Тамара КІЛЬЧИЦЬКА: Монологи не при рампі

Бенефіс – справа важка

–Тамаро Дмитрівно, як Ви почуваєтеся у прем’єрно-ювілейну пору?

– Повірте, немає коли голову підвести, не те що зважувати вік і здобутки. Репетиції, репетиції, репетиції… Хвилююся лише про одне: як усе вийде. Стільки вистав зіграла, а кожного разу – як уперше: а раптом…

– Що ми побачимо на Вашому бенефісі?

– Це буде комедія. І це буде кохання! Разом з художнім керівником театру і режисером-постановником Людмилою Скрипкою ми вибрали п’єсу «Тустеп і різний «мотлох». Американський драматург Річард Байєр нібито спеціально написав її для мене.

П’єса про те, що кохання можливе у будь-якому віці, воно або є, або його нема.

Twostep

– А хто – Він?

– Граємо з Богданом Мартиновичем Братко. Він дуже надійний партнер. І ще мені подобається оформлення, яке зробила художниця Наталя Руденко-Краєвська. Весь «мотлох» між яким ми пробираємося по сцені – ніби символ довгого життя з усіма набутками і забобонами, сподіваннями і втратами…

Перша роль – «тінь зайчика»

– Читачам цікаво дізнатися, як Ви стали актрисою…

– Тут кілька точок відліку. Найперша – моя мама. Так сталося, що вона, викладач німецької, пішла працювати до дитячого садочка. Там мама створила театр тіней: сама зробила екран з підсвічуванням, контури персонажів. І показувала діткам казки.  Я приходила до мами і дуже кортіло взяти ту чи іншу фігурку. А мама сварила: «Не чіпай!». Але одного разу бачу, що мамі не вистачає рук на всіх героїв, тоді я схопила зайчика і сказала його репліку. Мама здивувалася: «Дивися, все правильно зробила!».

Згодом  записалася до драматичного гуртка у міському Палаці піонерів. А керувала ним чудова актриса й неймовірно хороша людина Валентина Володимирівна Безпольотова. Гурток визначив усе життя: і перша акторська школа, і досвід, і мистецьке виховання… Сестра моя теж займалася у Безпольотової, тепер актриса Луганського драмтеатру.

Дуже жалко було покидати гурток, коли виповнилося п’ятнадцять: за правилами Палацу піонерів я була вже переростком.

До театру увійшла з парадного входу

– Я вирішила йти до драмтеатру: проситися на роботу. Навіть не знала тоді, що в театрі є службовий вхід, підходжу до парадного, а вахтер запитує: «Чого тобі, дівчинко? – Я прийшла на роботу! – Це тобі на службовий вхід треба». Пішла туди, знову кажу, що хочу в театрі працювати. Мені й покликали… коменданта, а той пропонує мені на вибір: прибиральницею або гардеробницею. «Та ні, кажу, я хочу артисткою!». І тут на прохідній нагодився тодішній головний режисер  Кость Григорович Артеменко: «Актрисою, кажеш? А що ти вмієш? А скільки тобі років?».  Відповіла, а він питає: «А як твоє прізвище? – Артеменко, – кажу. – Ну, як Артеменко, то мушу тебе прослухати!». І запросили мене на художню раду. Сидять за столом поважні метри: Козаковський, Міхневич, Янушевич  – і Безпольотова з ними. Я приготувала на прослуховування вірш, байку, але Валентина Володимирівна наказала мені зіграти уривок з драмгуртківської вистави, сама репліки мені подавала. Треба сказати, що вона мене й відстояла на тому прослуховуванні: взяли мене до театру! У 15 років!

Зимня відвезла на навчання

– Тепер я думаю, що той ранній успіх трохи зіпсував мене: я вирішила, що вже готова актриса і вчитися далі мені не треба. І тут маю бути все життя вдячною Валентині Іванівні Зимній: коли вона залишила Чернівці і перейшла на викладацьку роботу в Києві, переконала мене, що треба отримати освіту і буквально за ручку відвезла до Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого.  І узяли б, але потрібен був атестат, а я лише в останньому класі школи навчалася.  Нічого не вдієш, довелося закінчувати школу і вже наступного літа мене прийняли на курс Валентини Зимньої і Володимира Неллі.

– Виходить, цього року маєте ще й 45 років на сцені?

– Так, але не всі тут, у Чернівцях. Після закінчення театрального інституту розподілили мене до Дніпропетровська. Багато грала й ролі були хороші, але тягнуло додому, до свого першого театру…

– А можете  сказати, чого Ви навчилися за усі ці роки?

– Може, найголовніше, – слухатися режисера. Ви ж бачите, яка я активна й уперта: часто хотілося щось переінакшити, доходило до конфліктів! Тепер я точно знаю, що треба слухатися режисера і трохи притамовувати свій темперамент.

А з ким з режисерів Вам найкраще було працювати?

– Важко всіх назвати, бо ж ролей зіграно – навіть перелічити не беруся. Працювала і з Пивоваровим, і з Колісником… До речі, ніяк не можу потрапити до нього на виставу в «Голос», все якісь причини Петро висуває…

Але, найбільше,мабуть, запам’яталася робота з Анатолієм Литвинчуком. От він був, як то кажуть, моїм режисером.

Хоча було б справедливо назвати в цьому ряді і Людмилу Скрипку: вона надзвичайно талановита, має, крім бездоганного смаку, ще й художнє чуття: адже коли читаєш Марію Матіос, здається, що її вишукана проза зовсім не лягає в драматургічний твір. І який точний вистріл в десятку з виставою Скрипки!

Ще маю згадати Андрія Романова. Я грала Фрекен Бок у його постановці «Карлсона». Це надзвичайне задоволення – і серйозна, без скидки на дитячу виставу, режисура.

Білорус побачив на виставі

– А як у Вас із «тилами»? Знаю, що донька теж актриса…

– Колись стара циганка мені напророчила: «Долі своєї не шукай, вона тебе сама знайде!».

Так і вийшло. Майбутній чоловік підійшов до мене після вистави на гастролях у білоруському Могильові. Сказав, що він архітектор і що я йому дуже сподобалася. Тоді мені навіть на думку не спало, наскільки це всерйоз. Згодом, уже в Чернівцях, отримала від Віктора листа, просив дозволу приїхати. І вже добігає кінця третій десяток років, як ми разом. Вже тут в Україні Віктор отримав звання Заслуженого архітектора. Тепер ще й  доцент ЧНУ, відколи відкрилася підготовка архітекторів. Доньці нашій Ользі – 26. Вона теж актриса, Кільчицька-Дудка. І маємо онука, Юліана Петровича. Щоправда, він ще не визначився: або театр, або штанга. Та ж йому 3 роки, ще має час!

– А шити, вишивати, пироги пекти?

– На домашні справи часу не маю. Мій чоловік – чудовий, він усе взяв на себе. А я приходжу додому після вистави чи репетиції напівмертва. А на ранок – усе спочатку. І дуже щаслива, що

це коло не зупиняється!

Лариса ДМИТРЕНКО, «Версії»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *