Микола ГОМЕНЮК: справжній комік і щаслива людина

gomenuk-1

gomenuk-2

gomenuk-3

gomenuk-4

Є актори, при появі яких на сцені зал завмирає. Коли на сцені з’являється Микола ГОМЕНЮК, зал… оживає та гуде. Він почувається на сцені, як риба у воді, напрочуд органічно сприймається і в гуцульському селі, і на французькій віллі… З тим відчуттям і прийшла на зустріч з актором Чернівецького академічного облмуздраму…

– Миколо, це правда, що з Ваших 45-ти Ви майже 37 років на сцені?

– Рахуйте самі. До третього класу був «круглим» відмінником. Навчання давалося легко, вчитися мені подобалося і я із задоволенням сидів за домашніми завданнями. Батьки – люди робочі, працювали все життя на трикотажній фабриці. Тішилися: вивчиться дитина, в люди вийде… А потім прийшла до нашої школи керівник драматичного гуртка міського Палацу піонерів (нині міський палац для дітей та юнацтва на вул.Шептицького, 10 – ред.) Міла Ігорівна Штейнберг (Полторак). Відбирала дітей у гурток. Мені теж запропонувала.

І – все! Навчання геть закинув, «рятувало» тільки те, що запам’ятав на уроці. Весь час проводив у гуртку. Міла Ігорівна була ученицею Валентини Безпольотової. У Палаці я пройшов справжню школу театру: навчився рухатися, говорити, не боятися сцени, бачити у глядачеві спільника, навіть співати й танцювати! Вдома, для рідних та гостей, я влаштовував вистави… Це не покликання було, це як у Пушкіна, пам’ятаєте: «Одна, но пламенная страсть…».

– Тож, коли запитати, чи є людина або момент, які визначили Ваше життя…

– Однозначно, це – Міла Ігорівна! Розумієте, вона ж не просто грати нас учила. Ми дізнавалися від неї про етику та естетику, історію та культуру, вона прищепила усім нам любов до читання…

«Різні бувають французи…»
(Глядач після «Гарніру по-французькому»)

– А якщо вдатися до старовинного поняття амплуа, який Ви актор?

– Ви ж мене бачите… (сміється).

– М-м-м…

– Звичайно, комік. Але від красенів у житті самі неприємності, а комік робить людей щасливими…

– А не буває прикро: от «перший коханець», красень-чоловік, за ним панянки бігають?..

– Чесно кажучи, тут я зовсім нічого не втратив. І я жінок люблю, і вони мене…

– А якою повинна бути жінка, щоби Ви нею захопилися?

– Все залежить від ситуації. Якихось критеріїв щодо зросту, кольору очей або волосся не маю…

«Не очікувала: ходить такий собі Микола – і раптом така трагедія»!
(Колега після «Солодкої Дарусі»)

– Нещодавно читала одкровення одного актора: я, мовляв, душу свою бережу. Усе лише за рахунок школи…

– Думаю, це або явна неправда, або своєрідне кокетування. Школа без душі це як 2 х 2: все нібито правильно, та відкриття великого не зробиш! Так, сцена виснажує, інколи навіть спустошує, але без самовіддачі нічого не виходить!

– А як відновлюєтеся?

– Кожний актор – трохи вампір: придивляється до людей, в одного зачіску запозичить, в іншого жест або ходу, манеру розмовляти, спокійну вдачу або запальність, – залежно від ролі, над якою працює.

«Чесно кажучи, відверто нудьгувала, поки Гоменюк не вийшов…»
(Глядач після «Як козам роги виправляють»)

– А є ролі некомфортні для Вас?

– Буває: або режисер вимагає чогось такого, що мені неприйнятне, або драматургічний матеріал якийсь неправдивий.

– Ламаєте себе?

– Ні, це виходить якось інакше. На виставі все якость встає на свої місця, неправдивість відлущується. Або вистава залишається невдалою…

– Які режисери Вам більше подобаються: такі, що наполягають на своєму трактуванні, чи такі, що залишають Вам «люфт» для імпровізації?

– У театрі доводиться працювати з різними режисерами. Мені подобаються такі, яким не заважають особисті амбіції, інакше це вже не театр, а з’ясування стосунків. Тут для мене зразок – та ж Міла Ігорівна. Вона ставила перед нами головну ідею – і давала нам потрібні знання, щоби ми могли збагнути й відтворити поставлене завдання.

– Але ж піонерські роки закінчилися…

– Довго грав у «Шепетівці» (Будинок естетики та дозвілля на вул. Шепетівській – ред.). Тоді в Чернівцях, окрім офіційного, було два аматорських театри, які весь час змагалися, суперничали один з одним. У «Шепетівці» керівником був Григорій Файнгольд, а в Палаці Текстильників – Погорєлов. Різні підходи, різні школи. Але ця конкуренція була для нас дуже корисною, бо змушувала горіти, вчитися, працювати!

Театр – це карма. Актор творить на сцені, лікує душі, знімає з людей негативи. Але буває, що і в якихось життєвих ситуаціях не обійдешся без театральності…

«Він дуже щирий, хоча виглядає хитрим»
(Режисер)

– А чого Ви, Микола Гоменюк, не можете простити у житті чи на сцені?

– Брехні та зради. Незворотньо.

– А чого соромитеся?

– Буває. Відчуваю, коли зробив комусь прикрість, мучуся: соромно. За інших теж буває соромно.

– А як ставитеся до проявів зірковості?

– Це все вигадане. Розкрутка, звання… Ти актор? Ось тобі сцена, грай! Я б давав звання тим, що відійшли вже у вічність, коли змінити вже нічого не можна.

– А з якими людьми дружите?

– Друзі в мене різні: від алкашів до священиків. А справжній-справжнісінький – один. Ми з ним уже понад 30 років, в усьому можемо один на одного покластися.

– А хобі маєте? Ну там, марки чи риболовля?

– Марки точно ні. А от риболовля… Це так! Це ж можна і репетицію пропустити, коли клює. Ото прийдеш з вудкою на Прут, сядеш, вудку налагодиш… І раптом згадуєш: а що, коли от у цьому епізоді не одразу пробігти через сцену, а зупинитися, ніби не наважуєшся, потім нахилити отак голову… І – все! Рибка якась на гачку тріпочеться, а ти весь на сцені… Така от риболовля!

– Ви щаслива людина: робите у житті те, що подобається. А якби не вийшло?

– Мій батько був дуже розумний, він мене усього навчив. Усе вмію: електрику, сантехніку, столярство… Батько не просто мене вчив, але й цим виховував: зламав купленого пістолета, бери дошку та пилку, вирізуй саморобного. Зробив у стінці дірку – покаже, як розвести розчин: замасти.

Тож брехати, що, крім актора, ніким би не зміг бути, не буду.

Лариса ДМИТРЕНКО, «Версії»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *