ЧЕРНІВЦІ ЮРІЯ АНДРУХОВИЧА

Садгора у шпарині, Турецька лазня, «Колесо» на вул. Кобилянської, двомовна і різнофахова «інтелігентська тусовка» і гарний компаньйон до коньяку з кавою

 

Завдяки численним інтерв’ю з людьми, які докладалися до творення образу, міфу і реальності Чернівців такими, якими ми їх знаємо, ми дійшли висновку, що Чернівці – це результат зусиль далеко не самих лише корінних чернівчан. І чимало з найяскравіших сторінок міста написані людьми, які народилися не тут, але місто стало для них другою батьківщиною, а вони для нього – рушіями.

Є й інші, які випурхнули з цього міста, як пташенята з гнізда – але завдяки своїм теплим спогадам, світлій ностальгії робили Чернівці відомими і омріяними далеко за межами окремих країн і навіть материків.

А є ще й такі, що навіть не були мешканцями Чернівців, та стали такими відданими Співцями нашого міста, що сміливо можуть називати його своїм. Серед них – письменник і поет, перший резидент проєкту «Пауль Целан 100» Юрій Андрухович.

 

Чернівці як географічна координата для пошуку Станіславова :) 

Рідний Івано-Франківськ через складність назви для іноземців Юрій Андрухович часто позначає описово, як «місто між Чернівцями і Львовом». Каже, що з винайденої ним «формули» співрозмовникові одразу стає багато що зрозуміло – і не лише географічно, а й культурологічно. «При згадці про Чернівці Пауль Целан – перший, хто виникає перед очима, – стверджує Андрухович. – Цей великий Поет працює на ваше місто і працюватиме. Відповідно треба відчувати вдячність до нього: він досі робить розголос про Чернівці. Адже він представник когорти, плеяди письменницької, він – явище, і завдяки Целану взагалі є сенс говорити про контекст цього міста. Є безпосередній місток від постаті Целана – до цього міста».

Саме задля Целана (і, звісно, заради Чернівців) перебував Юрій Андрухович у нашому місті, ставши першим гостем резиденції «Пауль Целан 100».

Фото MERIDIAN CZERNOWITZ

Йдеться про проєкт, покликаний переосмислити історичне та актуальне значення постаті Пауля Целана й поглибити культурні відносини між Україною та Німеччиною. Загалом учасниками резиденції стануть 10 митців (5 українських і 5 німецьких), кожний з яких протягом тижня мешкатиме у столиці Буковини та працюватиме над написанням есе про Пауля Целана (Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Катерина Калитко на час виходу матеріалу вже відвідали місто). Для резидентів передбачаються виступи в Літературному целанівському центрі з читанням власних творів та обговоренням творчості Пауля Целана, екскурсії місцями відомого поета в Чернівцях, відвідування обласного архіву, вивчення оригінальних документів, пов’язаних із життям митця, знайомства та зустрічі з місцевою інтелігенцією, істориками, культурними діячами. По завершенні проєкту есе учасників вийдуть окремим виданням – українсько-німецькою антологією «Пауль Целан 100».

 

Місто через щілину в паркані й крізь піт, що заливає очі

Вважати Юрія Андруховича «майже буковинцем» дає підстави й те, що батько письменника замолоду кілька років провів у буковинському Сторожинці, навчаючись там у лісотехнікумі. Звісно, це було дуже давно, ще на зламі 40-х-50-х років, майбутній батько майбутнього Патріарха був геть молодим хлопчиною, тож і спогадами про цей період життя з сином ніколи не ділився. У Чернівцях же він точно бував, коли відвідував свого сина, який «виконував обов’язок перед соціалістичною батьківщиною» в лавах тодішньої радянської армії. Так, Сам Андрухович служив у Чернівцях. Точніше – у садгірському полку. Тож дещо встиг побачити ще тоді – через щілину в паркані, що оточував військове містечко.

Колишні казарми в Садгорі. Фото pogliad.ua

«Армійський період фізично був дуже важкий, – згадує письменник. – Для усіх нас, солдатів, це було ходіння по муках… Було спекотне літо, нам мало давали поспати, мало виділяли часу для себе. «Для себе» – можна було викроїти хіба з якихось власних годин, відведених на сон. Відбувалися якісь постійні абсурдні речі, коли замість військової підготовки ми займалися якимись роботами. Мабуть, ішлося про схеми, коли офіцери домовлялися з місцевими господарниками і здавали нас як робочу силу. Як-не-як, веселого там було мало, але якісь трагікомічні речі траплялися…»

 

Садгірське весілля і його наслідки

Згадуючи про армію у своїх літературних творах, Андрухович описував, як їх, солдатів, ганяли – то за Сторожинець на полігон, то до центру Чернівців у турецьку лазню. І перші, й другі способи «оглядин міста» були дуже побіжними – бо завжди доводилося бігти, у хмарі збитої солдатськими ногами пилюки, і бачити навколишній світ через піт, що заливав очі. І лише одного разу побачив більше, бо його возили в артполк, де розташовувався гарнізонний шпиталь: чомусь набрякла нога і потрібен був огляд хірурга.

А один спогад про «суворі армійські чернівецькі будні» особливо яскравий.

«Одного разу вночі ми спали смертельним сном – ці години дуже нами цінуватися, а на ранок нас мали гнати за Сторожинець на полігон, відповідно підйом мав бути не о 6 ранку, а о 5 по тривозі… – поринає Андрухович у спогади молодості. – А тим часом дещо трапилося.

В нашій роті всі були з вищою освітою. Троє курсантів (один з них – директор ресторану з тодішнього Дніпропетровська, другий – диригент симфонічного оркестру з Мінська, і третій – простий інженер з Житомира) вночі порушили статут: зникли з частини через шпарину в паркані й погуляли на садгірському весіллі. Зіткнулися з чернівецькою гостинністю, їх оточили увагою, і на ранок сержанти просто не спромоглися їх підняти. Ми схопилися по тривозі – а троє наших друзів лежать просто як трупи. Звісно, одразу з’ясувалося, що вони смертельно п’яні – адже лиш десь з годину тому повернулися з того весілля, лиш заснули – і не змогли встати… Це було жахливе зухвальство! Бо начальство весь час намагалося нас доводити до рівня якихось тваринок – а ці посміли повестися як вільні люди, самовільно пішли з частини, і ще й десь понапивалися!

Помста була страшна. Їх перед строєм голили налисо – вони і так були майже лисі, але їм машинкою повистригали якісь такі смуги на головах, і був це ще й дуже болісний процес… До речі, тепер якраз мода на такі зачіски. Потім їх на тій спеці змусили вдягнути протигази і виконувати складні бойові вправи. Якби хоч хтось з них мав би найменші проблеми зі здоров’ям – це була б вірна смерть. Бігти, маючи на собі близько 40 кг усього, падати, повзти, стріляти…

Та наш радіоінженер з Житомира, на щастя, навіть у цьому стані дуже прицільно стріляв. За ту складну вправу отримав найкращий бал. І коли зняв цю газ-маску, перевернув її, то аж вихлюпнув, вилив з неї піт… І тільки тоді, здається, протверезів і зрозумів, що відбувалося…»

 

Знайшовся компаньйон до коньяку

«Років через 15 знову почав відвідувати Чернівці, – продовжує письменник. – Ні, не тому через такий тривалий час, що я, може, зненавидів їх через армію – насправді мені дуже цікаво було побачити це місто, якого я насправді ж і не бачив. Хіба що турецьку лазню, але й її я до пуття не бачив:  знову ж таки піт заливав очі, бо нас туди і назад гнали…

Отже, у 98-му я вперше сюди приїхав уже як відомий письменник, на авторський виступ. Пам’ятається, разом з австрійськими колегами – двоє австрійських і двоє українських авторів. І познайомився з чоловіком, який сказав мені, що він викладає тут в університеті зарубіжну літературу і вже має кілька статей, написаних про мою творчість. Це був Олександр Бойченко. Я не кинувся його обіймати:  по-перше, я його не знав, а, по-друге, та чи мало є таких, які статті по моїй творчості написали? Вони вже й діставали потрохи мене, ці науковці. Але Сашко виявився ще й хорошим компаньйоном і до коньяку з кавою, що відповідно тоді зародилася ця дружба.

І загалом те перебування так приємно мене здивувало, що відтоді я Чернівці раз і назавжди полюбив і відтоді вже навіть без виступу, навіть приватно, навіть просто в гості люблю приїжджати.

Особливості чернівецької «інтелігентської тусовки»

«Пригадую, що тут, на вул. Кобилянської, ще не було такої кількості кафе і ресторанів, – озирається навкруги, ведучи бесіду на літньому майданчику кафе поруч з Целанівським центром, Патріарх. – Це явно змінилося. У нас тоді традиція склалася: чи після виступу, чи без виступу, але в нас був один пункт призначення – «Колесо» на Кобилянської. Ще оте, старе…

І там ми просили, щоби нас приймали в окремому «кабінеті» із такою кічевою шпалерою. І це вже був не тільки Бойченко, а певне коло людей, яке збиралося, коли я приїжджав. Досить часто тут були і Богдан Загайський, і Петро Васильович Рихло – ми з ним як германісти спілкувалися, художники – як-от Бума Тутельман. Це мене вражало у порівнянні з моїм Франківськом. У мене там теж була моя традиційна тусовка – хтось трохи старший за мене, хтось трохи молодший, але в нас воно було не таке поліетнічне і двомовне. Цікаво було, що тут тусувалися люди, які говорили різними мовами. Тобто двома – не скажу, що тут хтось говорив ще французькою чи іспанською, йдеться про українську і російську. І це було нормою. У нас же це дуже людей віддаляло. Російськомовні не крутилися біля нас у Франківську, то таки були різні світи – хоча не можна сказати, що були не знайомі між собою чи ворогували. Я так розумію, що це відгомін настрою і атмосфери тих габсбурзьких часів: тут до такої різномовності ставляться значно спокійніше. Виникали в цій тусовці різні чернівецькі автори – Борис Бунчук, Мирослав Лазарук. Були й такі, яких я раніше й не знав. Через дружину Сашка Бойченка долучалася значна частина медичної тусовки: якийсь видатний психіатр, чи видатний терапевт… Це теж було дивно: що все не так поділено професійно, як у нас у місті. Але мені пояснювали, що інтелігенції тут не так густо на квадратний метр, то вже як вона є, то тримається разом (вдає серйозного – авт.)».

 

Місто поетів, які виїхали…

Назвавши колись Чернівці «містом поетів, які втекли», Андрухович насправді не вважає таку ситуацією трагедією – ні колись, ні тепер.

«Це було, є і буде – людині притаманно змінювати місто, де вона живе, – каже письменник. – Тут не винні ні Чернівці, ні Коломия, ні Київ, ні Франківськ. Є доволі значний відсоток людей, які шукають самореалізації, – зокрема, і в тому, що їдуть геть. Ті поети, яких я мав на увазі в своєму тексті, – це поети «до залізної завіси», коли виїзд не пов’язувався з драмою, коли не означало, що виїжджаєш – це назавжди (як-от це було з Мішею Фішбейном).

Сам Целан уже в якийсь «останній вагон» застрибнув, бо «залізна завіса» тоді вже насправді виникала. Але Роза Ауслендер могла ще собі дозволити трохи в Америці жити, трохи сюди наїздити – це було ще «до залізної завіси». Думаю, що єврейській нації це притаманно – постійно переміщатися в цьому світі, тому, власне, так багато поетів звідси належали саме до цього етносу. Для них такий виїзд за океан, в Америку – це був один із спокійних варіантів, як влаштуватися в цьому житті. Сьогодні маємо іншу ситуацію – коли багато людей не для самореалізації їдуть, а просто для більшого заробітку. Обирають те, що десь їм заплатять тисячу євро. І якраз про поетів тут не йдеться. Їм ні тут, ні там не платитимуть за те, що вони поети. Тому це явище змінило суб’єктність. Це не пов’язане з творчою амбіцією завоювати світ…»

 

«Резиденція – можливість побути ближче до Целана та його міста»

«Не мав жодних вагань, чи приймати пропозицію участі в резиденції, – зізнається Андрухович. – Буваю тут так часто, як тільки можу, а можу, на жаль, не часто… Зазвичай це кілька разів на рік, але ніколи не складалося так, щоби це був цілісний період часу. І резиденція стала найтривалішим часом цього перебування (не рахуючи, звісно, піврічної служби в армії, яку проходив у Садгорі). Це не приїзд на власний виступ, і не на фестиваль, де численні учасники певною мірою затуляли собою Пауля Целана. А це можливість побути і ближче до Целана, і до його міста. Хоча зовсім розчинитися в цьому навряд чи вдасться:  ми живемо в іншому часі, і це об’єктивна обставина. Але відчути щось особливе саме в ювілейний рік, який завершує сторіччя Целана, сто років його присутності в поетичній пам’яті людства – його рідне місто тут, безумовно, відіграє вирішальну роль. Це місто, в якому Целан сформувався, поліфонічність його поезії значною мірою пов’язана з тим, що він не просто тут прийшов у світ, а й активно його вбирав: саме завдяки чернівецькій аурі, атмосфері. Сподіваюся, що цей час буде для мене не тільки продуктивний, а й особливий і незабутній. Це можливість запізнати архівні речі, документи – тогочасні, звісно; можливість відвідати місця, безпосередньо з ним пов’язані… Напевно, все це спрацює і дасть ефект.

Запланував такий підхід: спробую нарешті Целана перекладати. Відберу трохи його поезій – і це буде молодий Целан. Впевнений, що розпочати цю роботу треба тепер. Бо коли ці ночі пролетять і я повернуся до свого місця – щось буде втрачено. А важливо розпочати тепер, і це буде поштовхом для пізнішого написання якихось речей.

Фото Альони Чорної, shpalta.media

Целан – страшенно складний для розуміння поет. Мені уявляється, що він, народившись у румунський період, міг піти в бік румунської мови. Та на певному етапі своєї творчості Целан пішов доволі ризикованим шляхом у виборі мови – він став поетом німецькомовним. Чому цей шлях ризикований? Тому що він обрав дуже консервативну структуру німецької мови: вона дуже впорядкована, а він її хаотизував. Тобто він настільки любив ту мову, в якій працював, що дозволяв собі експериментувати з нею. І мені це страшенно цікаво! Я далекий від того, щоби власний досвід ставити поруч, але як поет, який працює українською, скажу, що вона набагато пластичніша за німецьку і дозволяє собі значно більше «вольностей». Але все одно це завжди цікаво:  змагатися з мовою, вносити в неї якісь невпорядковані, хаотичні речі, випробовувати її постійно.

Перекладати і створювати власний текст – це різні процеси. Ви нічого особливого не побачите ззовні: письменник однаково заходить в свій комп’ютер, думає і щось записує. Але при перекладі є ще один активний учасник процесу – оригінал. І тут є ще один рівень відповідальності. Адже погано перекласти великого поета – це просто вчергове його вбити. І це несправедливість: коли люди іншої культури, які не знають мови і не можуть читати його вірші в оригіналі, отримують поганої якості переклад – неоковирний і незрозумілий…»

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

 

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *