Олександр БОЙЧЕНКО: «Далі буде те, що ми самі зробимо»

Літературний критик, есеїст і перекладач Олександр Бойченко свого часу без жалю покинув посаду доцента Чернівецького університету і пішов «на літературні барикади». Результатом стали численні статті, колонки і блоги в численних же виданнях, дві нових до двох з «університетського періоду» книжки есеїстики і репутація митця-бунтівника. Хоча сам себе митцем не вважає, називаючи власну есеїстику «марудною працею».

Тим не менше, легкі й дотепні оповідки Бойченка – неважливо, про літературу, чи про політику – де героєм часто є один «великий тупий предмет», а також творчі вечори за його участі сприймаються саме як спалахи креативу і мистецькі акти. Тож розмова з Бойченком про роль митця у революції – цілком обгрунтована і дуже актуальна для революційних Чернівців.  

boychenko1 

– До початку кривавих подій на Майдані в народі витало обурення тим, що «Майдан перетворили на дискотеку» (хату-читальню, перформанс тощо). Чому мистецтво має право і навіть мусить бути на барикадах?

– Може, й не мусить, але право точно має. Щодо «дискотеки». Люди діють передусім на основі власного досвіду. А попередній досвід карнавальної революції 2004 був вдалий. Інша справа, що ми тоді не зуміли скористатися її результатом, але сама подія – безкровна і весела революція – вдалася. Певно, за інерцією і цю починали в такий спосіб, наївно, як тепер бачимо, сподіваючись, що режим Януковича можна перемогти мирним шляхом. Я би за це не засуджував. Доки є можливість протестувати мирно, треба це робити. Але вже настав момент, коли всім зрозуміло: на всі наші мирні акції владі просто наплювати. То й почалося те, що почалося.

Проте й сьогодні в Києві, в Чернівцях, у багатьох інших містах, окрім уже не мирного протистояння, тривають виступи митців. Від цього, думаю, не треба відмовлятися. Хай кожен бореться тими методами, якими вміє. Хто може кидати «коктейлі Молотова» – хай кидає. Хто може написати добру статтю чи гарну пісню, які розійдуться по світу і комусь відкриють очі на те, що відбувається, – хай пише. Не можна відмовлятися від жодного методу, аби тільки все це разом діяло заради однієї мети.

Для мене показовим є той факт, що Майдан сьогодні активно підтримують не лише мої друзі-приятелі, як от ціла родина Андруховичів, Андрій Бондар, Андрій Любка, Сергій Жадан, Тарас Прохасько, Юрко Винничук, Ірена Карпа, Тарас Чубай, Kozak System, але й ті письменники, художники, музиканти, з якими в інший час я би суто з мистецьких міркувань і не привітався. Митці – люди загалом егоїстичні, зі своїми «тарганами» в головах, однак у цих обставинах вони забули про внутрішні чвари і почали діяти спільно. Очевидно, що коли ситуація нормалізується, ми знову пересваримося, але нині усі пристойні люди – по один бік барикад.

– Чому Ви особисто берете участь у революції? Адже могли би тихо творити десь за кордоном…

– Тихо творити за кордоном – це хіба що Клюєв з Азаровим собі можуть дозволити. Правда, завдяки українській діаспорі, їм там уже не надто тихо… Мені здається, що люди – зокрема й на нашій млявій Буковині – не до кінця розуміють, що відбувається в країні. Там і сям іноді лунають голоси, мовляв, а ваші опозиціонери, які колись уже були при владі, чим кращі? Гаразд, я теж не в захваті від наших опозиціонерів – і київських, і чернівецьких. Але, по-перше, коли вони були при владі і щось там підшахровували чи підкрадали, людей все-таки не розстрілювали, не катували і трупи по лісах не розкидали, правда? А по-друге, – треба вміти за деревами бачити ліс. Бо річ зовсім не в тому, що той чи інший опозиціонер особисто, може, не кращий за Папієва чи Михайлішина. Цілком припускаю, що голова ОДА чи в.о. мера самі по собі можуть бути непоганими людьми. Тільки от я нещодавно прочитав дуже цікаву книжку «Приватне життя есесівців». Це збірка спогадів колишніх хатніх працівниць есесівських офіцерів, які служили в табірному комплексі Аушвіц-Біркенау. Майже всі ці офіцери, разом із комендантом Аушвіца Рудольфом Гьоссом, приходили увечері з роботи, цілували дружин, бавилися з дітьми, дарували прислузі якусь шоколадку чи копійчину. Якби не знати, з якої саме роботи вони приходили, можна скласти враження, що це вельми порядні і приємні газди. Єдиний їхній недолік – вони працювали на систему, яка винищила мільйони людей. Власне, про це я би дуже радив подумати сьогодні членам Партії регіонів та всім силовикам. Ви можете бути хорошими людьми, але ви вже є співучасниками злочину. Ваша партія любить покричати про загрозу фашизму, а сама, якщо ви не в курсі, діє абсолютно по-гітлерівськи. Факт організованого використання спортивно-кримінальних середовищ для побиття протестувальників – це вже елемент фашизму. НСДАП в Німеччині також спочатку наймала молодих здорових головорізів, формувала з них загони СА, потім СС, а потім ці «добровільні дружини» підпорядкували собі поліцію, навіть таємну, тобто гестапо. Коли партія починає обростати такими структурами і використовувати їх задля  терору проти населення – це і є фашизм. Панове офіцери МВС, ви хочете через кілька років перейти під командування партійних «тітушок»? То продовжуйте служити Януковичу – і він вам це влаштує. Звісно, не всі регіонали є аж такими феєричними дегенератами, як Добкін, Кернес чи Чечетов. Як і в НСДАП та СС теж не всі персонально скоювали злочини. Але вони були «коліщатками і гвинтиками» злочинної системи, тому після війни постали перед судом. А того ж таки симпатягу Гьосса поляки просто на території Аушвіца повісили – і правильно зробили.

Коротше, щоби не дати країні перетворитися на кримінально-тоталітарне утворення в центрі Європи, я й беру участь в революційних подіях.

– Чи захищені зараз, у цій ситуації, митці своєю відомістю, публічністю? Чи, навпаки, це додає небезпеки?

– Важко сказати, я до відомих не належу. Наскільки знаю, поки що – від листопада минулого року – не було випадків, коли б «органи» тягали відомих митців за їхні виступи. Може, у них ще руки не доходять? Як усі недалекі бандити, нинішня влада передусім реагує на безпосередню небезпеку, на тих, хто кидає в них каменем чи фізично блокує, як автомайданівці. Тому цих активістів вони вихоплюють, катують, тероризують. Але митці розуміють: якщо ми сьогодні програємо, то завтра доберуться і до нас. Тому і мусимо, пафосно кажучи, стояти до кінця.

Наші закордонні друзі, ті ж письменники, наприклад, запитують: слухайте, ви там не боїтеся? Я на таке відповідаю: боюся. Але найбільше я боюся на схилі літ опинитися в країні, яка буде потворним гібридом Північної Кореї і якогось Сомалі. Теоретично це ніби неможливо, але ми, як казав один недолугий пасічник, «унікальна країна», тож можемо вчудити що завгодно.

– Ви – прихильник Європи, це не дивно: народилися і мешкаєте на Заході України, буваєте за кордоном… Але маєте колег-митців на не настільки революційно налаштованих Сході, Півдні України. Ваша особиста думка: Схід і Південь – безнадійні в цьому плані?

– За порядком. З тією Європою теж не все однозначно. Колись, під час Другої світової війни, Анджей Бобковський обізвав Францію давно зів’ялою проституткою, яка досі корчить із себе Орлеанську Діву. Частка правди в цьому є, і то, зрозуміло, не лише стосовно Франції. Втім, останніми днями Європа активізувалася, дасть Бог, і до реальних санкцій проти представників режиму Януковича справа дійде. Однак, мусимо усвідомлювати: з одного боку, Європа не хоче остаточно розсваритися з Росією. З другого – її лякають найменші натяки на націоналізм. І тут виникає тема УПА, Бандери, червоно-чорних стягів. Що ж, ми справді повинні проаналізувати помилки тієї ж УПА, засудити всі окремі її злочини. Але це не означає, що ми маємо засудити УПА як таку і весь наш національно-визвольний рух. Ми не можемо зовсім відмовитися від нашої історичної пам’яті, інакше це будемо не ми. Якщо Європа цього не розуміє, то хай далі обіймається з Путіним і торгується з Януковичем, а ми якось обійдемося без неї.

Тепер про Південь і Схід. Відповідь на питання, чи вони безнадійні, залежить від того, про яку часову перспективу йдеться. Сьогодні – абсолютно безнадійні. Будуть у нас цього року дострокові вибори чи наступного звичайні – Південь і Схід у масі своїй все одно проголосують за Януковича та його хунту, щодо цього немає жодних сумнівів. З іншого боку, відомо, що люди формуються тими обставинами, в яких живуть. А вони там живуть, оповиті своєю міфологією, і пишаються радянським минулим та кримінальним сьогоденням: «кто нє сідєл, тот нє мужик». Це не означає, що всі народжені, скажімо, на Донбасі – безнадійні. Якби їх у ранньому дитинстві вивезти до Львова, з них би виросли чудові галичани (смієтьсяавт.). А серйозно, гадаю, Схід і Південь могли б за кілька десятиліть стати більш-менш нормальними, в моєму розумінні, регіонами, якби в нас була сильна й водночас мудра українська держава, яка послідовно проводила би політику  жорсткої декриміналізації та лагідної десовєтизації. Натомість держава у нас тепер прямо протилежна.

– Ваша відома колонка в популярній чернівецькій газеті про «великий тупий предмет» просто чудова. Але Ви зосередилися на одному «предметі». Вважаєте, що корінь зла – в ньому? А як же ті, хто за нього стоять? Хто за нього голосував? Ваше літературне знущання не поширюватиметься і на них також?

– Насправді це був цілий цикл колонок – і про «тупий предмет», і час від часу про його команду. Точно були тексти про Табачніка, Єлєну Бондарєнко, Ганцю Герман… Але цих  мерзотників у владі так багато, що писати про кожного – життя не вистачить. Крім того, далеко не всі вони такі яскраві. Більшість – це тупа безлика маса. А коли ти бачиш перед собою отару, зовсім не легко присвятити по статті кожній окремій вівці.

– Ви – літературознавець. Чи не маєте в планах написати рецензії на твори В.Януковича? J  Як би це могло виглядати? Ну, наприклад, перше речення? J

– О ні…  Як літературознавця «творчість» Януковича мене не цікавить. Але якби раптом, то, певно, почав би рецензію у біблійному тоні: «І сталося чудо, найбільше від часів пророка Валаама. Во врем’я оно відкрив Господь уста Валаамової ослиці, і заговорила вона. Нині ж у всемогутності своїй сподвиг Він написати книжку межигірського осла…» Якось так.

– У якій ситуації митцеві комфортніше працюється – у революційній чи спокійній?

– Кому як. Треба запитати в поетів. Може, їм у революційні часи й краще: емоцій щодня багато, а вірш – мала форма, потребує порівняно небагато часу. Мені однозначно краще працюється в спокої й тиші, коли є можливість сконцентруватися і все як слід обдумати.

– Ви – як митець – знаєте, що буде далі?

– Навряд чи критика та есеїста варто називати митцем. Це переважно марудна розумова праця, без особливих натхнень і осяянь. А відповідно, оскільки осяянь нема, я, на щастя, не знаю, що буде. На щастя, бо якби знав, то нічого б не робив. Пощо старатися, якщо результат визначений наперед? Але я думаю, що ми, хоч і не цілком, усе-таки впливаємо на те, що буде. Тому… буде те, що ми самі зробимо.

 

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

 

 

2 responses on Олександр БОЙЧЕНКО: «Далі буде те, що ми самі зробимо»

  1. “Тож неймовірний межигірський Осле, то що ж є політика, чи хоча б і сама та влада? – Запитала заблудла ослиця.
    Заклякнув межигірський Осел”.

  2. Cтрах и неуверенность

    Далеко не каждому человеку нравится правда о себе. Но общество не любит правдолюбов (немножкотавтологии) по другой причине. Правда (и справедливость) «мешает» людям!!! И совсем не потому, что они не верят в её существование, а потому, что правда разрушает устои приспособленчества к окружающим обстоятельствам – у пересічних громадян, начиная от раболепствия перед чиновником, милиционером, прокурором, взяточником, вообщем, перед представителем власти (как бы не было хуже, уж лучше я поцелую его в задницу!), а у властителей паразитировать и обогащаться за счёт простых граждан. Причём, и тех, и других такие взаимоотношения (как это не странно?!) устраивают. А всё потому, что в странах где нет гражданского общества (Украина в их числе), а значит, контроля над властью БЕСПРЕДЕЛЬНИЧАЮТ ВСЕ!!! (каждый в меру своих полномочий!), оправдывая себя присказкой – «Надо же, как то, выживать!» Но, такой способ выживания – НЕДОВЕРИЕ К ОКРУЖАЮЩИМ И СТРАХ ПЕРЕД БУДУЩИМ постепенно и, самое
    главное, неуклонно ведёт к ухудшению жизни простых людей и боязни богатых потерять награбленное(!), что время от времени, приводит к революциям. Но, к сожалению, чаще всего революции не меняют несправедливых отношений для большей части общества. Ибо революции совершает вот та меньшая (значительно меньшая!) часть, состоящая, как раз из правдолюбов, готовых на всё ради
    справедливости и, которые никогда, ни при каких обстоятельствах, не будут приспосабливаться к гражданскому рабству!!!

    Страх и неуверенность – это следствие несправедливости в обществе, которая напрямую связана с правдой взаимоотношений
    людей независимо от социального положения (то ли ты богатый и успешный, то ли ты бедный и незащищённый)! Уверен, что главная
    проблема в том, что у всех нас есть страх и неуверенность за своё будущее. А когда неуверенность высокая – никто не планирует надолго. Поэтому те, кто морально послабее, выбирают: урвать кусок здесь и сейчас, боясь опоздать к раздаче, ТО ЕСТЬ,
    ПРИСПОСОБИТЬСЯ К ОБСТОЯТЕЛЬСТВАМ ЖИЗНИ любым способом, наплевав на справедливость. Всю жизнь
    приспосабливаясь, мы сами себя загоняем в порочный круг, не веря в будущее и никому не доверяя!

    Что делать, если взрослые, и вроде бы порядочные люди, ведут себя так, как будто завтра хоть трава не расти. Например, один благотворительный фонд в небольшом городе обеспечивает потребность в лекарствах и прочих нуждах отделения детской
    онкологии. Конечно, самое главное в этом – то, что жизнь малыша будет в безопасности. Но интересно, как врачи и фармацевты ведут себя дальше. Фонд покупает лекарство только в аптеке, которая рекомендована больницей. Руководство фонда предложило покупать препараты в больших оптовых компаниях, чтобы сэкономить на наценке аптеки. Однако получили конкретную рекомендацию главного врача – покупать препараты можно только в их аптеке, на 20-25% дороже, чем при покупке оптом. Поскольку, видимо, главный врач в существующей схеме финансово заинтересован. А дальше наступает момент выбора: продолжать ли фонду участвовать в этой системе и «кормить» главврача или отказаться от финансирования и допустить, чтобы кто-то из малышей умер?!
    И как понять – почему даже люди, которые стоят на страже жизни, могут вести себя так, словно после них хоть потоп?!
    Почему врач, который каждый день смотрит в огромные глаза детишек и гладит их по безволосой от химиотерапии головке, может
    украсть у них деньги и спокойно прийти вечером домой?! А его жена на эти же деньги купит уже своим детишкам новую игру?! Почему,
    когда у сотрудницы фонда отец попал в больницу, крови для переливания не нашлось? А вот за 15 тысяч грн – пожалуйста, оказывается всё есть.
    Почему приёмная комиссия может взять деньги и принять в вуз не самого талантливого, а самого обеспеченного?!
    Почему на работу во властные органы (включая равоохранительные) берут не профессионалов, а тех, кто будет извиваться ужом перед своим начальником, и которым абсолютно наплевать на судьбы тысяч простых граждан и по устному приказу «сверху» они
    запросто, без всякого зазрения совести сломают жизнь любому необеспеченному человеку»?! Почему это происходит в нашей, вот уже 21 лет, независимой стране?!
    Почему?… И как можно изменить этот ужас???!!!
    Разве так ведут себя люди, когда понимают, что их детям жить в этой стране? Член приёмной комиссии тоже когда-то попадёт в больницу, и там с него возьмут деньги за кровь, как он брал со студентов. Возможно, только тогда в его голове что-то изменится. И ему станет понятно, что мы сами себя загоняем в порочный круг, не веря в будущее и никому не доверяя! Ох как хочется, чтобы люди поняли это побыстрее! Что приспособленчество лишь загоняет нас в ещё большую несправедливость и ПРАВДА СТАНОВИТСЯ
    НЕДОСТИЖИМОЙ!!!

    Геннадий Геков. Независимый гражданский активист, правозащитник, журналист-детектив.
    05.04.2012 г.

    P.S. Я правдолюб. И, конечно, мне нелегко. Но меня поддерживает не только моя постоянная борьба за Права и Свободы тысяч незнакомых мне граждан, но и их признание в том, что всё же от таких, как я, для простых людей гораздо больше пользы, чем вреда
    и, как жаль, что таких людей мало!

    СПОСОБНЫМ – завидуют!

    ТАЛАНТЛИВЫМ – вредят!

    ГЕНИАЛЬНЫМ – мстят!

    Никколо Паганини

    Коли непотріб суспільства, дошкуляючи, намагається принизити здібних, талановитих, геніальних і, загалом, самобутніх та принципових людей, то сам наче розправляє крила і відчуває себе нарівні з ними: така психологія дрібненьких, безхребетних, непорядних, дурних і брехливих людських істот – нікчем.

    По этому поводу очень метко выразился Вуди Аллен: «Поряддочность и чесность – слишком дорогие подарки. Поэтому не следует их ждать от дешевых людей».
    Тож ніколи не треба самобутнім і принциповим людям дискутувати чи сперечатися з дешевими нікчемами та ідіотами, щоб не опускатися до їхнього рівня, де вони задавлять цих людей своїм нікчемним досвідом.

    Если тебя сопровождает успех, ты наживаешь
    условных и настоящих врагов, –

    І всё же будь успешным!

    Яскрава особистість
    викликає яскраві емоції. І таку особистість не лише люблять сильно, а й ненавидять сильно. Вона небезпечна для багатьох. Але вона дуже корисна для простих людей і це найголовніше. І простих людей, які зрештою бачать в такій особистості свою людину, підтримують її, значно і значно більше, ніж можновладців і олігархів, для яких ця особистість дуже небезпечна.

    Если ты делаешь добро другим, люди обвинят
    тебя в тайной корысти и самолюбстве, –

    И всё же твори добро!

    29.05.2014 г.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *