Історія кохання в ритмі Танго. Золоті оплески: день третій

Виставу  Івано-Франківського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Івана Франка очікувала з особливим пієтетом: їхню чудову та цільну «Енеїду» занесла до власного «Золотого фонду» таким списком: Ростислав Держипільський, Олексій Гнатковський, музика й оформлення, злагоджена динамічна команда. Нинішню фестивальну імпрезу – «Гуцулку Ксеню» з музикою й лібрето Ярослава Барнича сприйняла приблизно в такому ж порядку…

Оперета «Гуцулка Ксеня» написана українським композитором, диригентом, педагогом  і музично-громадським діячем Ярославом Барничем  (1896-1967) як своєрідний перифраз до його ж ліричного танго «Гуцулка Ксеня». Зауважу, що пісня ця в роки моєї юності була настільки популярна, що містилася в репертуарі усіх можливих оркестрів, виконувалася у студентських концертах, і оголошували її як… народну. І не дивно, бо поетичний і музичний ряд пісні не ламав навіть ритм «запозиченого в буржуазного Заходу» танго, який сприймався як особливість виконання…

Про те, що в «Гуцулки Ксені» аж два автори – справжній і нав’язаний пропагандою – дізналася вже студенткою і, звісно ж, від Анатолія Миколайовича Добрянського. Думаю, зайво розповідати тут, хто він.

Так от, пісню цю Я.Барнич присвятив своїй учениці, красуні Ксені. Чи був у порівняно молодого в ті роки станіславівського професора музики до дівчини особливий сентимент, важко сказати, бо старший був за неї майже на 20 років. Але  ще й оперету на власне лібрето 1938 року написав.

Чому в радянській музичній критиці авторами музики й слів «Гуцулки Ксені» значилися Р.Савицький з І.Недільським, зрозуміло: 1944 року Я.Барнич емігрував до Канади, пізніше опинився у США, де й помер 1967 року. Ксеня Клиновська, за слідами в Інтернеті, так само потрапила до еміграції і померла в Чикаго…

Тож поява цієї постановки в репертуарі Івано-франківського театру не тільки виправдана, але й обов’язкова, приблизно як для Чернівців твори Ольги Кобилянської в репертуарі нашого театру.

Фестивальний вечір з «Гуцулкою Ксенею» видався святковим. Попри розтиражованість твору Я.Барнича через нещодавній художній фільм, зал нашого театру був ущент заповнений, з приставними стільцями включно.

Ростислав Держипільський, Олексій Гнатковський, диригент Богдан Ткачук, художник Олеся Головач, три вокальні педагоги і хореограф…Гарні голоси співочих персонажів,  молоді обличчя хору-балету, злагодженість масових номерів… усе це працює на користь виставі.

У постановки народного артиста України Ростислава Держипільського на афіші значиться «мюзикл». До нас цей жанр прийшов усе з тієї ж Америки – країни-мрії, пізнати яку можна тільки поживши там звичайним життям – навіть не просто побувавши в гостях. А у цій виставі ми й опинилися в гостях – за сюжетом, тим паче за жанром. Для мюзиклу – біднувато. І нещадне напускання диму разом з розкиданням леліток персонажем Гнатковського розкошів не додає.  Недаремно ж Філіпп Кіркоров ледь виплутався з боргів, коли ставив «Чикаго». Може, за якийсь час вишкіл команди Держипільського й сягне рівня мюзиклу, але, поки  видно, як тяжко нести їм героя чи героїню на плечах, доти це не мюзикл.

І ще мені хотілося б, щоби виконавиця ролі Ксені, Валерія Мочарська, і далі брала уроки вокалу: з такими даними просто образливо пропадати зі звуком, коли в першому ряду чути вже тільки від другого рядочка пісні. Колектив же молодий і все у них витанцюється. Якщо постараються.

«Гуцулка Ксеня» – теж про вибір у коханні. Тут вже дилема, порівняно з «Жіночою логікою» першого дня фестивалю, формулюється «їхати – не їхати». Так само актуально, як і вісім десятиріч тому. Хіба мало ми знаємо «свідомих українок», які вже «там»?

І повірте, судити тут несправедливо. Для театру ж важливо, щоби вибір героїв не був «для сюжету», а був правдивою грою в запропонованих обставинах.

Лариса ХОМИЧ, театральний оглядач «Версій»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *