлення до людей чи подій.

Після «Останнього сяйва…» замислився над долею старшого покоління. Як на мене, ця вистава – про переоцінку і деградацію людських цінностей. Вони відмирають разом зі старшим поколінням. Суспільство проходить повз них у буквальному сенсі цього слова.

Чи часто ви бачите, що хтось на вулиці допоможе старій людині? Вони настільки занедбані й озлоблені, що, коли намагаєшся їм допомогти, не вірять тобі і думають про погане. Нещодавно намагався допомогти бабусі з паличкою перейти дорогу. Вона від мене відсахнулася, а на її обличчі не було нічого, окрім злості…

Так само відмирають і людські цінності. Нині неприємно, а подекуди страшно їздити в тому ж тролейбусі. Раніше в салоні можна було почути, як обговорюють статті, фільми, вистави, а нині – шмотки, бабло і пацанів, які «тіпа десь когось…».

Якщо ми в молодості брали пляшку вина на 12 чоловік (горілку взагалі не пили, бо це було непристойно) і до ранку обговорювали книжку, то нині беруть мінімум пляшку на трьох, «дєвочєк» – і розмовляти взагалі не треба…

Людей не цікавить багатство душі, її внутрішня краса, вони не замислюються над тим, що труна не має кишень. Тому «Останнє сяйво…» – це прохання бути уважнішими одне до одного, дарувати любов іншим, аби не трапилося так, що в якийсь момент біля тебе не залишилося поруч рідної людини.

Думаю, що на пенсії не страждатиму від самотності. Мені не буде сумно навіть наодинці з собою. Слухатиму музику, читатиму книги, дивитимуся фільми, які не встигаю переглянути через роботу.

У 50 років збулася моя давня мрія: купив собі маленьке електронне піаніно. Поставив його на роботі. Проводжу в театрі по 12-14 годин, тож у вільну хвилину граю. Ще у мене бувають «запої»… книжкові. Через велику зайнятість, немає часу на читання, але коли вже беру книгу до рук…

Пам’ятаю, хтось «підсадив» мене на Муракамі: не заспокоївся, поки не перечитав усього, хоча там і чималенькі книжки… ночами не спав, читав.

Не люблю бульварної літератури і «Бульвару Гордона», а ще передач на зразок «Зоряних історій» чи «Ти не повіриш». Там усі почуття навиворіт, зірки, які прагнуть дешевої популярності, розповідають про себе якісь неймовірні речі, яких ніколи не було. Особливо здивувався, коли кілька разів бачив, як розповідають нісенітниці колеги, яких знаю особисто. З’явилася якась відраза.

Люблю хороше кіно. Останнє, що дивився, – історію про хлопця, що працював на нафтовій платформі і потрапив до лікарні через нещасний випадок. У лікарні за ним, скаліченим, доглядає зовсім молоденька медсестра. У них народжується кохання… Ну як після такого читати «Бульвар» Гордона?

Я – щаслива людина. Оскільки я – не матеріаліст, то в цьому світі є безліч речей, які в мене ніхто не зможе відібрати: краса нашого міста, яким обов’язково гулятиму так само на пенсії, чудові мелодії, цікаві історії, добрі друзі…

«Об’єктивно, В. ревнував Танюшу небезпідставно. У Пелегрина можна закохатися як на сцені, так і в житті. Красивий пристрасний чоловік…»

– Кохання, любов… У цьому сенсі я теж щасливий. Усе починається з любові і закінчується нею. Своїм учням завжди кажу, що любов неможливо зіграти, її треба народити в собі. Без любові нічого немає. Людина, у якій живе любов, – добра, вона не творить зла, бо знає, що це погано. Людина зла не знає, що таке добро і не може його творити.

У мене немає дітей, але я чомусь цим не переймаюся. Чесно кажучи, ніколи не відчував якоїсь нереалізованої потреби бути батьком. У мене багато учнів, яким віддаю мабуть більше, ніж віддав би власним дітям. Моєї уваги потребують племінники, похресники… Зрештою, я – фаталіст. Якщо в мене немає дітей, значить, так має бути. А страх «нікому буде води подати» мені невідомий. Часто люди, які мають дітей, на старість так само залишаються самотніми…

Кохання… Воно в усіх різне. Звичайно замолоду, як усі, вірші читав, мріяв, уявляв… Добре пам’ятаю своє перше захоплення, дівчинку-однокласницю. До речі, з нею у мене досі гарні стосунки. А коли вже у студентські роки прийшло кохання, виявилося, що воно зовсім інакше, ніж я це собі уявляв…

У житті, як і на сцені, не можна шукати вини у партнері. Головна помилка у стосунках – егоцентризм. Звичайно, це розумієш не відразу. Кохання передбачає, що ти віддаєш, а не отримуєш. Кохання – це велика робота над собою, а не віра в те, що це назавжди. Власне, через це і обривалися мої стосунки. Хоча, на мою думку, бували й випадки, коли винними були мої кохані. Розходилися по-всякому, але потім стосунки налагоджувалися і ставали дружніми. Треба бути вдячним людині, яка подарувала тобі хоч мить щастя.

З віком вагомішою стає внутрішня краса, намагаєшся говорити правильні речі, частіше замислюватися над сенсом життя, над тим, що забере твоя душа з собою… Прагнеш бути чесним з собою і з іншими. Але завжди є таке, про що хочеться змовчати і виглядати хоч трошки, але кращим…

Лєра ЯСНИЦЬКА, «Версії»

2010 рік. Нині я вже не веду щоденника, але коли б записувала свої враження, то, мабуть, «він не такий як на сцені – ще багатогранніший. Не ідеальний… але у 30 в нього легше закохатися, ніж у 20… Бо він насправді вміє подарувати глядачам ту саму мить щастя.»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *