Олександр ГАРМИДЕР – художник, якому затісно на полотні

Чи траплялося з вами таке, коли багато разів, а то й мало не щодня, пробігаєш повз щось або повз когось – так собі, бігцем – і раптом немов спотикаєшся, завмираєш, починаєш досліджувати це явище і свою реакцію на нього. Може, саме так сталося зі мною у сприйнятті постаті яскравої та неординарної – чернівецького художника Олександра Гармидера – відколи відвідала його нещодавню виставку (яка в ліку митця перейшла за третій десяток) у Художньому музеї Чернівців.

Молодята

 

Що об’єднує такі, здавалося б, різні речі: буковинськ, гірські й міські чернівецькі пейзажі, горян у народних строях і витончених пань у ремінісценціях з історії, святість ікони та лукавинку повсякденного життя?

«Якби тато був музикантом – може, грав би на якомусь інструменті»

У буковинських селах учитель завжди був фігурою помітною та шанованою. Саме в учительській родині в Горішніх Шерівцях на Заставнівщині на Петра й Павла влітку 1956 року народився хлопчик. Не назвали його, утім, ані Петриком, ані Павликом: тато був на виду, викладач фізики й математики, згодом голова сільради. Мама теж викладала математику. Закінчили вони різні вузи, а познайомилися й побралися вже тут, у буковинському селі.

Зрештою, Олександр – теж гарне ім’я, тим паче, що його носії – зазвичай люди непересічні, навіть амбітні, яскраві й творчі, за що б не взялися.

Малий Сашко, єдина дитина в родині, поводився тихенько лише коли вмощувався коло татка й споглядав, як той малює: навчався бачити світ у світлі й кольорі. Учитель фізики  брався до малярства самоуком, писав пейзажі навколо Шерівців та робив копії відомих картин:

– Я дуже любив татка, мені подобалося займатися з ним однією справою. Тож, якби тато був музикантом, може, я теж навчався б грі на якомусь інструменті, – зізнається художник.

А згодом  синок і собі щось почав малювати. Уже школярем постійно черкав щось на першому-ліпшому папірчику, навіть поїздив трохи до художньої студії в Будинку піонерів, та невдовзі кинув, як зізнається, «через лінощі» і через те, що керівник студії, якого він досі тепло згадує, поступив на навчання до Академії мистецтв у Ленінграді.

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

 Господь, подарувавши Сашкові Гармидеру любов до батьків, до родини, не забув ще про дві речі: талант і працелюбність. Із цим аж ніяк не сперечається власне твердження художника про лінощі, воно позначає лише віхи на шляху…

Утім, майже ідилічні дитинство й юність тривали недовго: коли Олександр вчився у 9-му класі, батько, давно хворий на сухоти, помер. А далі було Вижницьке училище прикладного мистецтва, яке успішно закінчив 1980 року.

– Поступаючи в училище, – розповідає Олександр Гармидер, – свідомо обрав відділення ткацтва: тут у розкладі було найбільше навчальних годин із живопису. Ось тут я взявся за роботу всерйоз. Тоді в училищі панувала здорова обстановка. Усі навчалися за здорової змагальності і без жодних заздрощів. Але я старався, багато працював. І нарешті прийшов день, коли відчув: думки зрослися з роботою, рука з головою стали єдиним інструментом – і це дало позитивний результат.

 До членства в Національній спілці художників України залишалося ще 25 років.

 «Ким у житті були оті мадонни?»

Навчаючись у Вижниці, Олександр встиг, поміж живописом і ткацтвом, ще й у «Смеречині» потанцювати.

Служити в армії довелося далеко від рідного краю, в Росії. І там багато малював, але при черговій перевірці казарми усе намальоване позабирав старшина: «Нє положено!».

Там же, у Вижницькому училищі Олександр знайшов музу своєї творчості, Галю. Після армії одружився. Їхньому союзу – понад 30 років. До речі, дружині Олександра Гармидера, дуже пасує її ім’я: гарна, ставна, темноока й темнокоса, вона ніби й справді вийшла з українських пісень. Її обличчя ввижається серед буковинок, постає на портретах, то й не диво, що найкращий серед своїх жіночих образів – «Буковинську Мадонну» – Олександр теж писав з неї.

OLYMPUS DIGITAL CAMERA 

 Якби я зустрілася з цією картиною десь за кордоном або зовсім без підпису, і тоді назвала б її безпомилково так, як сам художник. Навіть коли б жінка була зображена на ній не в буковинській вишиванці. Дуже характерне обличчя на цьому портреті: буковинське й материнське. І що ж може бути величнішим, ніж образ матері з дитям на руках?!

Звертання художника Гармидера до ікони, сакральність багатьох його полотен – тема особлива. Це не данина моді, не кокетування вивертами пензля. Зображення буковинських храмів, в усіх архітектурних подробицях, водночас і самі стають іконами. Стежечка до церкви між квітучих яблунь – чи не образ тієї самої Дороги до Храму? Як відомо, вона в кожного своя, та художник ніби запрошує: ступи, йди, рухайся.

І жодної удаваної величі. От як вийшло в Олександра Гармидера в серпанку зимового дня побачити в одній картині (навіть із деяким порушенням топографії – утім, це не дратує, а навпаки, гармонізує) силуети усіх чернівецьких храмів? Символ величезної любові до Чернівців – і символ єдності світу Божого: Господь же один!

Мимоволі напрошується паралель із нещодавно відреставрованою в Художньому музеї паломницькою іконою «Град Єрусалим»: інші канони живопису, але таке ж стремління показати на одному полотні всі святі місця християн.

Є в доробку Гармидера й авторські ікони. І коли «Святий Георгій» все ж таки ближче до канонічних зображень цього святого, то «Благовіщення» – без сумніву авторське полотно, живе, динамічне – і неймовірно чисте у рухах і помислах!

 «Найперші мої уподобання в живописі – буковинські, карпатські мотиви та образ Чернівців»

Нові полотна, виставки, пленери… Художник скаржиться, що ідей дуже багато, не вистачає часу, аби все втілити. Та тут же додає: «Коли нічого не робиш – закисаєш».

Спробуйте порівняти пейзажі й так звані жанрові сцени Олександра Гармидера із світлинами. Мандруючи Карпатами, Олександру нецікаво зображувати гарний, але сталий момент життя. Він і сам непосидючий, тож і на картині йому потрібний рух. Динамізм підкреслюється завершеною композицією, мазками й кольорами настільки, що придивившись до кола гуцулів чи до учасників Маланки, побачиш, як вони кружать у танці! І «Молодята» його – живі. Це потім пара ця замре на фото з сімейного архіву чи етнографічного альбому. А наразі ходять селом, примовляючи: «Казали тато й мама…».

І мчать у шаленому колі коні в «Тінях забутих предків»:  історія персонажів так і не завершилася, вона триває, поки ми дивимося на них.

А дубки на гребені схилу? Щойно по них пробігся порив вітру, гілки ще не піднялися, листя ще тріпоче. І вода в річках Гармидера ллється й дзюрчить. Скажете, вигадую? А ви постійте й прислухайтеся.

Ой по під гай зелененький 

 Хто знає, як виглядав Олекса Довбуш? Відомі зображення подають нам чоловіка не надто молодого, чорноокого, з кучмою темного волосся… Типовий гуцульський чоловік, може, лиш в очах щось невпокорене… Тож чи треба дивуватися, коли на полотні із назвою – рядком з відомої «Пісні про Довбуша» «Ой, попід гай зелененький» – побачите автопортрет художника?

І може, найголовніша загадка Гармидера – наші Чернівці. Тут кожному глядачеві такий простір для фантазії!

… Темні, майже без освітлення, двори, задні фасади величезних будинків, у яких чернівчани час від часу упізнають ті, якими доводиться ходити – і яскраве вуличне освітлення центральних вулиць, сяючий трамвай гримить повз ратушу, фігури перехожих у легкому флері часу… Дощ, чи сніг, чи минулі роки розвішали над містом цей (туман, серпанок, димку?). Хто вони, ті що входять на полотні Олександра Гармидера до кафе «Габсбург» чи поспішають мимо ринку, за яким угадується силует «Бристоля»? Ми не знайдемо тепер їхніх імен, але прочитайте будь-що про старі Чернівці – і знатимете їхні долі! А зважаючи на те, скільки змінилося в Чернівцях з точки зору архітектури, полотна Олександра – безцінні свідоцтва нашої історії.

 «На жодній моїй картиніпід фарбою не знайдете й сліду олівцю»

Загальне враження від картин митця – неймовірна впевненість його пензля. Чудово відчуваючи простір, пропорції, перспективу, Олександр не переймається геометричною точністю. Та будинки його стоять несхибно, а все, чому належить рухатися, не завмирає ні на мить. При цьому Гармидер пише без ескізів і не накидає на чистому полотні олівцем чи вугіллям контурів майбутньої картини. Між тим, на його полотнах немає зайвих порожнин, а будинки, кожний сам по собі – архітектурне свято, виглядають один із-за одного: чи то показатися поспішають, чи нас розгледіти хочуть.

Олександр Гармидер – художник пожадливий: він хоче показати нам якнайбільше. Може, тому чернівецькі міські пейзажі виповзають на поля картин, сплітаються по кілька у диптихи й триптихи.

Храми

Вибаглива впевненість ліній,

Вигадлива перспектива:

В історії, ніби незмінній,

Залишений простір для Дива…

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

1 response on Олександр ГАРМИДЕР – художник, якому затісно на полотні

  1. Дякую автору за статтю про Олександра Гармидера. А художнику Олександру Гармидеру бажаю творчих успіхів!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *